Переселенка з Донбасу Юлія Кирилова: «Діти не повинні бачити війну»

Квиток в один кінець

Наша перша героїня – дончанка Юлія Кирилова (ім’я та прізвище змінено з етичних міркувань, – прим. автора) переїхала до Житомира сама з трьома дітьми в липні минулого року. Вона просить не називати свого справжнього імені, бо боїться за тата, який і досі лишається в окупованому Донецьку.

– Моя історія втечі з рідного міста почалась у червні минулого року, – розповідає Юлія. – Тоді здавалося, що війна десь далеко. Незважаючи на те, що адміністративні будівлі вже захопили озброєні люди, ми до останнього сподівалися, що все минеться, що це тільки страшний сон. У червні поїхала з дітьми на море. Але відпустка видалась мені дуже довгою. Я шалено люблю море, та коли це не запланований відпочинок, а вимушений крок, тебе починає нудити від курортних пейзажів. Як можна спокійно відпочивати, коли у рідному місті, де залишилися батьки, стріляють і ти потерпаєш за них, по декілька разів на день набираєш номер їхнього телефону, щоби переконатися, що з ними все гаразд.

Місяць на морі скінчився, а довгоочікуваний мир у Донецьку так і не настав. Юлія змушена була повернутися додому.

– Елементарно закінчилися гроші, – говорить жінка. – Та й на роботі вже чекали пацієнти. Коли поверталися додому з моря, почала «барахлити» машина. Наступного дня, дорогою на роботу, я лишила її на станції технічного обслуговування. Тільки не там, де зазвичай ремонтувала свого залізного коня, тобто поблизу своєї роботи, а в іншому районі міста. Не знаю, чому я так зробила, але автівку свою спасла. Бо того дня в мою СТО влучив снаряд.

Перший робочий день Юлії Кирилової виявився страшним.

– Я на власні очі побачила, що таке війна, – розповідає вона. – Вперше у житті почула справжні вибухи і стрілянину, побачила розгублених людей, які у паніці, схопивши сумки з документами, бігли ховатись у безпечне місце. Річ у тому, що лікарня, в якій я працювала, розміщена неподалік від залізничного вокзалу. Тоді це була одна з найгарячіших точок на карті мого рідного міста. Та для мене це все ще не було реальністю. До речі, поки я оглядала пацієнтку, лікарню встигли евакуювати. Вийшла на вулицю і зрозуміла – я вже на території війни.

У Житомирі Юлія з дітьми опинилася випадково.

– Ще перебуваючи у відпусті, я почула, що в Житомирі є літній табір, де можуть знайти притулок мами з дітьми. Записалася про всяк випадок, – зізнається жінка. – А після того, як пережила такий «гарячий» робочий день, відчула, що треба щось робити. Мене підтримали батьки. Увечері батько сказав: «Бери дітей та їдь звідси якнайдалі». Сьогодні я розумію, це було єдине правильне рішення. Діти не повинні бачити війну. Речей багато не брала, бо була впевнена, що їду лише на кілька тижнів, перечекати. Організатори табору, як могли розважали нас, намагалися зробити все, щоб ми почували себе на новому місті комфортно. Дітям було цікаво, а я весь час хвилювалася за маму й тата. Потім зрозуміла, що повертатися до Донецька надто небезпечно. Ми зняли квартиру та почали облаштовуватися на новому місці.

Житомир – другий дім

– Самій у незнайомому місті з трьома дітьми дуже непросто, – зітхає Юлія, згадуючи своє вимушене переселення. – Проте, кажуть, що рішучі й наполегливі завжди мають щастя. Переконалася в цьому на собі. Незабаром, зовсім випадково, знайшла роботу. У дитячому садку, куди ходить молодший син, почула, що у військовому шпиталі потрібен лікар-гінеколог. Пішла туди про всяк випадок, і … була зарахована до штату. Це схоже на справжнє диво. Зізнаюся, дуже хвилювалася, коли мене представляли колективу. Але колеги зустріли нового співробітника дуже тепло, кожен підходив і питав, яка допомога потрібна нам із дітьми. Взагалі, житомиряни дуже щирі та чуйні. Майже незнайомі люди приносили одяг, постільну білизну, ковдри та інші такі необхідні речі. Нам потрібно було майже все, бо окрім літніх речей і документів, які ми поспіхом взяли з собою, у нас нічого не було.

Звичайно, після мільйонного Донецька, Житомир видався Юлії дуже спокійним і неквапливим містом.

– Тут є свої плюси і мінуси, – говорить Юлія. – Перше, що впадає в око, у місті вже давно немає справжнього хазяїна. Очільника, який навів би лад і відновив би обласний центр, який зараз неохайний, занедбаний, з побитими дорогами. Та за всіма очевидними проблемами, звичайно, є й свої позитивні сторони. Це невелике, затишне місто. Коли я повернулася до Житомира після останньої подорожі до Донецька, у мене з’явилося відчуття, що я вдома.

Донецьк, який ми втратили

Найболючіше та найскладніше запитання для переважної більшості переселенців: чи збираються вони повертатись додому? Однозначну відповідь можуть дати лише одиниці. Для інших – це рівняння з багатьма невідомими, яке розв’язати найближчим часом навряд чи можливо. Навіщо марні ілюзії, коли всі плани і сподівання можуть зруйнуватися будь-якої миті...

– У рідному місті протягом року я була двічі, – очі Юлії туманить смуток. – Перший раз поїхала, щоби попрощатися з мамою. Ще до війни вона вже кілька років хворіла на рак. Останні події лише прискорили перебіг хвороби. Мама подзвонила і попросила приїхати. Хвилювалася, що я не встигну побачити її живою. Я встигла. Привезла ліки. Та наші із татом зусилля відбити у хвороби хоча б ще кілька місяців виявилися марними. У січні мами не стало.

Залишати місто після смерті мами Юлії дуже не хотілось.

– Тоді Донецьк майже не змінився, принаймні у центрі, принаймні зовні, – згадує жінка. – Здавалося, це те саме місто, яке я пам’ятаю і люблю. Чисті, прикрашені до новорічних свят вулиці, такі рідні, знайомі. Крамниці  з українськими вивісками і написами, в яких, як і раніше, продають українські товари. А в найближчому кафе з динаміка лунають українські пісні. Та вибухи снарядів з околиць міста було чути й у центрі. І саме ці жахливі звуки змушували переконатися в реальності війни.

Вдруге Юлія змушена була приїхати до Донецька, бо захворів тато.

– Якось він зателефонував і сказав, що йому дуже зле, – розповідає вимушена переселенка. – Знайомі та друзі, які лишилися в окупованому місті, допомогли йому пройти обстеження. Діагноз невтішний – рак. І знов довга дорога. Але цього разу все набагато складніше. Потрібно вчасно зробити перепустку. Та це лише перший складний етап довгої дороги додому. Найважче – пройти блокпости. Кілометрові черги рухаються надто повільно. Мені ж треба якнайшвидше дістатися додому, адже там мене чекає батько, в якого запланована операція. Розумію, що можу не встигнути. Та у критичних ситуаціях ти змушений діяти рішуче. На щастя, вільною смугою їхали українські військові. Я зупинила їх і попросила допомогти. Вони без зайвих запитань провели мене поза чергою. Правда, стільки лайливих слів на свою адресу до того часу я ніколи не чула. Не засуджую людей, бо розумію, як виснажує багатогодинне очікування під пекучим сонцем. Інколи вони навіть змушені ночувати в машинах просто неба, бо не встигли пройти перевірку на блокпосту до його закриття.

Донецьк у травні цього року був зовсім іншим.

– Місто змінилося невпізнанно, – продовжує Юлія – Таке враження, що з кожним днем цієї безглуздої війни Донецьк віддаляється від нас усе далі і далі. У якесь небуття. Коли заходиш до магазинів, здається, ніби повернувся у старі радянські часи тотального дефіциту, але в гіршій інтерпретації, бо ціни захмарні. На полицях соки Кубані та води Кавказу. Українські продукти знайти можна, але купити їх може не кожен. Моторошно, від того, що містом їздить військова техніка, танки, на яких сидять озброєні люди в камуфляжі та тримають автомати не дулами вниз, а направляють їх на перехожих. Ти реально під прицілом. Відкрито висловлювати свої думки можуть лише прихильники невизнаної республіки. Усі інші тримають свою точку зору при собі, бо говорити про те, що думаєш – небезпечно. Чи зможемо ми повернути Донецьк в Україну? На це питання я не знаю відповіді, але дуже сподіваюся, що вона все-таки є. І що вона позитивна. І колись стане реальністю. А це значить, що тисячі людей повернуться додому…

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.