«Золотий стадіон», або Історія одного довгобуду

«Золотий стадіон», або Історія одного довгобуду
Зустріч олімпійського вогню. 1980 рік

26 березня 2021 року після довготривалої 16-річної перерви на оновленому стадіоні відбувся футбольний матч серед команд першої ліги за участю місцевої команди «Полісся». 

Олександр Кухарський

Нарешті Державна архітектурно-будівельна інспекція підписала акт про відповідність споруди технічним вимогам, що дало змогу ввести стадіон в експлуатацію. Загалом на реконструкцію витратили 167 млн державних гривень. Чималенька сума! Для остаточної реконструкції потрібно ще 70-100 мільйонів. Дійсно золотий стадіон! Але хочу зупинитися на історії самої споруди, оскільки в інтернеті гуляє безліч всяких нісенітниць. Взагалі Житомир – місто, де з самого початку розвитку організованого спорту до фінансування будівництва спортивних споруд ставилися у більшості випадків за залишковим принципом. Не буду вдаватися в деталі (про це окрема розповідь), скажу тільки, що будівництво першого, по суті, примітивного стадіону у Житомирі розпочалося у травні 1921 року на Путятинському майдані. Він проіснував до кінця 1922 року і прийшов у занепад, бо там продовжував функціонувати базар, де продавали коней, свиней, велику рогату худобу.

В атаці - київське "Динамо"

У 1923 році на території колишнього літнього театру «Аркадія» був збудований новий стадіон, відомий нині як стадіон «Спартак-Арена». На довгі десятиліття він стане однією із головних спортивних споруд міста Житомира. У 1948 році біля Сінного базару побудували стадіон «Урожай», який у 1956 році передали спорттовариству «Колгоспник». Але товариство не змогло утримувати стадіон, і рішенням облвиконкому у 1960 році він був переданий спорттовариству «Авангард», а точніше – колективу фізкультури заводу «Електровимірювач».

 Того ж року приймається рішення про будівництво на стадіоні мототрека, для чого були виділені кошти в сумі 100000 карбованців. У перші роки незалежності завод-гігант, на якому працювало більше 6-ти тисяч робітників, безславно припинив своє існування. А стадіон, до речі, із досить хорошим футбольним полем (сам грав на ньому не раз) розвалили і закрили. Я тепер дуже рідко відвідую Сінний ринок, бо боляче дивитися, як діючу спортивну споруду завдяки недолугим чиновникам від влади перетворили  на барахолку та стоянку автомобілів. Із сумом згадую футбольні баталії і пристрасті, які вирували у минулому столітті на стадіоні. Згадую також виступи у 60-х роках нашої мотобольної команди «Полісся» у першості України (вона була навіть призером змагань). 

Відео дня

Але повернімося до головної споруди міста, історія якої бере свій початок із 1926 року, коли за ініціативи великого любителя велоспорту Василя Бистрова та за підтримки керівництва ДПУ (Державне політичне управління) по вул. Миколаївській, 10 (тепер Фещенка-Чопівського) на місці саду М. Сумовського будується велотрек із прямими дерев’яними доріжками та земляними віражами. Влітку тут проходили змагання з велосипедних гонок, а взимку велотрек заливали під каток, де проводилися масові катання на ковзанах та змагання з російського хокею. Пізніше розпочалася реконструкція велотреку, і 16 червня 1929 року відбулося урочисте відкриття стадіону «Динамо» імені Фелікса Едмунд-Руфиновича Дзержинського. Поряд із реконструйованим велотреком на місці саду були облаштовані баскетбольний, волейбольний, гандбольний майданчики, при стадіоні відкрилися секції автомотоспорту, велоспорту, стрілецького, кінного спорту та спортивно-фізкультурно-командні (футболу, гандболу, волейболу, баскетболу).

У 1935 році відбулася чергова реконструкція стадіону та стрілецького тиру, на які було виділено 25 тисяч рублів. На місці велотреку нарешті облаштували футбольне поле, що дало змогу проводити футбольні матчі. Із цього приводу газета «Радянська Волинь» писала: «Влітку 1935 року стадіон ім. Дзержинського зустрічає трудящих Житомирщини впорядкованими спортмайданчиками, різноманітними фізкультурними розвагами – є де грати у волейбол, теніс, крокет, корисно і цікаво проводити час. Устатковується також новий тенісний корд (корт, – авт.). Ті, що побажають почитати журнали, газети, – зуміють це зробити в затишному павільоні, де до їхніх послуг будуть всі періодичні видання.

Значно поліпшується робота естрадного театру на стадіоні… Театр працюватиме  щодня… Всі приміщення стадіону відремонтовані… Трудящі Житомира мають змогу щороку відвідувати стадіон, користуючись великими пільгами. Вже розпродано 3000 пільгових абонементів»…

У 1938 році на подальшу реконструкцію стадіону виділяється 10 000 карбованців, і кількість посадочних місць збільшується до 5000. Саме стільки вболівальників було присутньо на фінальному матчі між командами «Авангард» Бердичів та житомирським «Динамо». Вигравши матч, «Авангард» став першим чемпіоном Житомирської області. Цей успіх команда повторить і у наступному 1939 році.

Під час німецької окупації на стадіоні вирували футбольні пристрасті – були нищівні поразки житомирських команд «Січ», «Сокіл», але були й красиві перемоги над німцями. Всього за період 1941-1943 років на стадіоні провели до 25 матчів. Перший післявоєнний ремонт стадіону «Динамо» відбувся у 1948 році, на нього витратили 33221 карбованець. Однак спорттовариство «Динамо» фінансово не змогло утримувати стадіон, тому рішенням міськвиконкому від 02.03.1950 року стадіон «Динамо» передається спортивному товариству «Спартак».

«Ввиду того, что стадион ДСО "Динамо", который расположен в наиболее удобной части города, своим размером и оборудованием в настоящее время не обеспечивает возросших требований физкультурной работы и культурного отдыха трудящихся нашого города и что стадион ДСО "Динамо" не имеет необходимых средств для расширения спортивного ядра – исполком Горсовета депутатов трудящихся считает необходимым стадион "Динамо" передать в ведение ДСО "Спартак". Стадион, принадлежащий ДСО "Спартак", передать физкультурному спортивному обществу "Динамо".

  Обязать председателя обласного совета ДСО "Спартак" т. Журавлева немедленно приступить к расширению и благоустройству стадиона (расширение спортивного ядра, беговых дорожек, устройство площадок для массовых игр, реконструкция центральной трибуны и довести число скамеек не менее 5000 мест). Все эти работы закончить к 1 мая 1950 года» – це рішення  29 березня 1950 року затвердив виконком обласної ради із виділенням коштів у сумі 150000 карбованців. Реконструкція стадіону була виконана відповідно до міжнародних стандартів і дозволяла проводити змагання всіх рівнів. Всього на капітальне будівництво стадіону було витрачено 171 000 карбованців. Однак незважаючи на проведені роботи, на стадіоні були відсутні стрілецький тир, електричне освітлення, лавки для сидіння тощо. У 1954 році знову продовжили ремонт, витративши цього разу 83 тис. карбованців.

 9 лютого 1959 року Федерація футболу колишнього СРСР включила житомирську команду «Авангард» у першу підгрупу класу «Б». Ця обставина потребувала нової реконструкції стадіону і збільшення посадочних місць до 20 тисяч. Виконкомом обласної ради приймається рішення № 173 «Про реконструкцію міського стадіону», де, зокрема, йшлося про таке:

«1. Провести реконструкцію  міського стадіону з розширенням його та будівництвом необхідних спортивних споруд, підсобних і побутових приміщень, згідно з існуючими технічними нормами та у відповідності до класу спортивних команд.

2. Затвердити проект реконструкції стадіону і кошторис у сумі 858 тис.739 крб., розроблений Облпроектом.

3. …розпочати роботи з реконструкції  стадіону з 17 березня 1959 року і закінчити 15 квітня 1959 року».

Більше двадцяти обласних і міських організацій були задіяні для будівництва, серед них два будівельних трести, кілька будівельних і монтажних управлінь тощо. Штаб будівництва очолив заступник голови виконкому Василь Удовицький. Не буду розповідати про хід будівництва, де кожному підприємству, кожному робітнику доводилися конкретні задачі, своєчасно підвозилися матеріали тощо (збереглися спогади першого голови облради ДСО «Авангард» Мечислава Кашука, де описано майже кожен день будівництва). Така організація чіткої роботи дала можливість до 19 квітня завершити будівництво східної трибуни і загалом ввести в експлуатацію 7 тисяч додаткових посадочних місць. Станом на 1 вересня 1959 року на стадіоні налічувалося 14 686 місць. 16 вересня 1959 року стадіон вщент був заповнений вболівальниками, які були присутні на першому міжнародному матчі, де наша команда перемогла збірну армії Іракської республіки (2:1). Загалом на реконструкцію витратили 1 млн 403,5 тис. рублів. У тому ж році за пропозицією голови облспорткомітету Федіра Мартиміановича Мартинюка стадіон отримав нову назву – імені Ленінського комсомолу.

У 1967-1968 роках гареві бігові доріжки замінили на резиново-бітумні, побудували готель «Спортивний». Великий обсяг робіт було зроблено у 1979-80 роках, коли велася підготовка до зустрічі олімпійського вогню Олімпіади-80. У 1984 році до 1100-ліття міста Житомира ввели в експлуатацію південну і північну трибуни, постелили нові бігові доріжки, обновили сектори для стрибків і метань, що дало змогу проводити всесоюзні і республіканські змагання з легкої атлетики. Стадіон став уміщати 19543 глядача. 

За часів незалежності України перша спроба реконструкції стадіону була зроблена у 2000 році, коли завдяки кандидату у народні депутати Ігорю Бакаю на центральній трибуні замінили дерев`яні лавки на пласмасові крісла, на що було використано 80 тис. гривень. Затим почалися «лихі» двохтисячні роки – переділ власності, захоплення і приватизація державних об`єктів і майна. Була спроба «прихватизувати» стадіон. Розгорівся великий скандал, але нікого не посадили. Потім у 2006-2008 роках «нібито на реконструкцію стадіону» виділили 200 тисяч гривень. Однак жодної реконструкції не відбулося – кошти просто-напросто осіли в кишенях деяких чиновників. Із цього приводу було навіть звернення до ОДА і публікація в газеті «Таймер». 

Зустріч олімпійського вогню. 1980 рік

Перед  Євро-2012, здається, у 2010 році, футбольні функціонери приїздили до Житомира з пропозицією на місці старого побудувати сучасний стадіон. Не судилося. Місцеві чиновники відмовили, а красень-стадіон побудували біля Львова. А у Житомирі розпочалася будівельна вакханалія, яка продовжується десяток років. Замість нормальних кваліфікованих спеціалістів брали хлопчаків з вулиці, і ті зубилом і молотком збивали бетон (це в наші часи!). Облицювальну плитку та інші роботи також «ліпили» й виконували такі ж «спеціалісти». У кінці 2013 року «помпезно» відкрили легкоатлетичний манеж, а весною наступного року стіни вкрилися цвіллю, штукатурка почала осипатися. Правда, невідомо, скільки вкрадено народних коштів. Нині роботи виконані більш якісно, і сподіваємося, що стадіон служитиме тривалий термін.

 Хотів би окремо зупинитися на культурі місцевих фанатів. По-перше, треба любити футбол; по-друге, розумітися на ньому, знати правила гри, бачити красу футболу, кожного епізоду, кожної обводки, кожного удару (на жаль, такого мислячого футболу не показують сучасні футболісти); по-третє, треба вміти вболівати. А горлопанити і матюкатися 90 хвилин та після гри здіймати бійку – на це багато хисту не треба. Вперше я потрапив на стадіон у 1961 році 12-річним хлопчаком. Разом із командою переживав і злети, і падіння. Але у нас, уболівальників, завжди з футболістами було порозуміння, і ми поважали один одного, футболісти грали для нас, викладалися у кожній грі, показували змістовний футбол, хоча й отримували невелику зарплатню (у мене зберігаються копії відомостей на видачу заробітної плати першому складу команди майстрів). Пригадую, як Анатолій Пузач (пізніше став зіркою світового футболу) перед грою, дивлячись на переповнені трибуни, обіцяв товаришам по команді: «Сегодня для болельщиков забью гол». І забивав, інколи і по два голи. Таких прикладів можна навести безліч. 

Насамкінець хотів би, щоб спільними зусиллями відшукали приміщення для створення експозиції про історію житомирського футболу, команди «Полісся». Я готовий завжди підставити плече, надати практичну допомогу у її створенні.

Олександр Кухарський

Коментарі

keyboard_arrow_up