Житомирська бандуристка мріє виступити у міланському оперному театрі

Виняткова співачка і талановитий музикант, Світлана Ніконорова, починала свою творчу діяльність у 2007 році в Житомирі, нині - продовжує в Києві, а разом з тим співпрацює з іноземними поціновувачами українського мистецтва.

Дівчина вже побувала з гастролями за кордоном, освоїла крім бандури ще три інструменти, вона надає перевагу вишиванкам і понад усе завдячує своїм успіхом рідним та вчителям. Світлана грає на бандурі і сама виконує пісні. Її звикли бачити і слухати на відкритті художніх виставок в Житомирі та на різних концертах з нагоди національних свят, проте саме читачам «20 хвилин» дівчина погодилася розповісти про свої музичні захоплення та мрії.

- Світлано, коли Ви вперше відчули таку прихильність до співу та музики?
- Це подобалось мені ще з дитинства. Взагалі у мене вся родина музична, співоча. Мій дідусь, Григорій Нестерчук, був одним із кращих музикантів у Житомирській області. Одного разу, виступаючи в Палаці Україна, в Києві, він так гарно співав, що потім до нього підходили вражені іноземці та просили: «Будь ласка, дайте платівку», а дідусь відповідав жартома: «Де я вам у нас у Березівці знайду платівку»?
В оточенні талановитих, веселих людей, я з дитинства привчалась любити музику. Батьки розповідали мені, що, навіть не вміючи розмовляти, я постійно наспівувала собі якісь мелодійки. Саме мої рідні привили мені велику любов до української пісні.

- Які музичні інструменти Ви вже опанували?
- В Житомирському музичному училищі ім. Косенка, я освоїла фортепіано, а зараз - сопілку та дримбу. Ну і найулюбленіший мій інструмент – бандура.
- Чому ж саме бандура?
- Вперше я почула її на сцені Житомирської філармонії у виконанні тріо «Росава».
Чудово пам’ятаю свій перший виступ, бо саме з того моменту я визначилась з кар’єрою бандуристки. Мене запросили на весілля, щоб виконати музичне привітання для молодих. Я заспівала, заграла на бандурі – глядачі були. До мене одразу підбіг наречений, подарував квіти, він був приємно збентежений. Пам’ятаю, тоді всі піднялися і аплодували стоячи. Не забуду свої почуття у той момент, бо мені це все здалося таким простим – я просто вийшла, заспівала, отримала задоволення, а виявилось, що його перейняла і публіка. Тоді я зрозуміла, що тепер я вже не зможу вибрати щось інше, замість бандури.

- Це правда, що Ви даєте концерти не лише в Україні? Вас же запрошували і за кордон?
- Так, але серйозні гастролі почалися лише в цьому році, коли мене запросили на виступ у Росію, на Кавказ (Кісловодськ, П’ятигорськ, Єсентукі). Ми з подругою, як і всі студенти, час від часу намагаємось підробляти. Під час гри на бандурах у метро, нас помітив директор курортного санаторію ім.Семашко. Тоді він запросив нас у невеличкий гастрольний тур. На цьому пропозиції не закінчилися. Наразі мене знову запрошують за кордон.
- Чи були у Вас музичні експерименти?
- Ну, перш за все, це виступи з українсько-молдавським гуртом «TOPORKESTRA». В основному вони виконують етно-рок. З ними я працюю і донині. Ми разом граємо та співаємо під час багатьох спільних концертів - це для мене дуже цікавий досвід. Також цього року в Москві було записано кілька композицій з гуртом «БТ». Взагалі я маю ще багато ідей, які, думаю, найближчим часом будуть втілені в життя.

- Кому чи чому Ви завдячуєте таким успіхом?
- Найперше - вдячна мамі. Тому що, якою б я не була, який шлях я б не обрала, мама – це та людина, яка постійно підтримає, дасть пораду і втішить. Також не можна забути про мого викладача з музичного училища - Людмилу Нестерчук, бо саме вона багато чому мене навчила та передала свій безцінний досвід.
- У Вас такий вигляд щирої української дівчини, навіть зараз на вас чудова вишиванка. Хотілося б дізнатися, це така ні від чого не залежна життєва позиція чи просто «родзинка», придумана у підтримку творчого образу?
- Це не вигаданий образ, а саме такою я є. Для мене немає нічого надзвичайного в тому, щоб бути українкою повсякчас: спілкуватись рідною мовою, носити національний одяг, жити своєю державою і взагалі Духом українського народу.

- І вже на завершення хотілося б дізнатися чи є у Вас якісь мрії щодо подальшої кар’єри?
- Після того, як я відвідала Москву, у мене з’явилася мрія виступити у Большому театрі. Ну і, звісно, є більш амбітні прагнення – мене вабить сцена міланського оперного театру «Ла Скала». Я знаю, якщо йти до цього впевнено, то, можливо, через якийсь час Ви почуєте мене і з міланської сцени. Хоча це надзвичайно важка праця, бо у житті буває різне: на щось не вистачає часу, щось просто мені не подобається робити і це все наша буденність. Та якщо вже почала цей нелегкий шлях до здійснення моїх мрій, я не відступатимусь, хоч , на справді, не все вдається з першої спроби.

Світлана - неймовірно щира і відкрита у спілкуванні дівчина, хоч вона і досягла вже певних висот, та все ж не забуває свій рідний Житомир, навпаки, з кожним приїздом додому, встигає давати різноманітні концерти, не залишаючи жодного слухача байдужим. За тендітною зовнішністю Світлани, стоїть сильна особистість, виважена громадянська позиція і чітко визначені життєві цілі.

Автор Катерина Колеснік