Право повернутися здобули, але до повернення ще далеко
«Без права повернення…» – із такою назвою у Києві відбулася міжнародна наукова конференція, приурочена 80-річчю депортації етнічних німців у віддалені райони Радянського Союзу.
Організаторами заходу стали Рада німців України, громадська організація «Міжнародне товариство німців України – Відергебурт», Інститут всесвітньої історії НАН України та дослідницький центр із міста Геттінген (Німеччина).
Тема депортації народів Радянського Союзу, яка проводилася за етнічною ознакою, є невичерпним джерелом і дуже потужним потенціалом для дослідників – істориків, демографів, соціальних психологів і політологів. Адже лише етнічні німці, що проживали на території колишньої Російської імперії, а потім – у республіках також вже колишнього Радянського Союзу, були піддані кільком хвилям репресій та депортацій. До речі, конференція, яка проходила у Києві 15-16 жовтня 2021 року, була приурочена здебільшого депортаціям німців у початковий період радянсько-німецької війни. Йшлося здебільшого про період із серпня по жовтень 1941-го року. У свідомості більшості людей ще радянських поколінь міцно врізалися у пам'ять жахіття перших місяців так званої Великої Вітчизняної війни радянського народу. Адже літо та осінь 1941-го року стали символами жахливих поразок Червоної Армії на всіх фронтах велетенського протистояння радянських військ та армій гітлерівського вермахту. Нерідко події розгорталися в умовах панічного відступу, в умовах зосередження усіх сил на евакуації у східні райони СРСР заводів, фабрик, аграрних ресурсів та мирного населення. Але можна лише собі уявити, наскільки потужною була радянська смертоносна система репресій, арештів та депортацій, коли у найтяжчий для країни час чекісти, міліціонери на чолі грандіозної армії всіляких «вертухаїв» не припиняли арештів, не втомлювалися гнобити, ув`язнювати, депортувати сотні тисяч людей. Лише через те, що вони були представниками іншої національності, лише тому, що ТАК вирішили вожді комуністично- більшовицького режиму.
У виступах багатьох знаних дослідників, які лунали під час конференції «Без права повернення», зазначалося, що каральна машина радянського режиму із початком військових дій на радянсько-німецькому фронті не тільки не припиняла своєї діяльності, але й гранично мобілізувалася з метою посилення темпів пошуку «ворогів народу», які помітно сповільнилися після пікової хвилі репресій у 1937-1939 роках. Вже на сьомий день радянсько- німецької війни, 29 червня 1941 року, з`явилася директива Раднаркому СРСР (уряду країни) про очищення міст прифронтової зони від злочинних елементів. Ще за тиждень, 4 липня 1941-го, в дію вступила директива наркомату внутрішніх справ (НКВС) із вказівкою взяти на облік усіх осіб сумнівного соціального та національного походження. Звісно ж, в умовах хаотичного відступу радянських військ, коли часу на те, щоб взяти на облік якомога більше «ворогів народу», у радянських чекістів просто не вистачало, 835 німців із Волинської, Рівненської та Житомирської областей (так званих волинських німців) все ж таки органи НКВС встигли заарештувати і відправити на схід України. Це вже пізніше, 3 серпня 1941-го року, з`явиться бойове донесення із штабу Південного фронту, де його командувач (генерал Тюлєнєв) доповідає Йосипу Сталіну та Семену Будьонному про те, що «немецкое население стреляло из окон и огородов по отходящим нашим войскам». Вождь більшовицької держави, звісно ж, не залишив поза увагою трохи дивне (якщо не дивакувате) повідомлення від бойового радянського генерала, який вщент розвалив Південний фронт і тепер звалював усі свої невдачі на «немецкое население как неблагонадёжный элемент». Після указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 серпня 1941 року «Про переселення німців, що проживають у районах Поволжя» ще через три дні, 31 серпня 1941 року, вийшла постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про німців, що проживають на території Української РСР». Зрозуміло, що відповідним органам радянське керівництво доручило «немцев, состоящих на учёте, как антисоветский элемент, арестовать». Тих, хто уникнув арешту, негайно мобілізували до складу будівельних батальонів НКВС для використання у східних районах СРСР. Загалом під час конференції «Без права повернення» у виступах науковців кількаразово наголошувалося на тому, що до уваги вчених поки що потрапили здебільшого кількісні та статистичні показники депортованих етнічних німців. Зокрема, тільки в умовах спецпоселення станом на початок 1946-го року перебувало 774 тисячі 178 осіб з числа депортованих у східні райони СРСР етнічних німців.
Нашим читачам було б цікаво дізнатися (а в матеріалах конференції, що проходила 15-16 жовтня у м. Києві, також про це йдеться), що із початком радянсько-німецької війни багато радянських громадян німецької національності пішли добровольцями на фронт або ж були мобілізовані до лав РСЧА. Йдеться про сотні тисяч етнічних німців, які зі зброєю в руках захищали свою країну, якою на той час був Радянський Союз. І жодних згадок про те, що, наприклад, радянські солдати німецького етнічного походження колись чи десь масово здавалися у полон, досі немає. Натомість можна назвати той факт, що лише серед загиблих захисників Брестської фортеці у червні – липні 1941-го року було багато радянських солдатів та офіцерів, які мали німецьке етнічне походження. Зокрема, це полковник Георг Шмідт, підполковник Еріх Крель, майор Олександр Дулькейт, полковий лікар Олександр Вебер, червоноармійці Олександр Герцог, Микола Кюнг, В`ячеслав Маєр, Герман Релінг. Бойовими нагородами у 1941-1945 роках відзначені майже два десятки тисяч радянських воїнів німецького походження, а десяток етнічних німців удостоєний звання Героїв Радянського Союзу. Розповідь на цю тему можна продовжувати в окремій публікації.
Під час конференції «Без права повернення» неодноразово згадувалася Житомирщина. Як територія, звідкіля ще у 1915 році влада Російської імперії організувала перші депортації етнічних німців напередодні наступу армій Троїстого союзу (австро-угорської та кайзерівської армій). У 1936 році на теренах тоді ще Київської області (Житомирська область, як відомо, утворена 22 вересня 1937 р.) розгорнулися репресії та перші заходи із депортації німецького та польського населення, яке масово переселяли на територію Північного Казахстану (зокрема – у Карагандинську область). Про те, до яких наслідків це призводило і наскільки згубний вплив мали подібні депортації на занепад сільського господарства нашого поліського регіону, розповідав під час конференції «Без права повернення» дослідник із Луцька Михайло Костюк. Про результати сталінської репресивної політики у передвоєнний час у стосунку до етнічних німців та поляків розповідав під час конференції і Андрій Амонс – колишній слідчий військової прокуратури, який свого часу вів слідчі справи з розстрілів військовополонених-поляків у Биківні та Катині.
Депортація мовою цифр
Загалом виступи учасників конференції торкалися багатьох аспектів вже досліджених сторінок процесу депортації етнічних німців у різні часи радянської історії. Те, що це був достатньо кривавий і драматично жорстокий процес, можуть засвідчити кілька промовистих цифр. Якщо, наприклад, напередодні Другої світової війни на теренах України (незважаючи на вже розпочаті репресії та переселення) ще проживало близько 540 тисяч етнічних німців, то у 1972 році (коли припинили діяти заборони на повернення на малу батьківщину із місць спецпоселення) в Україні проживало лише 29 тисяч етнічних німців. Із часом, станом на 1992-й рік, чисельність німців в Україні дещо зросла (до 40 тисяч осіб). Але наслідки багаторічної політики депортації етнічних німців упродовж 30-40-х років ще не вивчені у багатьох аспектах. Навіть доля депортованого населення, яке упродовж 1936–1941 років переправлялося до східних регіонів СРСР, вивчена достатньо поверхово. В основному – через брак джерел і втрату великої частини документів. До речі, у ході конференції ряд дослідників, серед яких був і виконавчий директор Геттінгенського дослідницького центру Альфред Айсфельд, висловлювали надзвичайно позитивну оцінку авторам та редакційним колегіям обласних редакцій видання «Реабілітовані історією». Редколегія житомирського видання «Реабілітовані історією», як відомо, була визнаним лідером усіх регіональних колективів в межах України. Сьогодні, на жаль, вона припинила свою роботу згідно з рішенням Житомирської обласної ради ще у 2015-му році. Житомирянам, які у масі своїй заклопотані щоденними клопотами суто побутового характеру, подібна проблема може здаватися малозначущою. Але минуле, якщо воно з певних причин підлягає забуттю, неодмінно про себе нагадує. І то – у дуже негарний, а іноді і неприємно-сумний спосіб.
Микола Корзун
Хочете отримувати новини першими – приєднуйтеся до нас у соцмережах
Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.
