Дві долі – спогади про Голокост у Житомирі

На прохання Генеральної Асамблеї ООН була розроблена програма просвітницької діяльності «Голокост і ООН», що передбачає заохочення розробки державами – членами Організації освітніх програм по темі Голокосту і мобілізацію громадянського суспільства у просвітницьких та інформаційних цілях. Її доповнює просвітницька програма, розроблена ЮНЕСКО.

У день 60-ї річниці визволення Освенцима Європарламент прийняв резолюцію, яка засуджує Голокост:

«Сотні тисяч євреїв, циган і в'язнів інших національностей були вбиті в Освенцимі, і ми підкреслюємо, що пам'ять про ці події важлива не тільки як нагадування і засудження злочинів нацистів, але також як повчання про небезпеку переслідування людей на основі раси, етнічного походження, релігії. 

9 липня 1941 р. Житомир був окупований німецькою армією. Незабаром після окупації почалися розстріли. Так, 14 липня було розстріляно близько 100 євреїв, у кінці липня – кілька сотень, 3 серпня 1941 року – близько 400.

7 серпня 1941 року було проведено показову акцію на Сінному базарі, куди зігнали понад 400 євреїв. Були повішені Моше Коган і Вольф Кіпер, привезені з Черняхова. 

5 вересня 1941 р. окупаційна влада провела реєстрацію єврейського населення. Було зареєстровано 4820 осіб. 29 вересня в Судний день більшість євреїв Житомира було розстріляно.

У жовтні 1941 року було розстріляно 1500 євреїв. 19 серпня 1942 р. були ліквідовані останні євреї Житомира, що залишилися в живих.

Ми наводимо свідчення двох з тих, кому пощастило пережити ті страшні роки, які були зібрані та записані на Житомирщині Іриною Вишневецькою. Перший спогад Цилі Михайлівни Польової:

«Це була трагедія. Я народилася у 1927 році у Черняхові. До війни я вчилася у школі № 25. Вона перебувала в іншому місці – на цій же вулиці. Брат навчався у 15 школі. Вона перебувала у будівлі нинішнього Центру дитячої творчості. Там був госпіталь під час війни і після війни. Мій батько Михайло був учителем російської мови та літератури у вечірній школі. Він навчався заочно. Вночі працював на хлібозаводі, а вдень навчався в інституті. Мій батько був дуже гарний. У нього всі закохувалися. Наша сусідка працювала в інституті і мріяла про те, що він з нею буде зустрічатися. Вона побачила, що він до неї байдужий, і у 1937 році написала на нього донос, і його заарештували. Мама говорила, що його кудись відвезли, і він на консервній коробці написав записку, і це передали мамі. Так вона дізналася, де він знаходиться. Сказали, що він ворог народу. Він недовго сидів, менше року, і його звільнили. Коли він закінчував інститут, я навіть пішла з ним на випускний вечір. Мама була вдома. Ще був з нами брат, молодший за мене на 11 років. Батько у перші дні війни пішов на фронт. Загинув у 1944 році у Польщі. Ми жили на Чуднівській, недалеко від драмтеатру. У перші дні війни ми прибігли на вокзал. Бомбили так, що місця живого не було. Кожен раз подавали состави. Людей багато і неможливо було сісти. На другий день подали відкриті площадки, і ми вмостилися. Почали від'їжджати від міста. Летять чотири німецькі літаки. Три – на місто. Один – на наш ешелон. Ми їдемо. Бачимо – летять бомби. Але, мабуть, у Німеччині були антифашисти, і бомби не розірвалися. Тоді льотчик почав стріляти з кулемета. Поїзд зупинився. Люди почали тікати. Багато убитих. Мені було 14 років. Це був такий жах, що я навіть не все пам'ятаю. Їхали я, мама, бабуся, тітка з двома дітьми і чоловік тітки. Приїхали у Саратов. Продуктів немає. Я і моя двоюрідна сестра пішли у місто. Сказали, що ешелон буде стояти 5 годин. Прийшли назад – ешелону немає. Ми залишилися, у чому стояли. І так були без нічого. Потім другим потягом поїхали в тому ж напрямку – на Ташкент. Що було у Ташкенті – розумом не збагнути. Там була вся Україна. Але коли судилося зустрітися – зустрінешся. Ми побачили житомирян, і вони сказали, що наші поїхали у Голодну степ – це у Казахстані. Вдень ми виходили до дверей на всі зупинки і сподівалися побачити наших. У місті Мерзачуль наші чекали на нас. Вони вигукували наші імена. Вночі дядько почув, що нас кличуть. Так ми зустрілися. Люди губилися на десятиліття, а ми зуміли зустрітися. Там ми прожили до 1944 року.

Батько мій загинув на війні. У 1943 році в Білорусії його поранили, і він потрапив у полон. Він лежав на полі бою поранений, а наші відступили. Потім у полоні зібралася група, вони втекли і потрапили до партизанів. А коли звільнили цю територію, він знову повернувся до діючої армії і дійшов до Польщі. У Польщі загинув. З Білорусії, там де його поранили, мама отримала повідомлення, що він загинув, у селі зробили обеліск і висікли ім'я мого батька як загиблого. Ми з братом і з моїми синами їздили туди. Ми знаємо, що він там не похований. До Польщі мій брат їздив зі своїм сином і був на братській могилі, де похований мій батько. Так ми двічі пережили смерть батька. Ми чекали. З Польщі повернувся наш лист. Похоронку ми не отримали. Брат, будучи дорослим, довго розшукував і знайшов, де він похований».

Друга розповідь житомирянки Фаїни Вайтман:

«Я народилася у Черняхові Житомирської області 26 березня 1926 року. Батько був робітником. Мати – домогосподарка. Троє дітей – дві дівчинки і хлопчик. Сім'ї і батька, і матері були дуже бідними. У сім'ї у матері теж було троє дітей, і маму віддали на виховання до сестри моєї бабусі, де вона виховувалася до 17 років. Бабуся моя займалася тим, що годувала для багатих людей гусей. Дідусь мій – кравець. Шив верхній одяг. Бабуся моя лікувала дітей. Травами. Це була її професія. У 1933 році у великій бідності вони померли.

Почалась війна. Мама працювала на той час у дитбудинку. Ми поїхали до Києва. Там потрапили під Святошино під перше бомбардування. Одними з перших ми змогли переїхати мостом через Дніпро. Потім почали бомбити. Батько залишився у Черняхові і виїхав, коли німці були у Житомирі. Його забрали у 1941 році в армію. Він загинув під Харковом у 1941 році. А ми приїхали в Алтайський край, в село Фоминське. Мені було 15 років. Направили на роботу у місто Рубцовськ (Алтайський край), туди був евакуйований Харківський тракторний завод, перетворений у танковий. Ще не було даху, але був наказ – почати випуск танків. Руки примерзали до верстата – ми працювали. Пропрацювала там 1,5 року. Брата забрали у 1942 році в армію, і він загинув під Ржевом за оборону Москви. Йому не було ще 19 років. Мати пішла працювати головою сільпо. Основна робота сільпо – випікати хліб і сушити сухарі для фронту. Тільки з дозволу великих керівників відпускалися 400 г хліба евакуйованим. Жили дуже бідно. Особливо перший рік. Посадили город. Пристосувалися. Роздягнені, роззуті. Коли ми виїжджали – думали, що на 2 тижні. Так і поїхали – у літньому одязі. Місцеві люди поставилися до нас краще, ніж до рідних. Ділилися крихтою хліба, парою взуття. Завдяки цьому ми вижили. Головне було, щоб ми були не німці.

Як тільки звільнили Житомирську область, ми зібралися і у жовтні 1944 року приїхали додому. Будинок був зруйнований. Батько і брат загинули. Ми почали відновлювати будинок. Пішли на роботу. Сестра пішла вчитися, а я – працювати у редакцію. Брала інформаційні повідомлення РАТАУ. Я першою дізналася про перемогу завдяки цьому. Повідомила всім. Було більше сліз, ніж радості, тому що нам не було кого чекати з війни».

Руслан Мороз, Ірина Вишневецька

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.