Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Частина дванадцята. Історія про «сральник» та «висранку»
Житомир має власну антологію міфів та казок, але більшу частину цієї спадщини ми майже взагалі не знаємо.
Продовжуємо розповіді про незвичайні події у Житомирі, які сталися протягом багатьох століть, але про які мало хто пам’ятає. Цього разу ми торкнемося теми, про яку не заведено говорити вголос, але з якою ми стикаємося багато разів щодня протягом всього життя. Так, наша сьогоднішня розмова про туалет. Точніше про те, як житомиряни користувалися ним протягом того історичного часу, про який можна найти згадки в архівах та книжках. Крім того, ще кілька цікавих історій вже з не так давно минулих часів.
19 листопада ООН оголосила офіційним Всесвітнім днем туалету
Ми почнемо нашу розповідь з далеких часів, коли нужник був не у кожній хаті, а під кожним кущем. Втім, спочатку треба нагадати, що 19 листопада 2001 року Джеком Сімом, філантропом з Сінгапуру, була заснована Всесвітня туалетна організація (ВТО). Згодом він оголосив 19 листопада Всесвітнім днем туалету. Щоб зрозуміти, наскільки ця тема важлива для людства, звертаємо вашу увагу на те, що Всесвітній день туалету (WTD) – офіційний міжнародний день Організації Об'єднаних Націй. Всесвітній день туалету відзначений комунікаційними кампаніями та іншими заходами.
Житомирські нужники
Прогулюючись по бульвару, ми присіли відпочити на лавці. Подув легкий вітерець. Від блакитних кабінок біотуалетів принесло їдкий запах аміаку та іншу погану смердоту. Дружня розмова перервалася, і ми вирушили шукати нову лаву. Один перехожий голосно побажав, щоб таке лайно стояло біля стін адміністрації. Ми аж сплеснули руками. Яка невдячність, як можна так! Адже там і вдень, і вночі наймудріші мужі міста думають, як би житомирянам краще жилося. Може, він не про цю адміністрацію говорив?... Але саме цей випадок надихнув нас розповісти про історію туалетів Житомира.
Історики навіть свої олівці зламали, описуючи життя і діяльність великих людей, різні війни і значні політичні події минулого. Але дуже мало можна зустріти наукових праць, спеціально присвячених історії розвитку того місця, куди і королі пішки ходили, коли закортить. Зібравши матеріал з різних джерел, розповімо вам про місця для потреби і не тільки.
Як ходили до вітру у найдавніші часи
У давні часи люди жили племенами і громадами. На краю поселень робили відхожі місця, які треба було регулярно вичищати. Археологічні розкопки вавилонських і ассірійських міст, яким вже більше трьох тисяч років, розповіли, що в будинках багатих городян були туалети з каналізаційними відводами з червоного каменю, вкритого бітумом. У простолюдинів були більш примітивні туалети. Перший сидячий туалет належав шумерській цариці, яка жила у 2600 році до нашої ери. Зараз цей експонат виставлений у Британському музеї. У палацах древніх греків була каналізація у вигляді труби (клоака), по якій текла річка. У цю клоаку і скидалися всі відходи, в тому числі і фекалії. Найдавніші змивні туалети виявлені на острові Крит. Серед руїн стародавнього міста Кносса знайдені кам'яні стульчаки, до яких за допомогою труб подавалася вода. Однак цей винахід не був оцінений як слід, і про нього протягом історії періодично то забували, то згадували.
Стародавній Рим був містом краси, рабства та чудової архітектури. Тут знайдено найдавніший громадський туалет, що датується п'ятим століттям до нашої ери. У Римі їх було безліч, нечистоти з них стікалися в одну клоаку і виводилися за місто. Усередині туалети були чисті, оскільки це були місця для спілкування. Такий собі клуб за інтересами. Зараз цю функцію виконують численні кафе та ганделики. Громадські туалети поділялися на три категорії: для багатіїв, просто заможних (сьогодні таких називають середній клас) і бідняків. Вони не розділялися на жіночі і чоловічі. Сортири для багатіїв відрізнялися тим, що раби гріли плити, на яких сиділи п’яті точки відгодованих поважних громадян Риму. Імператор Веспасіан зробив громадські туалети платними, і в Римі з'явилася приказка: «Гроші не пахнуть».
Як Рим у житомирські вбиральні потрапив
У довколишніх селах Житомира і у самому Житомирі археологи виявили пам'ятники римської культури. На вулиці Кооперативній знайдена римська монета і три археологічних об'єкти пізньоримського періоду. У 80-і роки XIX століття у Житомирі робили третій бульвар і знайшли золоту римську монету. Не вдаючись у детальний виклад знайдених слідів римської культури, припустимо, що ті, хто у другому і четвертому століттях нашої ери жили на території сучасного Житомира і мали торговельні відносини зі стародавнім Римом, могли побут свій влаштовувати на римський зразок. Сьогодні в рекламі пишуть: європейський ремонт, європейський стандарт і тому подібні речі. За аналогію, напевно, тоді могли написати товар римської якості, римський ремонт. На римський манер могли влаштовувати у Житомирі громадські відхожі місця. Жарти жартами, але десь тут є й крапля правди.
У середньовіччі нововведенням були туалети в замках. Замки були оборонними спорудами. У них робили не тільки рясні запаси продуктів, води, але й нужники. Вони мали форму невеликого будиночка, сильно висунутого за периметр захисту вежі чи галереї. Вміст цих кабінок стікав в ліс, який оточував замок, або в рів з водою. Були дерев'яні сидіння, які захищали ніжне місце від грубого каменю, і заглушка від неприємного запаху.
У містах будинки розташовувалися тісно один до одного. Кожен будинок мав задній двір з господарством і відхожим місцем. У середньовіччі у швейцарському місті Шаффхаузене налічувалося 130 приватних туалетів, що розташовувалися на задніх дворах. Спочатку їх робили дерев'яними, а з ХV століття – з каменю. Такі туалети мали цистерну глибиною до 7 метрів. Вона вичищалася асенізаторами після заповнення. У будинках, де не було дворів, були внутрішні туалети з витоком в канал або вигрібну яму. Великою популярністю користувався нічний горщик. Він був у багатих і бідних. Найчастіше вміст горщика летів на мощені вулиці, які мали дві стічні канави обабіч. Під час дощів канави служили як зливова каналізація, відводячи воду і нечистоти з вулиць. У сільській місцевості все було більш природно і звично.
Як у Житомирському замку справляли нужду
У середньовіччі Житомир став фортецею, біля стін якої був посад, були поселення на Охрімовій горі, Подолі, Соколовій горі та інших місцях. Фортеця була дерев'яна, і, напевно, відхожі місця були всередині неї. У посаді й інших поселеннях жили ремісники, селяни. Вони харчувалися натуральними продуктами, і нужду справляли натуральним способом.
До речі, коли у Києві кілька років тому відкопали середньовічний громадський туалет, то ви навіть уявити собі не можете, чим саме зацікавилися науковці передусім! Вони почали досліджувати рештки зернят, що дозволили зрозуміти, чим саме харчувалися в ті часи. А також досліджували яйця гельмінтів, що дозволило зробити припущення, на які саме хвороби тоді хворіли найчастіше, адже як з’ясувалося, склад гельмінтів залежить і від цього чинника.
У сімнадцятому і вісімнадцятому століттях Житомир за часів Речі Посполитої був не тільки фортецею, а й став адміністративним центром Київського воєводства. Тут оселилися чиновники, місцева знать, купці, військові, ремісники і селяни, які подавали до столу свіжі продукти і, звісно, без ГМО. Мабуть, тоді наше місто нагадувало добре укріплене село, в якому були сільські побутові зручності на задньому дворі будинків. Чи були тоді у Житомирі громадські туалети? А навіщо вони потрібні були? Місто маленьке, пани мали свої туалети, а якщо дорогою з одного будинку в інший захотілося по-маленькому, так увечері кожен кущик за сортир зійде. Так й годі там говорити про ті стародавні і варварські часи.
У XVIII столітті справляння природних потреб могло абсолютно спокійно відбуватися прилюдно. Жіноча прислуга ходила повз чоловіків, які в той час справляли нужду, і їх це анітрохи не бентежило. Водночас для жінки було непристойним показати ніжку при сторонніх.
У вищих верствах суспільства це теж вважалося абсолютно природним. Пишні наряди дозволяли жінкам справляти нужду де завгодно. На балах дами користувалися спеціальним пристроєм – бурдалу.
Етикет XVIII-XIX століть мав химерну суміш народних традицій і правил хорошого тону, запозичених з країн Західної Європи (в основному з Франції). Не тільки під впливом царських реформ, а й за власним розумінням багато дворян вважали взірцем поведінку шляхетних парижан або лондонців. Ймовірно, з дитинства такі думки їм вселяли гувернери-іноземці.
Чистота – обов'язкова умова
У XIX столітті етикет вимагав від дворянина неухильного дотримання правил особистої гігієни. Аристократ повинен був мати завжди бездоганний вигляд і пахнути відповідно. Тож миття рук після відправлення природних потреб було обов'язковим.
Вночі – порцелянові вази
Якщо прості люди, лінуючись дійти до відхожого місця, використовували ночами металеві горщики, то дворяни – спеціальні фарфорові або фаянсові вази. Ці предмети сором'язливо ховалися під ліжками або в спеціальних шафках у спальні. Виносити вранці такі судна повинні були слуги.
Деякі фарфорові вироби, призначені для цих цілей, нагадували справжні витвори мистецтва і коштували чималих грошей. Часто вони прикрашалися витіюватими малюнками або орнаментами.
А в дорозі – бурдалу
У нас країна довгих доріг, і подорожі в кареті з одного дворянського маєтку в інший часто займали багато часу. Чоловікам було простіше, адже вони зазвичай супроводжували дам верхи. Тож представникам сильної статі не заборонялося від'їхати вбік і зробити свої справи за найближчим кущем. Дами ж користувалися бурдалу (фр. Bourdalou).
За цим словом французького походження ховається невелике судно довгастої форми, зовні нагадує сучасну соусницю. Цей оригінальний мобільний аналог нічної вази теж виготовлявся з фаянсу або фарфору.
Аристократки зазвичай ховали бурдалу в муфті і справляли в них малу нужду, в разі необхідності прямо в кареті. При цьому судно просто прикладали до тіла так, як у лікарняній палаті користуються «утками». Довгі пишні спідниці з кринолінами, що не виходили з моди у XVIII-XIX століттях, допомагали приховати момент випорожнення від сторонніх очей.
Історик Ігор Зімін зазначив у своїй книзі, що знайшов в архівах цікавий документ, датований 1840 роком. Це бухгалтерський звіт про витрати на гардеробні потреби імператорського двору. Серед усього іншого у документі згадані 18 рублів, які були сплачені майстру Бобкову за виготовлення дорожнього судна.
У музеях можна побачити кілька бурдалу XVIII століття. Вони дуже компактні і витончені, зовні схожі на дорогий посуд. А зрозуміти, що це за судно, можна лише за грайливими малюнками і написами. Так, на одній з мобільних дорожніх ваз зображене людське око, а поруч напис французькою мовою, який можна перекласти так: «Він тебе бачить, пустунко!»
Взагалі аристократки запозичили ідею бурдалу, як і багато нововведень, з Франції. Саме паризькі графині і баронеси придумали такий оригінальний спосіб справляти нужду. Причому вперше вони стали робити це прямо в храмі під час полум'яних духовних проповідей оратора-єзуїта Луї Бурдалу (1632-1704 рр.), який міг говорити про віру годинами. Не маючи можливості покинути релігійний захід, благородні француженки наказували своїм служницям принести їм невеликі посудини, які жартома прозвали в честь проповідника «бурдалу».
«Нужда» сьогодні, як і століття тому…
Навіть сьогодні, у наше прекрасне і прогресивне століття, на вулицях міста то тут, то там, особливо увечері, можна побачити, що в кутках хтось справляє маленьку нужду. Проходячи серед білого дня по автостанції, Житньому ринку, особливо повз торгових кіосків, можна відчути запах аміаку. І це при тому, що поряд є туалети, але платні.
Сільським побутом, простотою і провінційним затишком зустріло наше місто дев'ятнадцяте століття. З його середини, особливо за часів волинського губернатора Синельникова, у місті почали будувати гарні громадські та прибуткові будинки.
Варто зазначити, що більшість слів, які визначали щось пов’язане з природною потребою людей, були загальновизнані та не вважалися лайкою. Так, у тлумачному словнику, який був виданий приблизно у 1902 році, є визначення слова «висранка», яке вживалося у побуті на території України, особливо у Волинської (зараз частково це Житомирська область), Харківській, Катеринославської (зараз Дніпропетровська область), Полтавській та інших областях. Слово «висранка» означає грушу або яблуню, яка виросла з насіння, яке було проковтнуто людиною і вийшло природним шляхом. Нікого це не шокувало, як і слово «бурдалу». Все було досить природно.
Більшість будинків у місті були одноповерховими у вигляді садиб або селянських господарств. Зрозуміло, що у внутрішньому дворі було відповідне місце. У місті їздили асенізатори з великими дерев'яними бочками, куди збиралися нечистоти і вивозилися за межі міста. З ними та ще була історія. Містяни постійно обурювалися, що вміст цих бочок то тут, то там виливався прямо на дорозі. Бувало, п'яний асенізатор віз лайно так, що те вихлюпувалося на всі боки вулиці і смерділо на весь квартал. Недбайливими асенізаторами займалася навіть поліція.
У середині XIX століття місто потопало у нечистотах. Каналізація як така була відсутня. Відходи скидалися у вигрібні ями. Коли вони наповнювалися, господарі ділянки викликали спеціальний віз, куди і перевантажували нечистоти.
З настанням сутінків на вулицях з'являлися вози з величезними бочками. Це на роботу виїжджали перші працівники міської каналізації – золотарі. Вигрібні ями вони чистили вручну величезними ковшами. Робота не найкраща, але, як кажуть, гроші не пахнуть. Вони називали себе золотарями. Вся справа в тому, що за свою роботу вони просили дуже високу плату. Якщо людина відразу не погоджувалась і йшла до іншого золотаря, той просив ще більше грошей.
У дев'ятнадцятому і на початку двадцятого століття у Житомирі ще не було зливної каналізації. Як було з туалетом у багатоквартирних триповерхових будинках по вулиці Михайлівській? Можна припустити, що мешканці ходили в туалет у внутрішній двір будинку або ж були внутрішні туалети, звідки прислуга виносила вміст у відхоже місце. Якщо звернутися до побуту Києва, то можна дізнатися, що у багатоквартирних будинках була вигрібна яма біля кожного чорного виходу. У звичайних будинках це могла бути звичайна викопана яма із земляними стінками. У більш заможних будинках розуміли, що це негігієнічно, і робили бетонні вигрібні ями. Якщо ж у будинках були ванні і ватерклозети, то в ці резервуари потрапляло багато води. Щодня приїжджали золотарі (асенізатори) і ковшами на довгій палиці вичерпували вміст.
Влітку сморід від вигрібних ям на Михайлівській, Київській, Бердичівської був той ще. Взагалі-то він і сьогодні там відчувається. Хоча у пристойних будинках на ямах були люки. Влітку житомиряни, які жили у багатоквартирних будинках, мабуть, й інші городяни, страждали не тільки від настирливого різкого духу з вигрібних ям і бочок асенізаторів. На мощених вулицях коні залишали сліди своєї життєдіяльності. Житомир покривався тонкою суспензією жовтого пилу, яка в літню пору стояла над містом. Заможна частина житомирян рятувалася на дачах, насолоджуючись свіжим повітрям, ароматами трав і квітів. Навіть листівки є з дачними будинками у передмісті.
Заможні житомиряни жили у своїх садибах по вулиці Миколаївській (нині Фещенка-Чопівського), Пушкінській, Лермонтовській. Тому саме у цьому районі на Петровській горі – найвищій точці міста – було побудовано водонапірну вежу. Але ремісники, робітники і селяни жили так, як жили їхні предки в давнину. Їхній побут особливо не змінювався.
До кінця дев'ятнадцятого століття у Житомирі жило понад п'ятдесят тисяч осіб. Розумні голови міркували, що місту потрібен не тільки водопровід, але і каналізація. У 1739 році у столиці Австрійської імперії Відні була пущена в дію перша в історії система каналізації. У Житомирі вперше про це заговорили ще у 1865 році, але все залишилося без змін. У 1899 році стали подавати воду у спеціальні будки, де її продавали по 25 копійок за відро. Найбагатші житомиряни провели водопроводи у свої садиби. Але у місті не була влаштована каналізаційна система.
Руслан Мороз, Ігор Гарбуза
Хочете отримувати новини першими – приєднуйтеся до нас у соцмережах
