Марина Іваненко: «Я не граю у житті, бо не вмію цього робити. Я намагаюся бути щирою»

У школі я була відмінницею. Усі думали, що присвячу своє життя математиці. Батьки не наважилися відпустити мене навчатися до Києва, та й сама того не хотіла, бо була домашньою дівчинкою. Про театральний виш навіть і не думала. Після 11 класу я вступала до політехнічного інституту, але душа моя до нього не лежала.

Тато військовий, але не суворий. Сувора мама, тому істерики та сльози не проходили.

Я ніколи не мріяла бути актрисою. Мені подобалося виступати на сцені, я відчувала, що це моє. В театр закохалася з першого знайомства з ним. Навчалась на режисерському відділі в училищі культури.

Мій викладач Наталія Тімошкіна вплинула на моє акторське становлення.

Результат не головне. Звичайно, всі люблять стояти на сцені під шалені оплески. Проте любити треба процес досягнення цього результату. Усі репетиції, які б вони не були складними.

Акторська професія дуже жорстока. У моєму досвіді було багато складних моментів, коли потрібно зробити не простий вибір.

Натхнення та сили знаходяться у роботі. Моє натхнення у тому, що я займаюся своєю справою. Як би моя професія не виснажувала, але я працюю із задоволенням.

Я вже давно для себе віднайшла формулу боротьби з хвилюванням. Не можна думати про те, як ти хвилюєшся, як тобі зараз страшно. Ти маєш думати про те, що тобі зараз треба зробити. Коли перетинаю межу куліси-сцена – хвилювання зникає.

Виходячи на сцену, ти себе енергетично вимиваєш, віддаєш, відкриваєш себе перед глядачами. А глядачі різні бувають. І ти не знаєш, який енергетичний обмін відбудеться. Часом після вистави відчуваю себе настільки піднесено, що готова відразу ж зіграти наступну.

У шкільній виставі «Вовк і семеро козенят» я грала маму. Це була моя перша роль. Саму виставу я не пам’ятаю, але добре запам’яталися репетиції.

У мене є знакові ролі. Зокрема, довгий час моєю найулюбленішою була роль Полі у дипломній виставі Бертольта Брехта. Я купалася в цій ролі. Довгий час вона жила у моєму серці. Після неї я й зрозуміла, що хочу бути актрисою і займатися тільки цим.

Ще одна знакова роль – роль Анни у виставі «Украдене щастя». Це те, до чого я прагнула. Я доросла до цієї ролі як жінка. Життя та кохання я вже сприймала інакше.

Моно-вистава «Жінка в стилі джаз» – це моя нова планка.

Момент щастя – стояти на сцені перед глядачами під гучні оплески, можна порівняти лише з народженням донечки чи першою закоханістю. Це та вершина айсберга, до якої прагнуть актори.

Я погано сприймаю критику. Сама по собі дуже самокритична. А якщо ще хтось критикує – мене це просто вбиває. Буває критика різна, часом не об’єктивна. А до похвали я ставлюся добре.

Ніколи не ставила собі за мету подобатися глядачам, щоб мене впізнавали, любили. Звичайно, приємно чути позитивні відгуки у свій бік.

Театр – це наче окрема планета.

Кожен з нас на певному етапі переживав зіркову хворобу. Завжди є конкуренція і це нормально. Якщо ти розслабишся – то можеш залишитися позаду.

Я люблю свою роботу. Я цим живу.

Потрібно працювати, працювати і ще раз працювати. Нічого у цьому житті не дається так просто. І саме професія актора зобов’язує тримати себе у формі, психологічній та фізичній.

Моя творча мрія – багато гарних ролей.

Ніколи не сумнівалася у своєму виборі. Вже до першої сесії, коли доторкнулася до акторського мистецтва, я зрозуміла, що прийшла саме туди, куди треба. Сумнівів ніколи не було.

Мій чоловік змирився з тим, чим я займаюся. Бачили очі, що брали. Хоча він ставиться ревниво до моєї професії і на деякі вистави не ходить. Та разом з тим мій чоловік пишається мною.

Професія актора настільки поглинає, що залишається час тільки на родину. Я люблю читати класику. Подивитися гарне кіно, але не на самоті. Люблю з донькою переглядати мультфільми.

Коли у мене є вільний час, я – мама, дружина, господиня. Люблю, щоб вдома було затишно та чисто.

Найбільше досягнення в житті – це моя донечка. Я навіть не уявляю, що вона може бути кимось іншим, окрім актриси. Це таке творче дитя. Якби її воля, вона б жила у театрі. Валерія досить сором’язлива. Але у садочку на дитячих ранках з нею відбувалися метаморфози, які ніхто не може зрозуміти. Вона активна, співає, танцює. Стає окрасою усіх свят. Це абсолютно її стихія. Якщо вона обере мій шлях, я перешкоджати не буду. Для дівчинки це не погано. Ось якби для хлопчика – я б подумала.

Успіх – це твоя праця, а ще потрібно з’явитися в потрібному місці та в потрібний час. Звичайно, за наявності таланту. Талант – це апріорі. Якщо немає таланту – тоді не потрібно цим займатися. Робити варто лише те, до чого маєш хист.

Люблю театр за… театр. За те, що він є у моєму серці, у моєму житті. За те, що він просто існує. І за те, що я знайшла себе в ньому.