Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Частина тринадцята. Історія про життя та сміття

Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Частина тринадцята. Історія про життя та сміття

Житомир має власну антологію міфів та казок, але більшу частину цієї спадщини ми майже взагалі не знаємо. 

Продовжуємо розповіді про незвичайні події у Житомирі, які сталися протягом багатьох століть, але про які мало хто пам’ятає. Сьогодні ми поговоримо про якісний та кількісний склад побутового сміття, яке наші родичі залишали після себе у нашому місті. 

Сміття в давнину та сьогодні

У давні часи що не потрібно, то викидалося на двір, за тин, в яри і ями. Життя розвивалося, змінювалося, і змінювався вміст сміття. Сьогодні збір і переробка сміття – це ціла логістична наука, пов'язана не тільки з економічними аспектами життя суспільства, а й навіть з політикою. Згадайте сміттєву війну, яку вів Львів з іншими областями України. У ті важкі дні поліщуки мужньо вступили в бій із львівськими сміттєвозами, які ночами скидали сміття в тих чи інших селах Житомирщини.

Сміття і культурне життя 

Прибирання сміття – це і культурний аспект життя людей. Дослідження показують, що значна частина співгромадян вірить у забобони, прикмети та повір'я. Ми почнемо з повір'їв наших предків. З найдавніших часів зі сміттям пов'язувалися різні повір'я. В глибоку старовину наші предки були великими містиками. Вони вірили в духів і різну магічну силу тих чи інших явищ природи. Дівчатам заборонялося залишати сміття на підлозі, інакше чоловік буде рябим. Це марновірство стимулювало дівчат на виданні показувати себе перед нареченими доброю господинею. 

Народне повір'я суворо забороняло викидати сміття у вікно. Це могло призвести до біди, але те, що і сьогодні це робити недобре, знають далеко не всі. То тут, то там, то в одному, то в іншому дворі видно сміття, викинуте у вікно. І добре, якщо це буде тільки побутове сміття. Ось приклад із власного досвіду. Щоранку школярі і особливо педагоги одного із навчальних закладів спостерігали посеред дороги використані засоби запобігання у вигляді гумового виробу № 2 (за радянських часів гумовим виробом № 1 був військовий протигаз). Заклики припинити це неподобство не допомагали. У цьому випадку і двірник не допоможе. Та і в дітей питання зайві з’являються.

Правильно кажуть, що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. А сучасний американський психолог і письменник Джонатан Келлерман стверджує: «Коли збирається занадто багато сміття, найкраще – прибрати його». І з цим складно посперечатися. Етнографи відзначають, що в народі існувало повір'я, що душа покійника потребує «обігріву». Тож у Чистий четвер біля воріт розпалювали багаття зі сміття, соломи і сухого гною. Однак на Поліссі ця традиція була слабо розвинена. Вважалося, що у поминальні дні душі померлих приходять у свій будинок. Тож, навпаки, заборонялося викидати сміття, щоб не зашкодити своїм пращурам. З цим же пов'язана заборона викидати сміття після заходу сонця, інакше засмічені очі померлим предкам гарантовані. 

Сміття і небіжчики

За іншою версією, сміття не можна виносити під час перебування небіжчика у будинку, бо сміття є притулком душі. З цієї ж причини не можна і підмітати, оскільки душа, що несе своє посмертне покарання (покуту), може перебувати у вінику. Не виключено, що березовий віник у свідомості наших предків теж мав якийсь ритуальний містичний сенс. Мимоволі пригадується карикатура, намальована на початку 20-х років двадцятого століття. На ній зображений Володимир Ленін з березовим віником в руці, яким він очищає круглу планету від товстих буржуїв. Аналогічні малюнки різних персонажів, але з березовими мітлами з’являлися досить часто. Мимоволі народжується питання: чому автор малюнка вибрав саме березовий віник? Може, на підсвідомому рівні у нього проявив себе якийсь древній слов’янський архетип, який ми вже не усвідомлюємо, але він у нашій культурі діє і впливає на творчість художників. На Поліссі особливу увагу приділяли після похорону очищенню будинку від слідів смерті, щоб побороти вплив від смерті за допомогою предметів і дій, які символізують життя і родючість. Для цього відразу після небіжчика вимітали будинок, а сміття спалювали.

Мітла, немовлята, їжа та старовинний побут

У нашому народі не лише сміття наділяли містичним змістом, але й мітлу (помело), якою вимітали сміття з хати. Магічні функції віника були набагато ширшими, ніж у сміття. Його використовували для захисту породіль і новонародженого від злих духів. Віник клали в узголів'я, під подушку, притуляли до колиски тощо. На Поліссі для захисту врожаю від птахів обходили поле за сонцем з деркачем в руці і махали ним від себе. Якщо не сходило тісто, то господиня била віником по дну діжі, вимовляючи формулу загрози. При пожежі обходили зі старим віником навколо палаючого будинку. У скотарській магії удари віником розумілися як засіб захисту худоби від порчі. На Поліссі корову поганяли старим березовим віником, коли вели її на злучку. При першому вигоні худоби господарі тримали в руках віник, терли ним корову, кропили його святою водою, підкладали під поріг хліва. У землеробській магії старий віник встромляли в житнє поле, щоб захистити від пристріту.

Використовувався віник і в народній медицині. Якщо наші предки слов'яни вважали, що хвороба викликана пристрітом, порчею, переляком, то на Поліссі дитину клали біля печі і віником обмітали або били віником на порозі будинку, або підвішували пучок з дев'яти прутів над колискою. Вони вважали, що є зв'язок між віником і дощем, вітром, градом. Поліщуки, щоб викликати дощ, кидали в колодязь сухий віник або розкидали його прути на перехресті доріг. Якби ми сьогодні так мислили, то на попередження кліматологів про те, що насувається посуха на Україну через потепління на Землі, відповіли б: розкидаємо прути віника березового на перехресті доріг, і все буде добре. Використовувався віник і в похоронних обрядах. Ми вже писали про те, що на Житомирщині завжди знайдуться бабусі, які у найдрібніших деталях знають, як правильно поховати. І вони здатні цими дрібницями довести до сказу будь-кого і навіть відправити здорову людину вслід на небіжчиком. Вважалося, що є зв'язок між віником і душею покійника. Покійницькій віник, тобто такий, яким обмітали будинок відразу після винесення небіжчика, викидали разом зі сміттям подалі від будинку або спалювали його. Його могли заховати в хлів і використовувати для оберега худоби від домового, відьми або пристріту.

У народній свідомості наших предків утилітарна функція віника як інструменту замітання наділяла його протилежними властивостями чистоти і нечистоти. Віником не лише захищаються від нечистої сили, відьми, чаклунства і пристріту, а й наводять порчу, чаклують. Вважалося, що домовик сидить в домашньому вінику. На Поліссі при переїзді в новий будинок брали з собою старий віник, тому що його любить домовик. Зв'язок віника з нечистою силою породжував безліч заборон. На Житомирщині селяни вважали, якщо корова переступила через віник, не приходитиме додому. У містах внаслідок тотального дефіциту корів цю функцію почав виконувати чорний кіт. Але віник був і знаряддям оберегу, захисту від нечистої сили. Тож біля дверей будинку виставляли мітлу як засіб захисту від шкідливих духів. На Поліссі біснувату били віником для вигнання з неї біса. Щоб захиститися від пристріту, приговорювали: «Дерка тобі під хвіст».

Утилізація сміття як спосіб життя

Як було з утилізацією сміття? У сільській місцевості з сивої давнини заведено тримати свою хату в чистоті і порядку. Сміття вважалося таким, що було бісовим, і викидалося на двір, харчові відходи йшли на корм худобі. Всі відходи були натуральними, органічними. Вони мали господарську цінність, і проблем з утилізацією не було. Це сьогодні частка органіки у відходах зменшилась настільки, що вони не тільки втратили господарську цінність, але й набули загрозливого характеру для життя і здоров'я людей. І все ж у раннє і пізнє середньовіччя проблеми з відходами та сміттям виникали у містах, фортецях і замках.

Тисячу років тому місто відрізняли від села тим, що перше було обгородженим і укріпленим населеним пунктом. Пізніше це поняття розвивалося і доповнилося тим, що місто вже розумілося як ремісничий, торговий, адміністративний і політичний центр.

У домонгольський період (ІХ–ХІІ століття) Житомир був молодим давньоруським містом. Саме тоді почала формуватися Київська Русь. Структура Житомира була нескладною. Центральна укріплена частина була дитинцем (Замкова гора), тут стояла фортеця, де жили князі, дружинники та їхні слуги. Друга частина міста складалася з поселень ремісників, купців і селян. Подібні поселення були на Охрімовій горі, на Замковій горі, Подолі. Місто складалося з двох світів: княжого і вільного (торгово-ремісничого, тобто посадського). Всі давньоруські міста були дерев'яними, і Житомир не був винятком. Як ми писали раніше, у фортеці Житомира були відхожі місця, від яких виходив досить міцний дух. Мали бути і місця для сміття. У всякому разі на час облоги повинні були бути передбачені місця, куди скидали сміття. До речі, під час облоги його можна було кидати на голову ворогів, що періодично й відбувалося. Вміст нужників також не був виключенням і часто потрапляв на голову ворогу.

Все сміття було органічним. Але ви самі розумієте, що органічні відходи, коли гниють, розкладаються, виділяють страшенно неприємний запах. Тож, можливо, наші предки-житомиряни харчові відходи закопували в землю, а відходи з дерева, металу і скла могли викидати за межі фортеці. А як з цим було в посаді? Міста домонгольського періоду мали посад двох видів: садибного та вуличного планування. У великих містах, як Київ, Чернігів, переважали садибні забудови, а у малих – вулична. Можна зробитим припущення, що житомирський посад в період раннього середньовіччя мав вуличну забудову. 

Житлові будинки в цих випадках розташовувалися досить тісно один до одного і виходили однією стороною безпосередньо на вулицю. При тісній забудові будівлі ставали не в лінію, а уступами, так, щоб кожен будинок однією стороною мав доступ до сонця. В результаті вулиці ставали зазвичай сильно вигнутими. Ми вважаємо, що одна з таких вулиць збереглася до наших днів – вулиця Подільська. 

Історики не пишуть, як було з прибиранням вулиць. Однак за цілою низкою непрямих відомостей про побут давніх слов'янських міст можна припустити, що кожен домовласник прибирав ту ділянку вулиці, яка припадала на його будинок або садибу. У всякому разі так було у дев'ятнадцятому столітті. Також невідомо, чи була централізована система вивезення сміття з міста. Імовірніше, в цьому не було необхідності, тому що сміття в ті часи було з природних матеріалів, тобто органічним, і частина його закопувалася в городах, а інша спалювалась. Ймовірно, ремісники, гончари частину своєї бракованої продукції викидали за межі міста.

Центральним місцем міста був торг, торговище, по-сучасному – ринок. Це було найжвавіше місце у поселенні. У великих містах торговище прикрашала церква. Тут оголошували княжі розпорядження, відомості про зникнення речей, встановлювалися ціни на товари. Де жвавий торг, там і сміття багато, відходів від життєдіяльності як людини, так і худоби. Як тут було з прибиранням торговельних місць і в цілому всього ринку? Про це історія мовчить і літописи не говорять.

Житомир під час татаро-монгольської навали

Середина тринадцятого століття стала найтрагічнішою для Давньої Русі. У 1237-1241 роках по її землях прогулялися татаро-монгольські орди. Скрізь, де пройшлися полчища Батия, на місці квітучих міст і селищ залишалися руїни, а жителів вбивали або гнали в полон. Завойовники глумилися і над могилами, роблячи з черепів небіжчиків чаші для своїх варварських бенкетів. Папський легат Плано Карпіні, подорожуючи в Каракорум до хана Гуюка, проїжджав через Русь. У своєму творі «Історія монголів» про зруйнований Батиєм Києв писав: «...після довгої облоги вони взяли його і вбили жителів міста; звідси, коли ми їхали через їх землю, ми знаходили незліченні голови і кістки мертвих людей, що лежали на полі; бо це місто було дуже великим і дуже багатолюдним, а тепер воно зведено майже ні на що: ледь животіє там двісті будинків, а людей тих тримають вони в найважчому рабстві. Посуваючись звідси, вони битвами спустошили всю Русь». 

Протягом останніх двохсот років у багатьох краєзнавців і вчених склалася думка, що така ж доля спіткала і Житомир. Однак немає літописних згадок про це, а археологам ще належить сказати своє слово. У книзі археолога Олександра Тарабукіна «Житомир у давнину» повідомляється, що на Житомирщині більшість пам'яток давньоруського періоду було знищено татаро-монгольською навалою: «Практично всі укріплення, що існували впродовж зазначеного часу, припиняють своє існування в середині ХІІІ ст.».

Ми маємо слабку уяву, як у ХІV–XVI століттях, в період володіння Житомиром Литовським князівством, розвивався побут житомирян. Імовірно, він був таким же, як і в період Київської Русі. За часів Речі Посполитої у ХVII–XVIII століттях Житомир стає адміністративним центром Київського воєводства. Поступово він набуває неабиякого значення як релігійний католицький центр. Через нього проходив торговий шлях з Росії на Захід. Російські купці караванами везли вироби з металу, хутра, тканини до Львова, Варшави, Данцига. У цей період з'являються будівлі з цегли і каменю. Деякі з них збереглися до наших днів.

Яким був побут житомирян у цей історичний період? Точніше, як забиралося сміття у місті? Може, такої проблеми взагалі не існувало? Звернемося до історії побуту європейських міст. Жоден фільм не здатний передати запахи, вірніше, той сморід, в якому купалося середньовічне європейське місто. Він був настільки сильний, що протягом кількох століть лікарі вважали, що саме сморід породжував епідемії. Нечистоти у ці часи викидаються з вікон і дверей та накопичуються на вулицях. Міська влада ламала собі голову, як би позбутися цього. 

У деяких європейських містах сміття вивозилося на звалища, розташовані за межами міста. Однак, наприклад, у Парижі прибирання міських скупчень нечистот стикалося зі стійким прагненням парижан викинути сміття і нечистоти на вулицю, а там хоч трава не рости. Особливо пікантним було виливання вмісту нічної вази на голови перехожих. Саме ця обставина спричинила появу дуже широких полів капелюхів. 

Чистота і різки

Можемо припустити, що подібні речі відбувалися і у Житомирі. Хоча не може бути, щоб не приводилося до ладу місто турботами міської влади і руками селян, приписаних до Житомирського замку. Адже відомо, що такі селяни зобов'язані були проводити якісь роботи на користь Житомира. І, можливо, вони були першими двірниками, які вичищали вулиці від смердючого сміття. Можуть запитати, а чому воно було смердючим, якщо було натуральним. Уявіть собі, що у відкриту яму скидають харчові продукти. Вже через кілька днів вони так починають смердіти, що повз неї неможливо буде пройти.

Примусове миття підлоги як покарання на початку ХІХ століття

У репринтному виданні «Исторія тѣлесныхѣ наказаній вѣ Россіи» його автор Микола Єврєінов на початку ХХ століття наводить свідчення про те, що у кількох губерніях, території яких на сьогодні належать Україні, дуже часто міські поліцмейстери на початку ХІХ століття втручалися у приватне життя містян у вельми цікавий спосіб. 

Так, купецькі синки, що любили попиячити, повинні були у найбільш людних місцях центра міста підмітати вулиці і мости, при цьому на шиї у них красувалася бляха з написом «п'яниця». В інших містах начальство з метою викорінити злодійство постановило не виходити на вулицю після 9-ї години вечора. Спійманих городян відправляли в «кутузку», і наступного дня вони повинні були підмітати вулиці на повчання всім оточуючим громадянам. При цьому вищому начальству повідомлялося, що часто підмітаючими вулиці були помічені «особи з кринолінного світу». Але, як то кажуть, свіжо прєданіє, але віриться насилу, щоб шикарна дама, що засиділася в гостях, прибирала вулиці у своїй витонченій сукні. Зрозуміло, чиновники не ризикували становищем, щоб чіпати дам з вищого світу. Зате вони відводили душу на простолюдинках і повіях, проробляючи з ними все, що їм заманеться. Так, у 50-х роках ХІХ століття у Бессарабській губернії (у 1940 році на території Бессарабії були створені Молдавська РСР і Ізмаїльська область Української РСР. Ізмаїльська область існувала до входження до складу Одеської області УРСР 15 лютого 1954 року) всіх зловлених за добу поліцією за найменшу провину після покарання різками примушували мести вулиці і прибирати громадські будівлі. До речі, за свідченням сучасників, у 1849 році Таврійське і Херсонське губернські правління звернулися до Київського з проханням надсилати щорічно для Таврійської губернії 6000 пучків березових різок, а для Херсонської – 2000, адже в цих губерніях не було березових лісів і ні з чого було робити різки. Зате на території Житомирщини, яка тоді була центром Волинської губернії, вдосталь верби, берези та інших специфічних дерев. Тож Житомирщина ніколи не мала браку різок. Отже, маємо обґрунтоване припущення, що вулиці Житомира були чистішими за вулиці інших міст України.

Про це з подробицями, а також про те, що відбувалися у Житомирі зі сміттям у наступні століття, читайте у наших публікаціях.

Руслан Мороз, Ігор Гарбуза 

ФОТО:

1. Доісторичні племена

2. Примусове миття підлоги як покарання на початку ХІХ століття

Хочете отримувати новини першими – приєднуйтеся до нас у соцмережах

Коментарі

keyboard_arrow_up