Марина Іваненко: «Я не граю у житті, бо не вмію цього робити. Я намагаюся бути щирою»

Творчий девіз: «Ніколи не зупинятися на досягнутому. Працювати, працювати і ще раз працювати. Любити те, що ти робиш».

У школі я була відмінницею. Усі думали, що присвячу своє життя математиці. Батьки не наважилися відпустити мене навчатися до Києва, та й сама того не хотіла, бо була домашньою дівчинкою. Про театральний виш навіть і не думала. Після 11 класу я вступала до політехнічного інституту, але душа моя до нього не лежала.

Тато військовий, але не суворий. Сувора мама, тому істерики та сльози не проходили.

Я ніколи не мріяла бути актрисою. Мені подобалося виступати на сцені, я відчувала, що це моє. В театр закохалася з першого знайомства з ним. Навчалась на режисерському відділі в училищі культури.

Відео дня

Результат не головне. Звичайно, всі люблять стояти на сцені під шалені оплески. Проте любити треба процес досягнення цього результату. Усі репетиції, які б вони не були складними.

Акторська професія дуже жорстока. У моєму досвіді було багато складних моментів, коли потрібно зробити не простий вибір.

Натхнення та сили знаходяться у роботі. Моє натхнення у тому, що я займаюся своєю справою. Як би моя професія не виснажувала, але я працюю із задоволенням.

Я вже давно для себе віднайшла формулу боротьби з хвилюванням. Не можна думати про те, як ти хвилюєшся, як тобі зараз страшно. Ти маєш думати про те, що тобі зараз треба зробити. Коли перетинаю межу куліси-сцена – хвилювання зникає.

Виходячи на сцену, ти себе енергетично вимиваєш, віддаєш, відкриваєш себе перед глядачами. А глядачі різні бувають. І ти не знаєш, який енергетичний обмін відбудеться. Часом після вистави відчуваю себе настільки піднесено, що готова відразу ж зіграти наступну.

У шкільній виставі «Вовк і семеро козенят» я грала маму. Це була моя перша роль. Саму виставу я не пам’ятаю, але добре запам’яталися репетиції.

У мене є знакові ролі. Зокрема, довгий час моєю найулюбленішою була роль Полі у дипломній виставі Бертольта Брехта. Я купалася в цій ролі. Довгий час вона жила у моєму серці. Після неї я й зрозуміла, що хочу бути актрисою і займатися тільки цим.

Ще одна знакова роль – роль Анни у виставі «Украдене щастя». Це те, до чого я прагнула. Я доросла до цієї ролі як жінка. Життя та кохання я вже сприймала інакше.

Моно-вистава «Жінка в стилі джаз» – це моя нова планка.

Момент щастя – стояти на сцені перед глядачами під гучні оплески, можна порівняти лише з народженням донечки чи першою закоханістю. Це та вершина айсберга, до якої прагнуть актори.

Я погано сприймаю критику. Сама по собі дуже самокритична. А якщо ще хтось критикує – мене це просто вбиває. Буває критика різна, часом не об’єктивна. А до похвали я ставлюся добре.

Ніколи не ставила собі за мету подобатися глядачам, щоб мене впізнавали, любили. Звичайно, приємно чути позитивні відгуки у свій бік.

Театр – це наче окрема планета.

Кожен з нас на певному етапі переживав зіркову хворобу. Завжди є конкуренція і це нормально. Якщо ти розслабишся – то можеш залишитися позаду.

Я люблю свою роботу. Я цим живу.

Потрібно працювати, працювати і ще раз працювати. Нічого у цьому житті не дається так просто. І саме професія актора зобов’язує тримати себе у формі, психологічній та фізичній.

Моя творча мрія – багато гарних ролей.

Ніколи не сумнівалася у своєму виборі. Вже до першої сесії, коли доторкнулася до акторського мистецтва, я зрозуміла, що прийшла саме туди, куди треба. Сумнівів ніколи не було.

Мій чоловік змирився з тим, чим я займаюся. Бачили очі, що брали. Хоча він ставиться ревниво до моєї професії і на деякі вистави не ходить. Та разом з тим мій чоловік пишається мною.

Професія актора настільки поглинає, що залишається час тільки на родину. Я люблю читати класику. Подивитися гарне кіно, але не на самоті. Люблю з донькою переглядати мультфільми.

Коли у мене є вільний час, я – мама, дружина, господиня. Люблю, щоб вдома було затишно та чисто.

Найбільше досягнення в житті – це моя донечка. Я навіть не уявляю, що вона може бути кимось іншим, окрім актриси. Це таке творче дитя. Якби її воля, вона б жила у театрі. Валерія досить сором’язлива. Але у садочку на дитячих ранках з нею відбувалися метаморфози, які ніхто не може зрозуміти. Вона активна, співає, танцює. Стає окрасою усіх свят. Це абсолютно її стихія. Якщо вона обере мій шлях, я перешкоджати не буду. Для дівчинки це не погано. Ось якби для хлопчика – я б подумала.

Успіх – це твоя праця, а ще потрібно з’явитися в потрібному місці та в потрібний час. Звичайно, за наявності таланту. Талант – це апріорі. Якщо немає таланту – тоді не потрібно цим займатися. Робити варто лише те, до чого маєш хист.

Люблю театр за… театр. За те, що він є у моєму серці, у моєму житті. За те, що він просто існує. І за те, що я знайшла себе в ньому.

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.