«Ой, хмелю, наш, хмелю… Чи будеш ти, хмелю, ще колись зимувати?»
Історія Житомирщини насичена різноманітними і різнобічними подіями, які завжди її змінювали.
Так, у 1240 році жителям нашого краю довелося «испытать всю тяготу нашествия татар». Наші території завжди були в епіцентрі військових і визвольних дій. Згадаймо Коліївщину і її трагічний кінець у селі Кодня або повну руйнацію нашого міста під час визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького у 1643 році. Мало кому відомо, що такі села Житомирського району, як Ліщин, Млинище, Піски, Троянів, місто Новоград-Волинський, містечко Черняхів були безпосередньо пов'язані із грудневим повстанням 1825 року у Петербурзі, яке змінило хід історії багатьох країн Європи. Не буду зосереджувати увагу читача на подіях 1905, 1914–1920-х років, адже цей перелік можна продовжувати досить довго.
Хочу привернути увагу до однієї із проблем, які породили наші так звані державники ще на початку становлення незалежної України, як ми втратили землеробство, вирощування льону, цукрових буряків, хмелю. Але чи лише хміль ми втратили? З таким ставленням до землі насамперед ми втратимо і державу.
Відомо, що основою життєдіяльності людини на планеті Земля є повітря, вода та їжа. Якщо перші дві складові дарує нам природа, то їжу людині потрібно добувати щоденно важкою працею на землі, яку ми повинні пестити та зберігати. Мої батьки, діди, прадіди протягом багатьох століть працювали на землі – з цього і жили. Я вже змалечку був привчений до сільськогосподарської праці, тому добре знаю ціну хлібу. В пам’яті й досі залишається далеке дитинство, яке проходило на зелених та різнобарвних полях влітку і засніжених взимку, де ми споживали натуральні продукти, більшість часу проводили на свіжому чистому повітрі, до школи ходили пішки по 5-6 кілометрів щоденно, тому й росли здоровими і майже на хворіли.
Проживала наша сім'я на Новій Крошні Чеській у великому просторому будинку, складеному з червоної цегли, який до Другої світової війни належав чеській сім'ї Щепів. Під час сталінських репресій Йосип, Олексій та В'ячеслав Щепи були безпідставно розстріляні (у 1957 р. їх посмертно реабілітували), а їхні домогосподарства передані місцевому колгоспові. Поруч із будинком на десятках гектарів землі розкинулися плантації хмелю. Навчаючись у школі, ми кожної осені допомагали збирати хміль, до того ж заробляли немалі на той час суми грошей.
Ще наприкінці 60-х років минулого століття плантації хмелю красувалися в межах міста Житомира – від панчішної фабрики до польського цвинтаря (землі на той час колгоспу імені Мічуріна); на Крошні Чеській (територія сучасного агротехколеджу); Новій Крошні Чеській, Андріївці (тепер Сонячне), Світині (землі тодішнього колгоспу імені Калініна) та інших селах Житомирського району. Вирощували хміль майже у всіх районах Житомирщини. Плідно працював Житомирський науково-дослідний інститут хмелярства у Глибочиці. Приміром, за його сприяння на плантаціях Світина працювали завезені з Чехословаччини хмелезбиральні комбайни, почали вирощувати більш урожайні сорти хмелю. Але воднораз усе скінчилося (про це буде йти мова нижче).
З якого ж часу розпочали вирощувати хміль на теренах сучасної Житомирської області? Завезли цю культуру чехи-переселенці з Моравії у XIX столітті. Першими переселенцями були збіднілі малоземельні та безземельні селяни, розорені ремісники. Були серед них і підприємливі, кмітливі люди, які передбачали своє перспективне майбутнє з переселенням на вільні землі Російської імперії. Особливо масово розпочали обживати чехи території Волинської губернії після указу російського імператора Олександра II від 1873 року. У 1878 р. 52 чеські родини ліворуч річки Крошенки, на околиці Житомира, заснували колонію Крошня Чеська. Серед перших переселенців були родини Вацлава Малі, Бубенових, Махачеків, Душеків, Бочекових. А сім'я Антона Соучека оселилася там ще у 1870 р. Саме Вацлав Малі заклав першу плантацію хмелю там, де тепер розміщений агротехколедж. До слова, він у 1889 році заснував першу на Крошні школу, про яку буде окрема розповідь.
За переписом 1897 р. на Волині вже проживало 27670 чехів. Працьовиті та завзяті, вони зробили вагомий внесок у розвиток економічної та соціальної сфер тих територій, де вони осідали. За досить короткий проміжок часу у Житомирі та на його околицях почали споруджуватися заводи, хмелесушарні, майстерні з обробки каменю; набули поширення столярство, ковальство, слюсарство, мулярство, шевство, кравецтво; закладалися величезні фруктові сади; відкривалися чеські школи; виростали чепурні, добротні цегляні будинки. Деякі з них збереглися до нашого часу. Чехи завезли до нас передові методи землеробства, що дозволяло значно підвищувати врожайність зернових та овочевих культур. Яке було здивування жителів української Крошні, коли вони побачили, як чехи удобрюють гноєм землю (ті просто не знали, що з ним робити). Ось як описував у газеті «Радянська Волинь» у 1935 р. Н. Дмитрук цей епізод: «…Що застали тут чехи? Що їх найбільше вражало, про що вони й тепер оповідають, як про дивовижу, це – примітивні, прадідівські способи обробітку землі. Орали сохою, гній, попіл викидали на вулицю. Коли чехи приходили до місцевих селян купувати гній, їх брали на сміх. Система рільництва було трипільна, чимало земель облугувало (толока)». У 1923 р. на Крошні Чеській було створено перше колективне сільське господарство (прообраз майбутніх колгоспів), де широко застосовувалися сільгоспмашини та устаткування, які завозилися з Чехії. У 30-х роках минулого століття колгосп «Праці честь» був одним із кращих на тільки на теренах Житомирщини, а й України.
Із вирощуванням хмелю широкого розвитку набуває пивоварна промисловость. Викупивши млин у Поліни Шульц у 1878 р. на березі повноводної тоді річки Кам'янки, Йосип Махачек та Богдан Янса спорудили пивоварний завод. Такі ж заводи відкрили Вацлав Крупічка і Ян Громадецький, Вацлав Міхалек. Водночас розпочали варити пиво у Радомишлі. У 1903 р. запрацював Крошенський пивоварний завод «Волинь» Альбрехта і Ф.К. До речі, я особисто тримав у руках свідоцтво на право володіння заводом, яке зберігається у одного із спадкоємців Ігнація Альбрехта.
Для виробництва пива необхідні були дві важливі складові – доброякісна вода та хміль. Благодатна наша земля дозволяла вирощувати хміль найвищої якості. У 1900 р. в Росії плантації хмелю займали площу 5000 гектарів (а це в основному землі Волині), врожайність становила 18 центнерів із гектара. Це була чи не найвища врожайність хмелю у світі. В Англії збирали по 8 центнерів, в Австро-Угорщині – 11, Німеччині – 13. Щороку на ярмарках продавався наш хміль виключно за золото. Та й продукція житомирських пивоварів тих часів славилася далеко за межами Росії. Такі марки пива, як «Пильзенское», «Венское», «Черное-Бокь», не раз здобували вищі нагороди на багатьох міжнародних виставках.
За радянських часів плантації хмелю у Житомирській області зростали щороку, значна його частина йшла на експорт. Найбільшими споживачами хмелю були Чехословаччина та США. У США його використовували в ракетній галузі, а у Чехії – при варінні пива. Чомусь американці заготовляли хміль саме на землях Житомирського району. У ті часи варили високоякісне пиво «Жигулівське» і на Житомирському пивзаводі (колишній завод Б. Янси та Й. Махачека). Завод Альбрехта через низку причин було закрито. Пізніше його реконструювали на плодово-овочевий консервний комбінат, де виготовляли високоякісну продукцію, яка давала багатомільйонні прибутки.
Після розпаду Радянського Союзу влада новоствореної держави Україна не дуже переймалася станом економіки. На першому плані був дерибан підприємств, землі. Для цього вигадали так звані ваучеризацію і прихватизацію заводів, фабрик, комбінатів з подальшим їхнім знищенням. Недарма ж не вистачало часу для прийняття державних законів і насамперед Основного Закону – Конституції! Прийняли її лише у 1996 році. З дальнім прицілом (як показав час) придумали недолуге розпаювання земель сільськогосподарського призначення і на цій основі – знищення колгоспів і села (голландські вчені довели, що саме колгоспи – найбільш вдала та ефективна форма господарювання на землі). Разом з цим знищені хмелярство, льонарство, буряківництво тощо. Сучасні гіганти-сільгоспвиробники дбають лише про власні надприбутки, знищуючи родючість земельних угідь посівами рапсу, сої, соняшника, кукурудзи. Не проводиться сівообмін рослин, не вноситься органіка, гербіциди отруюють усе довкілля, підземні води. З таким господарюванням наші родючі землі швидко перетворяться на пустелі. Без розумного втручання в природне середовище, без негайного відновлення села держава приречена на вимирання.
Олександр Кухарський
