Учителю… Це покликання твоє

Освіта – майбутнє держави. Це – незаперечно. А тому саме на долю вчителя випадає найважливіше завдання – активізувати розвиток суспільства, бо професія педагога змушує людину бути Вчителем життя.

І щоб педагог зміг повністю віддатися своїй роботі, він має комфортно почуватися, бути соціально значимим і матеріально забезпеченим. Формування особистості найбільшою мірою залежить від навчально-виховного процесу початкової ланки освіти, як і архітектурна будова від закладеного фундаменту. Доречно задуматися над висловленням Арістотеля: «Вчителі, яким діти зобов’язані вихованням, шанованіші за батьків, яким діти зобов’язані лише народженням: одні подарували нам тільки життя, а інші – добре життя».

На жаль, варто зауважити: сьогодення нашої держави спрацьовує не на користь учителя, сіяча доброго, мудрого і вічного. Чи то стрімкий злет науково-технічного прогресу, чи низький соціальний захист населення… Факторів багато. І над цією проблемою вкрай важливо задуматися і прийняти кардинальні рішення до змін, бо у руках учителя – майбутнє держави. 

Осінь сипнула різнобарв’ям теплих кольорів, озолотила романівську землю, обігріла людські душі. А небо ще високе й синє притримує тепло, аби все живе почувалося комфортно. 

Околиця Романова. По праву сторону вулиця Путиліна закінчилася, а по ліву – ще кілька будинків. І кругом хризантеми зупиняють погляд своєю красою, яскравою насиченістю кольорів. А в садах червоніють яблука. Клени горять свічками, щось шелестять на вітрі плакучі берези в сонячних хустинках, а калина полум’яніє рубінами… Які ж багаті душею романівці! Садять не лише для достатку, але й для краси. І вся ця заворожуюча картина під м’яким і ніжним захистом – святим небом. Боже, яку ж чудову осінню казку ти послав людям! Щоб підтримати, допомогти вижити в таких складних умовах цього земного життя. 

А ось будинок. Охайний, чепурний, доглянутий. У дворі над дорогою – ясен. Геть голий. Сірий. Сумний. Він віджив своє.... Від його напарників лише широкі пеньки вряд. А він ще стоїть. Величезними крислатими гілками підпирає небо. Жаль огортає душу, але допомогти вже ніяк. 

• Не доходять руки. Потрібно теж зрізати, щоб, падаючи, не наробив біди, – каже стиха господиня.

• Та у вас тут цілий маєток, – зауважую, розглядаючи. – Ще так не траплялося й бачити. Зворушливо. Ваш будинок ніби в охороні. 

• Так-так, – якось із гіркотою в голосі додає Олена Володимирівна. – Із однієї сторони хата дідуся й бабусі, а з другої – батьківська. Правда, обидві стоять самотою, бо нікому вже жити. 

У сім’ї Луценків народилося дві донечки. Ганна Степанівна і Володимир Олександрович мріяли про гарну долю дівчаткам. І вони не підвели, бо були працьовитими, старанними. Старша Людмила отримала освіту бухгалтера, а Олена закінчила факультет фізмату Житомирського державного педагогічного інституту ім. Івана Франка й повернулася працювати на рідну Романівщину. Ясногородська середня школа радо зустріла молодого завуча, а пізніше довірила посаду директора. І коли збігли ті тридцять років – не помітила. Це потрібно бути вчителем від Бога, щоб із одного кінця Романова через центр добиратися до другого, а вже тоді – до Ясногорода. 

• А чим же ви їдете? – питаю. Жінка знову сумно усміхається. 

• Минаю одну школу, потім другу і… як коли. У погоду на велосипеді, а там… і автобус, і попутка, іноді чоловік везе. У мене він дуже добрий, – із тихою втіхою додає Олена Володимирівна. – Якось у мороз і хуртовину поїхали машиною. Виїхали за селище, а дорога не прочищена. Машина і сіла в першому ж наметі. Пішла я далі пішки, а люди (слава Богу, що є добрі), побачивши таку халепу, почали допомагати Романові визволяти машину з того полону. 

• І як же ви?

• Ішла. Мороз. Сніг. Завірюха. Мусила йти, бо тож до учнів… 

Ось вона, відповідальність учительська! 

Ясногородська школа… Тут уже своя історія.

У 1886 році в селі відкрилася церковно-приходська школа з дворічним терміном навчання. В одній половині будинку жив священик, а у другій – дві класні кімнати. І лише у 1906 році термін навчання продовжився ще на один клас. Отак і функціонувала трирічна школа аж до 1917 року, і лише у 1957 році Ясногород святкував перший випуск десятикласників. Правда, розміщувалася школа в розкиданих по всій території одноповерхових будиночках. 

Олена Володимирівна Луценко розпочала свою педагогічну діяльність на романівській землі завучем, а через деякий час зайняла посаду директора Ясногородської середньої школи, і саме в той час, коли почалося будівництво нового приміщення. Як на жіночу долю, то це було дуже непросто й надто відповідально. І саме її ім’я як директора залишилося в історії школи, а в музеї красується портрет із щирими словами вдячності від ясногородців. 

У сім’ї Олени Володимирівни двоє дітей. І син, і донечка здобули вищу освіту й шановану роботу.

• Чекаю не дочекаюся онуків, – усміхнено каже жінка, і її зелені очі випромінюють ніжне материнське тепло.

• Усьому свій час, – кажу я. – Будуть, дасть Бог, внучата… хлопчики й дівчата. А хобі у вас є? – питаю наостанок.

• Десь узявся талант до рукоділля, – жінка втішено сміється. – І перейняла від донечки. Вона ходила на заняття гуртка з бісероплетіння в нашу школу мистецтв. Її захопила ця творчість. А тепер я…

Господиня дому демонструє свої вироби. Кімната схожа на музей. У променях осіннього сонця виграють захоплюючі вироби оригінальних композицій. Це галантерейні прикраси, квіти, гілочки дерев, вазони… А на стінах за склом у рамках картини з пластиліну. Олена Володимирівна розцвітає в усмішці, а її хвилясте русяве волосся робить її привабливо-красивою. 

Тиха радість панує в господі. Тут, нарешті, приписалося щастя. І слава Всевишньому. І дай Боже кожному.  

Надія Бучко