Остання фронда Якова Зайка. З історії Житомирської революції 25-річної давнини: уроки гідності

Саме роль Я. Зайка в тих буремних подіях, з яких почалася нова сторінка в історії Житомира є особливою. Він тримав на своїх плечах основний організаційний тягар ГО «Громадського фронту сприяння перебудові Житомирщини», редагував газету «Голос громадянина», у ВР України був членом комісії з питань гласності та ЗМІ, в подальшому опублікував серії книг «Верховна Рада України», «Літопис державотворення», «Незалежність України», «Парламент» та ін. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ст., Почесною грамотою ВР України.

Ця знакова подія якось загубилась через напругу Східної війни. Бо коли Україна стікає кров’ю у жертовності кращих своїх синів, коли у розпачі матері та дружини з молитвою до небес шукають прихистку їх освітленим душам, то все інше міліє.

А в предтечі цієї трагедії був Майдан, дихав полум’ям барикад, мільйонним суголоссям супроти злодійської хунти, яка привласнила собі право зробити з національного багатства «зеківський общак» з межигірським «паханом» на чолі.

І знову жертовність на алтар свободи і гідності українців – «Небесна Сотня». З когорти Героїв – Яків Зайко, палкий житомирянин, народний депутат України І-го скликання, серце якого розірвалось під час звірств «беркутівців» над мирним протестним Майданом.

Так уже життєпис розкидає свої мітки: у минулому році сповнилось чверть віку його дітищу – Громадянському фронту сприяння Перебудові Житомирщини. До сорому наших краян ці переломні історичні віхи в історії нашого міста лишились майже непомітними. Про них згадували лишень у приватних розмовах, побіжно, з якимись пересторогами.

Те, що мало б стати гордістю Житомира, його візитівкою в новітній історії української демократії опинилось на задвірках безпам’ятства.

Парадоксально, але детонатор того «провінційного» вибуху народного супротиву комуністичній системі пульсує і через два десятки років нашої Незалежності. Імена Ярошинської, Зайка, Мельничука, Сугоняки, Конобаса, Резніка, Хамайдюка, Костюкевича, Петрівного, Куника, Любченка та багатьох інших житомирян, такі ж «незручні» (а декому й відверто несприйнятні) до нині. Я не зустрічав жодного сучасника тих карколомних, т.з. «перебудовних» подій, які б сприймались і підтримувались беззастережно. У кожного ятрило щось недомовлене, іноді суперечливе – поряд з ейфоричним захопленням, нуртували гіркі розчарування. Про сучасну молодь взагалі немає що казати: для них та Житомирська революція щось на зразок terra incognito. Чому ж так сталось? Хто був зацікавлений у тому, щоб правда про житомирських відчайдухів і невиправних романтиків фокусувалась лишень у кривому дзеркалі?

Бунт совка чи потяг до свободи?

Сьогодні навіть важко пояснити той провінційний феномен житомирського політичного вибуху. Правда, підґрунтя для цього намивалось багаторіччям. Як не як, а Житомир на той час мав серйозний економічний потенціал в еквіваленті промислових підприємств союзного значення: завод «Хімволокно», найбільший у Європі льонокомбінат, завод станків-автоматів, «Електровимірювач» та ін.

І те, що в анналах історії СРСР іменується епохою Брежнєвського застою саме через спад виробництва в промисловості дуже боляче вдарило і по житомирянам. Уже тоді гарцював дефіцит на найнеобхідніші товари, розкручувалась інфляція, політика гласності та Перебудови, започаткована новим генсеком Михайлом Горбачовим, тільки підливала масла в полум’я. перед людьми відкрилась кривава прірва компартійного безчинства, правда про жахливі репресії, голодомори, всесилля т. з. партноменклатури, злиденність і зазомбованість радянської людини.

 То ж поява публікацій житомирської журналістки Алли Ярошинської в центральних виданнях: газета «Известия» - «Исповедь провинциального журналиста», «Босиком по битому стеклу», газета «Правда» - «Фельетон … в корзине» стали для Житомира справжньою сенсацією. Хоча, як на сьогодні, йшлося про речі тривіальні: імітацію Перебудови т. з. місцевою партноменклатурою, економічні зловживання господарчої еліти, під килимовий розподіл квартир в новобудовах і т.п. (Ніби варто було чекати чогось іншого в умовах злодійкуватого компартійного диктату).

Але для тих, хто вдавав із себе «слуг народу» це дійсно було шоком. Зажиріла житомирська бюрократія, не могла навіть оговтатись від такого ляпасу та ще й від кого? На «неугодну» сміливицю розпочалось справжнє цькування, винюхування подробиць особистого життя, колективні «протести» працівників газети «Радянська Житомирщина», де працювала Ярошинська. Незграбні спроби загасити полум’я інформаційної бомби тодішнім обкомом КПУ, очолюваного В. Кавуном обернулись всесоюзним скандалом. Житомир потрапив в епіцентр уваги союзних ЗМІ, телебачення. Небачена річ у тихому провінційному Житомирі: протестні мітинги почали збирати десятки тисяч людей.

Що ними рухало? Цікавість, довгоочікуване відчуття свободи чи бажання «насолити» своїм партійним поводирям? Принаймні, віддамо належне, енергетика т. з. «екстремістів» з Житомира, їх безкомпромісність і відчайдушна сміливість сіяли зерна надії на радикальні зміни у суспільстві. Покращення життя, очищення від злочинного минулого в самій компартії. Адже мало хто передбачав, що СРСР та його керівна сила КПРС лише колос на глиняних ногах. Без перебільшення, мотором і натхненником житомирського антикомуністичного прориву був журналіст і громадський діяч Яків Зайко, сьогодні відомий публіцист та літописець історії сучасної України, Герой Небесної Сотні. Його соратники склали гідну команду, стихійний громадський рух зорганізувався в ГФСП (Громадянський фронт сприяння Перебудові), а Алла Ярошинська, завдяки своєму лідерському хисту, неповторній харизмі набула слави ледве не місцевої Жанни д’Арк (і це без всякого сарказму!) Бо подальші події, її нечуваний тріумф під час обрання народним депутатом СРСР по Житомирському територіальному виборчому округу №446 (90% голосів виборців! Єльцин у Москві набрав близько 80%) – вагоме тому підтвердження. І це в умовах гегемонії ще радянської виборчої системи, фактично на голому ентузіазмі команди Ярошинської. Це дійсно, за висловом житомирського письменника – Євгена Концевича «було справжнім дивом».

Десятилітня творча праця спогадів самої А. Ярошинської, яка втілилась у двох товстих фоліантах «Босоніж по битому склу» та документовані спогади колишніх фронтівців «Житомирський прорив», що побачили світ п’ять років тому у спецвипуску часопису «Світло спілкування», стали гарним підґрунтям для осмислення тих тектонічних зрушень в історії радянської епохи, що призвели до розпаду СРСР.

А чи були пророки?

П’ять років потому на 20-річчя заснування ГФСП відбулась зустріч в обласній бібліотеці м. Житомира колишніх однодумців, друзів і соратників, активістів Громадянського фронту. Байдужою, коли не більше, лишилась до цієї неординарної події тогочасна житомирська влада, змовчала, фактично, місцева преса, окрім кількох їдких коментарів. Чому ж так? Невже отой житомирський феномен антикомуністичного спротиву у свідомості деяких місцевих політиків і можновладців закарбувався лише як «нєдоразумєніє»? Ну хай ви маєте «власну» думку про тих «лідерів-екстремістів», що збурили Житомир в часи Перебудови, але чому ж ви зі зневагою відноситесь до волевиявлення десятків тисяч наших городян, громадська позиція яких стала у предтечі нашої Незалежності?

Є проблема штучного провалля в історичному поступі, дрібна мстивість колишніх опонентів Ярошинської та Зайка, а над цим – торжество житомирської злодійкуватої «бандократії», яка завжди лишалась на місцевих теренах головним гравцем усіх революцій, переворотів, заворушень, які зачіпали Житомир.

Ця «бандократія» і при владі, і в тіні ніколи не мала своїх партійних кольорів. Вона була і лишається рефлексуючохапальною, пристосуванською, пов’язаною круговою порукою. Тож чи могли такому монстру протистояти ще в радянські часи житомирські романтики Перебудови?

Пам’ятаю, яку протестну хвилю викликали оприлюднені Ярошинською факти щодо підкилимового розподілу квартир по вул. 1Травня в обкомівському будинку покращеного планування. Тисячний натовп скандував «Геть!», «Ганьба», а перелякані мешканці тільки розгублено спостерігали на той бунт з-під напівприкритих фіранок, певно очікуючи штурму.

А закінчилось все до сліз прозаїчно: хабарники з прокуратури та суду, визнаючи! «порушення», дотягли розгляд справ до 3-х річного терміну і … залишили своїх у спокої. А житомирський люд тієї пори, ніколи незнаний засад демократії, живучи у світі подвійних стандартів, побачив у нових місцевих лідерах ледь не Месію. І грандіозний протестний підйом та неадекватні очікування обернулись банальним розчаруванням. Саме з цієї миті і починається гіркота політичної долі житомирських бунтівників Перебудови.

Недруги тільки потирали руки: «Ага! Де ваша Ярошинська? У Москві? Зайко, Сугоняко, Мельничук? Мандати депутатів в кишеню і гайда до столиці? А на Житомир – начхати?!»

І як очікувано, синдром «совка» спрацював. Кому було цікаво, що Ярошинська підняла на поверхню цілий пласт злочинних дій компартійних керманичів під час апокаліпсису Чорнобиля? Що вона опублікувала «Ядерну енциклопедію», яка набула міжнародного значення, захистила дисертацію доктора філософії і здобула Альтернативну Нобелівську премію?

Хто прислухався до того, що нардепи від Житомира у ВР УРСР Я.Зайко, В.Мельничук, О. Сугоняко стали якнайактивнішими діячами Народної ради у парламенті і поклали всі свої зусилля на алтар Незалежності України?

Ба, та навіть деякі місцеві «націонал-патріоти» через власне невігластво фактично приєднались до сонму хулителів «фронтівців-космополітів» і з не меншим затяттям від комуністів ганьбили (аби самим виокремитись, чи що?) і Ярошинську, і Зайка, і Сугоняко, і Мельничука та багатьох інших житомирян-патріотів.

Та «боротьба» виглядала посміховиськом і тільки вносила розлад в саму житомирську громаду. Особливо натужився місцевий керманич Руху п. Васильчук, колишня довірена особа А. Ярошинської на виборах до ВР СРСР.

Словом, хохляцьке гетьманство, заздрість до чужого успіху робили свою чорну справу не менш ганебно.

А все в купі стало дорогою ганьби і зневаги до тих громадянських і моральних цінностей, якими б мав пишатись кожен поважаючий себе житомирянин. Зауважу, що після мера-фронтівця Віталія Мельничука Житомир ніколи не мав влади, що могла б похвалитись своєю цнотливістю. Радше навпаки: корпоративність інтересів окремих груп депутатів, чиновницьке свавілля, хабарництво, земельні оборудки, «відкати» – все те стало неодмінним атрибутом нашого життя.

Цікавий ще аргумент: чи знайдете ви серед колишніх житомирських фронтівців хоч одного мільйонера? Хто прибрав до рук колишню соціалістичну власність у Житомирі та області, землі, корисні копалини, комунальну власність? Хіба не ті, що були наближеними до корита ще за часів КПРС? Отож бо й є!

А початки зародження демократичних традицій, починаючи з 90-х років у нашому місцевому самоврядуванні у Житомирі були зведені нанівець. ГФСП припинив своє існування, і колишні місцеві депутати-фронтівці так і не змогли протидіяти новим злочинним реаліям.

Чи могло бути інакше? Скоріше, ні. Бо прийшла хвиля нового глитайства, безпардонного «привласнення» колишньої соціалістичної власності, якою, до речі, продовжувала розпоряджатись перефарбована радянська еліта.

Якби Ярошинська з її максималізмом і природнім почуттям справедливості і продовжила погром тієї т. з. «партноменклатури» та сонму її прихвоснів, то в Житомирі на неї чекала б куля. Доля В’ячеслава Чорновола – переконливий аргумент у такій перспективі. То ж, можливо, т. з. «московська кар’єра» гіпотетично врятувала їй життя!

А Зайку в Україні – ні. Такі люди завжди в зоні ризику, завжди на передовій і в перших рядах. І в момент суспільних потрясінь вони часто приречені…

P.S. Я був би не до кінця відвертим, якби не зауважив на ще один вагомий штрих: люди, які вершили так звану Житомирську революцію у передчаси розвалу СРСР і заборони КПРС були різних переконань і поглядів. Їх єднало бажання змін, очищення, протест проти тоталітаризму. Але з часом шляхи розходились. Інколи, навіть, вчорашні однодумці опинялись по різні сторони політичних барикад.

Тому й не варто дивуватись, що сьогодні Алла Олександрівна Ярошинська має власну позицію щодо подій на Україні. І, можливо, не зовсім приємну для її колишніх прихильників.

Натомість Яків Якович Зайко свою останню свічку спалив на Майдані, як Герой, як палкий патріот України і великий Громадянин Житомира. Ми в боргу перед його світлою пам’яттю. Тому ряд громадських організацій нашого міста, громадські діячі, письменники, журналісти, науковці, колишні його соратники ініціюють присвоїти його ім’я школі №8 у Житомирі, де він навчався і звідки розпочалась його буремна громадсько-політична біографія.

Указом Президента України від 21 листопада 2014 р. №890-2014 Якову Яковичу Зайку присвоєно звання Героя України.

Фото 1 з 5

Previous Next

1. 
2. 
3. 
4. 
5. 

Previous Next

Юрій Богунський (Колокольцев)