Реабілітовані історією. Трагічна доля офіцера Генштабу

Какурін Микола Євгенійович (1883-1936) народився 16 (4) вересня 1883 р. у м. Орел у родині військовослужбовця. Закінчив гімназію у Житомирі, Михайлівське артилерійське училище та Миколаївську академію Генерального штабу. Військовий діяч, науковець, викладач. Заарештований органами ОДПУ 19 серпня 1930 р. у Москві. За постановою Колегії ОДПУ від 19 лютого 1932 р. засуджений до розстрілу із заміною на ув'язнення у концтабір терміном на 10 років. Помер 27 липня 1936 р. у Ярославльському політізоляторі. Реабілітований 5 січня 1957 р.

У біографії Какуріна-старшого, батька героя нашої розповіді, генерала від інфантерії Євгенія Миколайовича, позначено чимало місць, де випало кадровому офіцеру служити на благо вітчизни. Серед місць його служби зустрічаємо й Житомир, де дислокувалися наприкінці XIX століття значні військові з'єднання. Серед них було чимало учасників російсько-турецької війни 1877-1878 рр., яка переможно закінчилася для російських військ. Багато її учасників, виходячи у відставку, поселялися у Житомирі, де, як правило, закінчували свій життєвий шлях. Не винятком була і родина Какуріних. Глава роду тривалий час служив у місті над Тетеревом, був командиром батальйону 17-го піхотного Архангелогородського полку, командиром 5-ї піхотної дивізії (1901-1904). У 1906 році подав у відставку. Помер у 1909 році. Похований у Житомирі, де до цього часу на Нільському (Російському) цвинтарі збереглася його могила. Тож цілком закономірно, що перед тим як отримати офіцерський чин, Какурін-молодший здобув середню освіту у Другій житомирській гімназії (у цей час саме у Житомирі мешкали його батьки).

На карті Житомира позначено декілька адрес родини Какуріних. Серед них і будинок на вулиці Базарній (тепер вул. 1-го Травня, 51 – зараз вулиця носить назву Святослава Ріхтера). Цей будинок, як і комплекс сусідніх будівель, звели свого часу відомі представники будівельної династії старовірів Пирогових. У цьому приміщенні у різні часи мешкали такі відомі діячі вітчизняної культури, як Олександр Довженко і Святослав Ріхтер.

Після житомирської гімназії, підтримуючи сімейні традиції, Микола вступив до Михайлівського артилерійського училища, яке успішно закінчив у 1904 році у чині підпоручика. Служив спочатку у 30-й (Мінськ), потім – у 18-й (Люблін) артилерійських бригадах. Набувши певного досвіду після трирічного перебування у діючій армії, М. Какурін 1907 року вступив до Миколаївської академії Генерального штабу. 

Товаришем М. Какуріна по академії був і майбутній український військовий діяч Всеволод Миколайович Петрів. У 1919 році він став військовим міністром Української Народної Республіки. Ім'я В. Петріва пов'язане з Житомиром, де він очолював юнацьку школу. У 1919 році В. Петрів готував кадри до УНР, а школа була розташована в одному з корпусів Волинської духовної семінарії на вулиці Іларіонівській (потім вулиця мала назву Котовського, зараз Михайла Грушевського). До речі, В. Петрів залишив цікаві спогади про часи УНР і, зокрема, про перебування у Житомирі М. С. Грушевського та очолюваного ним уряду.

Під час навчання М. Какуріна в академії його однокурсниками були відомі люди. Зокрема, курсовим офіцером був майбутній діяч УНР Микола Юнаків, а викладачем – майбутній перший радянський головком, полковник Михайло Дмитрович Бонч-Бруєвич. Після закінчення академії і отримання диплома Миколі Євгенійовичу за відмінні успіхи присвоєно звання штабс-капітана і зачислено до Генерального штабу. Шлях Какуріна знову проліг до міста його молодості – Житомира, де дислокувався 17-й Архангелогородський піхотний полк, у якому свого часу служив його батько. У цей час на посаді командира полку був один із лідерів антикомуністичного руху – полковник Антон Іванович Денікін.

На останньому курсі навчання в академії М. Є. Какурін познайомився з чарівною медичною сестрою Ельвірою-Анною Мареллі. Пізніше вони повінчались, причому нареченій довелося перед цим відмовитись від католицизму і прийняти православ'я: її батько, Леопольд Мареллі, був італійським підданим. На початку XX ст. сім'я переїхала до Києва, де Ельвіра навчалась у жіночій гімназії. З початком російсько-японської війни вона вступила у Петербурзі на медичні курси. Невдовзі як доброволець була направлена в діючу армію в Маньчжурію. Нагороджена медаллю «За відмінну, старанну службу і догляд за пораненими і хворими». У 1910-1917 рр. сім'я Какуріна проживала у Києві. Тут народилась старша донька Ганна, молодша – Анастасія – народилася у Житомирі.

У 1912 році М. Какуріна призначають старшим ад'ютантом (начальником оперативного відділу) штабу 5-ї піхотної дивізії, що дислокувалася у Житомирі, з наданням звання капітана. Таким чином, М. Какурін перебував у Житомирі до 1914 року. А далі стався крутий поворот у його долі: Микола Какурін добровільно перейшов на бік армії УНР. Таке рішення для нього в майбутньому обернеться трагедією. 

У період переходу галицької армії на радянську сторону добровільно вступає 20 березня 1920 р. на службу в ряди РСЧА. В боях з білополяками він пройшов шлях від начальника штабу дивізії до командарма і помічника командуючого арміями Західного фронту, які очолював М. М. Тухачевський. 

М. М. Тухачевський так атестував Какуріна: «Освічений, інтелігентний генштабіст. Відмінний начальник штабу, а також хороший стройовий начальник, правильно вміє поставити службові взаємостосунки і користується загальною повагою. Наполегливий у роботі. Видатний».

Після закінчення громадянської війни М. Є. Какурін починає займатися викладацькою і дослідницькою роботою. У 1927 році Какурін стає викладачем вищих військово-навчальних закладів РСЧА з воєнної історії та історії військового мистецтва. Його перу належить близько тридцяти наукових праць з різних питань стратегії, оперативного мистецтва, тактики, виховання і навчання військ. Його книга «Сучасна тактика» витримала три перевидання. Його воєнно-історичні праці й до сьогодні займають особливе місце в історіографії громадянської війни.

Та заслуги Какуріна (як і багатьох інших) перед радянською владою, системою, якій він справно служив, не були враховані. У грудні 1930 – січні 1931 рр. у Москві було заарештовано велику групу «старих» кадрових військових, що служили на вищих командних посадах РСЧА. Серед них опинився й М. Какурін.

Передісторія цих трагічних подій тягнеться ще з часів громадянської війни. Справа в тім, що військові фахівці, за допомогою яких більшовики здобули владу, розгромивши при цьому різноманітну опозицію, владі більше не були потрібні – вони свою справу зробили. Найталановитіші з них ще деякий час викладали у вищих навчальних закладах, але дамоклів меч неухильно нависав над більшістю з них. Як відомо, у грудні 1930 року органами ОДПУ була інспірована операція «Весна».

М. Є. Какурін був заарештований 18 серпня 1930 р. у кв. 15 будинку № 6, що по вул. Воздвиженській у Москві. Всі його рукописи, книги та інші праці конфісковані (велика частина їх до цих пір не знайдена). Також був вилучений орден Червоного Прапора.

Яка ж офіційна причина арешту Какуріна? Є твердження, що його двоюрідна сестра, будучи інформатором ОДПУ, «стукала» на брата. Крім цього, ходили чутки, що у нього була коханка – вродлива циганка, яка зачарувала естета Какуріна своїм чудовим співом, але була абсолютно дурною.

Допитували Какуріна чи ні – встановити складно. У протоколах допитів, які перебувають в архівно-слідчій справі М. Є. Какуріна, немає запису за формою: «питання слідчого» і «відповідь обвинуваченого». Через півтора місяця оперуповноважений ОВ ОДПУ Мельцер, переглянувши слідчу справу з обвинувачення колишнього викладача Військової академії РСЧА Какуріна Миколи Євгенійовича в злочинах, передбачених ст. 58-4,58-10 ККРСФРР, знайшов, що:

«М. Є. Какурін усю свою бойову роботу як командир аж до березня 1920 р. вів у рядах супротивників Радянської влади. Будучи за переконанням ворогом Жовтневої революції, Какурін відразу після перевороту вступив у ряди уряду Скоропадського, де займав посаду помнач Генштабу гетьманської армії, а після втечі Скоропадського перекочував у Галицьку армію, яка в той час билася проти Червоної Армії. Враховуючи пред'явлені звинувачення М. Є. Какуріну цілком доведеними, постановив Справу № 102932 з обвинувачення М. Є. Какуріна передати на розгляд Особливої Наради при Колегії ОДПУ. Оперуповноважений 4-го відділу ОВ ОДПУ (Мельцер)».

Через чотири місяці, за постановою Колегії ОДПУ від 19 лютого 1932 р., Какурін Микола Євгенійович засуджений за ст. 58-4 КК РСФРР «до розстрілу із заміною ув'язнення у концтабір терміном на десять років».

Для відбування терміну покарання М. Є. Какурін був направлений спецконвоєм у Ярославський політізолятор ОДПУ. Перебував він в особливих умовах, в одиночній камері. Йому були заборонені побачення із сім'єю, знайомими, родичами, а також посилки і листи від близьких. Вся вихідна кореспонденція переглядалась.

В умовах Ярославського політізолятора Микола Євгенович спочатку намагався працювати. Він регулярно, з того часу як у 1933 році була дозволена переписка, писав дружині, дітям, заспокоював їх, підтримував доньок, просив у рідних книжки і зошити. В листах повідомляв, що скоро закінчить свої спогади про світову війну.

Та здоров'я ув'язненого було сильно підірване. У 1935 році Какурін був привезений до лікарні Бутирської тюрми на обстеження. Дружина домоглася дозволу на побачення з чоловіком і взяла з собою доньок. За спогадами молодшої – Анастасії, при одержанні перепусток їх проінструктували, про що можна і не можна говорити. Останній лист до рідних датований 13 липня 1936 р. (за 2 тижні до смерті). З нього дізнаємося, що у квітні 1936 р. Какурін «підхопив грип», який підірвав його і без того погане здоров'я. Помер Микола Євгенійович Какурін у в'язниці 27 липня 1936 р.

У роки «великого терору» у Житомирі були репресовані однополчани М. Є. Какуріна, з якими він проходив службу у 17-му Архангелогородському піхотному полку і 5-й піхотній дивізії. Це підполковники М. В. Орловський, О. І. Руднєв, Т. В. Ротмистров, М. І. Архангельський, І. С. Раузе, капітани С. О. Зиков, М. І. Тихальський, поручики С. Л. Туркевич, Д. О. Рудницький, капітан Л. С. Карум та ін.

У лютому 1956 року дружина Какуріна звернулася до Голови Президії Верховної Ради СРСР К. Є. Ворошилова з проханням допомогти їй у реабілітації чоловіка. Перевірка матеріалів справи тягнулася майже рік. І лише визначенням Військової колегії Верховного суду СРСР від 5 січня 1957 р. М. Є. Какурін був реабілітований. Постанову колегії ОДПУ від 19 лютого 1932 р. стосовно М. Є. Какуріна відмінили і справу його припинили «за відсутністю складу злочину».

Після арешту Какуріна Анна Леопольдівна всі свої сили віддала вихованню доньок. Померла у 1963 році, похована в Пермі. Старша донька – Анна Миколаївна – закінчила художній технікум і померла у Москві у 1985 році. Молодша – Анастасія Миколаївна – закінчила хореографічне училище при Великому театрі. У 1947 році була звільнена з Великого театру «через скорочення штатів». З цього року і до виходу на пенсію була провідною балериною Пермського театру опери і балету. 

М. Ю. Костриця, Є. Р. Тіміряєв

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.