Вже на рівні держави визнано, що більшість українців мріють працювати за кордоном. Чому вони скаржаться на труднощі, але повертатися не квапляться?
Ми по інтернету зв’язалися з однією з багатьох українок, що працюють в Італії. Інна Бондар (ім’я за бажанням дівчини змінено, – авт. ), родом з одного із сіл Житомирської області. Її розповідь про життя за кордоном, напевно, буде цікавою для багатьох житомирян. Але ми просимо не вважати це за рекламу якогось агентства з працевлаштування за кордоном.
Руслан Мороз: Інно, в якому місті ви зараз проживаєте?
Інна Бондар: Я живу в Римі вже майже десять років.
Руслан Мороз: Що таке важливе сталося, що ви зважилися звернутися до нашої редакції і дати інтерв'ю?
Інна Бондар: Спочатку в мене було багато думок, про що б ми могли поговорити. Це вже було практично готове інтерв'ю. Але після того, що сталося в Україні минулого тижня, я перебуваю під дуже важким враженням. Все це залишило незгладимий слід у душі. Вкрай негативні емоції від того, що відбувається. Крім того, знаючи європейське законодавство, після того, що сталося в Україні, це можна використовувати для того, щоб просити політичний притулок у будь-якій країні Європи будь-якому громадянину України.
Якщо раніше політичний притулок могли просити тільки жителі Сходу, оскільки відбуваються військові дії на Сході, то після вчорашнього, повірте моєму досвіду перебування в Італії, звертатися за допомогою може будь-який громадянин України. Досить показати відео, де людей, громадян України, які хочуть повернутися в Україну, закидають камінням. Це буде незаперечним фактом того, що їм дійсно небезпечно перебувати на території України.
Руслан Мороз: Ви маєте на увазі те відео, де показано повернення наших громадян з Китаю після карантину?
Інна Бондар: Звичайно! Назвати людьми тих, хто закидав камінням автобуси з людьми, просто неможливо. Будь-які аргументи, типу що в Україні є інші проблеми і вони бояться вірусу, інфекції, будуть елементарно спростовуватися тим, що ці люди вже пройшли карантин у Китаї. Китай не зацікавлений у поширенні інфекції. І до того ж навіть люди, які захворіли, чудово розуміють, що більш кваліфіковану і якісну медичну допомогу вони можуть отримати тільки в Китаї. Люди відмовляються думати головою. Це просто якийсь вірус ненависті! Ненависті один до одного! Мені телефонують люди з усіх куточків світу і запитують: ти це бачила? У всіх шок! І зараз люди, які планують повернутися в Україну, вони хочуть жити в Україні, вони пам'ятають і шанують свої традиції, задумалися над тим, а чи варто повертатися.
Руслан Мороз: Це була єдина причина, або щось ще спонукало вас дати це інтерв'ю?
Інна Бондар: Звичайно, ні! Я хотіла порушити це питання хоча б тому, що багато людей хочуть повернутися. Ми, заробітчани, принаймні багато хто з нас говорить про те, що ми хочемо повернутися. Але завжди у нас виникає питання: куди і навіщо? Ми не хочемо жити на чужині. Ми тут завжди будемо ніхто. Як би ми не старалися, як би нам не було легше тут і краще, ніж в Україні. Тут дуже маленький відсоток тих, хто просто добре живе. Основна маса, відсотків 95, – це ті, хто працює, тому що треба, тому що змушений. І нам би хотілося зрозуміти, що влада України має намір запровадити щодо заробітчан. Поки ті закони, які приймаються, дуже жорсткі. Щодня ми чуємо новини з України і отримуємо такий удар, який відкидає назад всіх, хто збирався повернутися на батьківщину. Насправді тут багатьом українцям несолодко. Дуже багато людей помирають тут і повертаються на батьківщину вже в гробах.
Руслан Мороз: А як ставиться місцеве населення до вас? Чим займаєтеся ви і чим займаються місцеві?
Інна Бондар: Якщо ми тут живемо офіційно, то ми живемо як звичайні італійці. Ми також знімаємо квартири виключно тільки за контрактами. У контракті прописується все. Окремий контракт на світло, воду, електрику. У нас немає ніяких пільг. Ба більше, у італійців взагалі немає ніяких пільг. Просто немає пільгової системи. Ти просто оплачуєш, і все! Пенсіонери у них живуть тут зовсім не богато. Мінімальна пенсія 480 євро, що для Італії є абсолютним мізером. Це стільки треба за зиму за один газ. Насправді тут складно. Податкова поліція – «Guardia di Finanza» – може навіть зупинити вас на виході з магазину і вимагати чек на покупку. Якщо чека на покупку не буде, то штрафують і вас, і продавця. У мене був шок, коли я вперше купила якусь булочку, то за мною бігла дівчина і кричала, щоб я забрала чек – інакше можуть оштрафувати всіх.
Руслан Мороз: А стосовно податків? Скільки ви платите податків?
Інна Бондар: Італія – це країна, економіка якої базується на податках. Але тут податки не крадуться. Вони реально йдуть на забезпечення добробуту громадян. Людина заплатила, і вона знає, що, наприклад, в лікарні їй буде надана допомога. І це не просто перша необхідна медична допомога, а це і операції. Хіміотерапії тут безкоштовні. Хіміотерапії дуже дорогі, і багато наших співвітчизників змушені забирати з України своїх хворих родичів, старих батьків, для того, щоб їх тут лікувати. Дуже часто тут роблять операції на серці. Наприклад, мій знайомий тут зробив операцію, яка б в Україні коштувала сто тисяч гривень. Це величезні гроші навіть для Італії. А тут все це безкоштовно. Тепер тут він отримує по інвалідності допомогу і повне безкоштовне медичне обслуговування – від аптеки і закінчуючи процедурами.
Руслан Мороз: Це за рахунок страховки або це для всіх?
Інна Бондар: Ні, тут немає страхової медицини. Тут тільки соціальна медицина, і вона доступна для всіх. Це все за рахунок податків. Я думаю, що в Україні люди із задоволенням платили б податки, якщо б знали, куди вони йдуть, якби бачили, що їх життя поліпшується. Ось це і лякає наших заробітчан. Вони кажуть, що готові приїхати і почати працювати. Але куди підуть податки? Недовіра до української влади тут сильна.
Особливо після того, як з'явилися чутки, що хочуть ввести подвійне оподаткування. Люди, які легально працюють за кордоном, вже заплатили ці податки. І це – немалі податки. Якщо ви звернетеся тут у поліцію, то поліція приїде через три хвилини. Тут вам завжди прийдуть на допомогу. Цим Італія дуже відрізняється від України. Мені дуже прикро, але останнім часом у світі українців починають вважати дуже злісними людьми. Особливо після відео з евакуйованими з Китаю. Мені дуже боляче це чути.
Руслан Мороз: Що зараз пишуть і говорять італійські ЗМІ про Україну?
Інна Бондар: В Італії є дуже великий регіон, який був орієнтований на російський ринок. Багато фірм закрили, і економіка Італії дуже постраждала після введення санкцій проти Росії. Багато хто втратив роботу.
Я працюю з людьми, які представляють Італію в Європарламенті і на міжнародному ринку. Вони чудово розуміють, що проблеми України – це проблеми між Росією і Америкою. Україна просто потрапила в ці жорна.
А взагалі італійці прекрасно розуміють, де Україна, а де Росія. Вони розуміють, що ми – не росіяни, ми – українці. Ми – самодостатня нація. У плані інтелекту ми чуємо тільки компліменти. Нас поважають як людей розумних, освічених, порядних, інтелектуально розвинених.
Руслан Мороз: А зараз в основному яку роботу виконують українці в Італії?
Інна Бондар: В основному це обслуговуючий персонал. Навіть якщо ви закінчите італійський виш, можна ризикнути, але це будуть одиниці. Знову таки в процентному відношенні це буде п'ять відсотків.
Руслан Мороз: А щодо менталітету?
Інна Бондар: Ви дуже здивуєтеся. Українці дуже нетерпимі до чужих помилок, прорахунків. А італійці – терпимі. Вони разюче гостинна нація, приймає і сприймає всіх. Особливо на півдні Італії. Неймовірно добрий народ. Вони дуже толерантні. В українців цього немає. І в той же час тут теж є сепаратистські настрої. Історично північ Італії налаштована вороже до півдня. Ці настрої стримують, контролюють, але вони є.
Руслан Мороз: Це неймовірно. І тільки в цьому проблеми Італії?
Інна Бондар: Є, звичайно, інші проблеми. Українська діаспора в Італії стає меншою. Може, за рахунок того, що відкривається ринок у Чехії, Німеччині, Польщі. Ринок у Німеччині навесні відкривається на досить хороших умовах, і Україні треба готуватися до того, що буде найпотужніший відтік кваліфікованого медичного персоналу туди. В Україні може взагалі не залишитися лікарів високої кваліфікації. Імовірно, їх там і так мало, а тепер не буде взагалі. У Німеччині дві умови: ви привозите свій диплом і доводите знання німецької мови. Вивчити мову – не така вже й велика проблема. Той, хто хоче, той мову вивчить. А український диплом визнається. Усе! Людина влаштована у Німеччині з високою зарплатою, соціальними гарантіями і, повірте, з абсолютним небажанням повернутися в Україну.
Руслан Мороз
Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.
№ 13 від 3 квітня 2024
Читати номер
Петя Собко