Іловайський котел. Дорога смерті

Вже довго триває розслідування тих кривавих подій, влада десятки разів обіцяла передати справу до суду, проте ніяких зрушень немає. Сотні бійців повернулися з додому в трунах, чимало поховані у безіменних могилах, а є й такі, які досі лежать в землі під Іловайськом. Сотні стали інвалідами або отримали каліцтва. Сотні пережили пекло полону, багато хто й досі в катівнях бойовиків. Взяття Іловайська українське командування вважало стратегічним завданням – завдяки цьому донецьке угруповання терористів було б відрізане від шляхів постачання технікою та диверсантами.

Історію про реальну війну та російське вторгнення  розповів редакції газети «20 хвилин» Сергій Броніславович Ружицький – учасник боїв під Іловайськом з першого дня. Сам Сергій Ружицький з Бердичева. В армії не служив, але має великий досвід у стрільбі. З 1974 року займається мисливством, має розряд по польовій стрільбі. Керував автомобільно-будівельними організаціями, а перед початком війни був директором великого мисливського господарства.

За словами Сергія Ружицького, Іловайська трагедія стала наслідком реалізації плану, розробленого наприкінці червня 2014 року. Цей план був широко «розпіарений» нашими політиками й полягав у блокуванні військами державного кордону та захопленні в кільце Донецька, Луганська та інших міст, де групувалися збройні загони сепаратистів та російських добровольців.

«Все починалося з наказу Генштабу. Ми повинні були оточити Донецьк з усіх сторін, стиснути кільце та змусити їх здатися. Спочатку було ніби нормально. Але глибинна розвідка спрацювала досить погано, не показала кількість людей, які там були. Та попри це, ми все одно могли взяти цими силами, – розповідає Сергій. – Сама операція почалася в перших числах серпня. Перший візит був у розвідці бою з 10 серпня. Ми практично підійшли до Іловайська, але нас не підтримали Азов і Шахтарськ. Вони зустріли базовий опір і відійшли. А наскільки зв’язок був поганий, ми не знали. У нас загинули перші люди саме через це. Нам сказали, що там буквально 100 чоловік і не більше, а там виявилося набагато більше.

Спочатку ми зайшли в Грабське, зачистили, а 18 серпня зайшли на околицю Іловайська. Зайняли школу, переночували – нас там обстріляли «градами». В школі знайшли дуже багато мирних жителів, які ховалися в підвальних приміщеннях разом зі своїми дітьми. Налякані люди, дітлахи сильно плакали. Ми дали їм води, їжі. Нічого у них не було з цього. І на наступний день з самого ранку нас обстріляли групи. Опісля ми пішли вперед».

Уже на початку серпня було очевидно, що план зазнав фіаско і треба розробляти нову стратегію. 

Наші стратеги зовсім не брали до уваги людський фактор у Збройних силах України. Вони чомусь вважали, що лише вчора мобілізовані люди можуть за лічені тижні перетворитися на вправних офіцерів і солдатів. На блокування кордонів було кинуто бригади, які на 70–90% складалися з щойно призваних у військо людей. Причому після виконання першого завдання (блокування кордонів) ці бригади мали оточити місцевість. А на їхнє місце повинні були прийти батальйони територіальної оборони, які на 100% складаються з мобілізованих (навіть якщо вони прибули до військкоматів) добровольців. Як показує світова воєнна практика, для підготовки вправного солдата або командира потрібно щонайменше півроку. Інакше призвані на швидку руку війська можуть виявитися небоєздатними, навіть зіткнувшись зі значно меншим за чисельністю, але більш досвідченим підрозділом супротивника. 

Взяття Іловайська забезпечувало повну блокаду зайнятого бойовиками Донецька. Як пояснив Сергій Ружицький, в районі Іловайська діяли підрозділи ЗСУ та добровольчі батальйони загальною чисельністю до 1000 чоловік. 18 серпня українські бійці майже вибили бойовиків з Іловайська. Але операція зупинилася, тому що добровольці не мали важкого штурмового озброєння.

«Коли вони почали заходити, ми опором зустріли їх, але все одно дотиснули до комендатури, нам просто не вистачило броньового захисту, – пояснює Ружицький, – практично у нас було тільки легке озброєння. Але де-не-де була артилерія, яка стояла за Іловайськом кілометрів за 6-8. Там була погана координація, і ми не могли стріляти й коректувати, щоб не стріляли по місту.

Артилерія за великим рахунком не дуже допомагала. І коли ми дійшли до залізниці, моя група зайшла перша на пішохідний міст. Мене там поранили разом з Семенченком і вже евакуювали. А 23-24 серпня зайшли росіяни, близько 4-5 тисяч осіб, але це не так важливо. Важливіше те, що це і кількасот одиниць бронетехніки, а у нас практично нічого проти неї не було. Спершу пообіцяли, що бронегрупи до нас йдуть. Танки й два БТР-и. Танк вийшов на кілометр – заклинило гармату, і він повернувся назад. Два БТР-и зайшло, і один БТР повернувся назад, поранених супроводжував. Ми запитували команду, а нам відповідали: “Чекайте”. А за цей час рознесли артилерію. Били з російської сторони через кордон».

Ось саме на таких танках українські військові застрягають серед поля у ворожому оточенні. Часто бійці добираються до місць призначення не на бронетехніці, а на звичайних автобусах. Іноді їх навіть нічим заправити. Криза – гарне прикриття для політиків, які відправляють бійців на війну голіруч. Все тримається на волонтерах.

Новітня спецтехніка та обладнання коштують багато, але вони вкрай необхідні військовим, щоб вижити. Волонтери збирають гроші, одяг, ліки, їжу, бронежилети та навіть спецтехніку. Бійцям везуть все, чого їм не вистачає. Але це ж має робити наша держава. За словами Ружицького, годували і вдягали їх добре. Але постачали практично все волонтери. Сухпаї були, але їх майже не використовували.

Оточили і знищили: розстріл колони

У чому суть котла і чому ця подія так болісно сприймається? Тому що тут зрадили всіх. Ніхто не очікував, що росіяни зайдуть, добровольці зустрічалися вже з росіянами. Брали їх в полон. В основному воювали сепаратисти й кадировці. А тут вже самі росіяни. На думку Сергія Ружицького, опір української армії змусив російську сторону, що приховувала присутність своїх військ на території України, використовувати «дипломатичні шляхи припинення вогню». Оточеним під Іловайськом українським частинам 29 серпня були запропоновані умови виходу з кільця. Але всупереч домовленостям, в шести кілометрах на південь від Іловайська колона була зустрінута шквальним вогнем.

«Нам сказали, як виходити з коридору. А виявилося, це не “зелений коридор”, а “коридор смерті”. Такого навіть в тирі не було. Навіть на полігоні таких умов немає. Вони пропустили нас, ми витягнулися в колону довжиною 5 кілометрів, і вони з усіх знарядь, кулеметів, мінометів знищували нас, – продовжує боєць. – Вони не ховалися, і коли приїжджали парламентері, то представлялися, з якої частини, іменем та по батькові. Приїжджали з білими прапорами на переговори, щоб ми здавалися. Нам казали, що нас все одно зрадили, кинули. Наказали здати важке озброєння та виходити під червоний хрест. Але ми відмовилися. Потім, коли зрозуміли, що 29 серпня була команда “виходити”, то там вже було 2 кільця замкнуто. Вони сховали всю бронетехніку та закопали її в землю. Та спочатку навіть били не по нас, а показували, що можуть зробити з нами, що є домовленість про “зелений коридор”. Всі повірили, але ніхто не очікував. Завантажили машини, поклали поранених і полонених. У другій колоні були й поранені росіяни. І ми попередили, що якщо вони будуть стріляти, то в нас є і “їхні”. Вони нам відповіли: “Це ж війна”. Як у 1941 році трупами закладали, так вони й зараз роблять. Вони показали, що люди для них – просто м’ясо. Всі загинули. Всі росіяни, які були взяті в полон, – теж загинули. Їх накрили першими пострілами».

Трагедії можна було уникнути

Іловайського котла могло не бути, якби одразу після надходження даних про перетин кордону російськими військами українські сили покинули місто й відступили. До того ж  цей шанс зберігався щонайменше два дні.

«Основа – це боягузтво, зрадництво нашого керівництва. Можна було спробувати кілька варіантів. Вивести війська. Раз така ситуація, що зайшли й не вийшло, так потрібно було вивести їх, і це було реально. Піти на прорив якимось чином теж реально. Навіть піти на Донецьк. Ми перебили там досить багато. А нам наказ – “не вперед, ні назад”. Нас просто там розстрілювали. За нашими підрахунками, загинуло і зниклих безвісти близько тисячі людей. Це те, що ми знайшли. У нашому батальйоні загинуло понад 120 людей. І там же була домовленість між генштабами України та Росії», – сказав Сергій Ружицький.

Керівництво не очікувало напад РФ, а солдати виявляли неймовірний героїзм

Сергій Ружицький  запевняє, що це було тваринне боягузтво і безмежна хоробрість. Це була й унікальність тих, хто пішов, знаючи, що це – загибель. Стільки поранених витягли серед своїх та Збройних сил України. Це дуже багато людей. Та їм вдалося піти на прорив і залишитися живими. І відразу після Іловайська в масовій інформації були чутки, ніби вони самостійно туди зайшли, що ніхто їх не просив. Але вони підняли все і знайшли накази: наприклад,  наказ про вихід добровольчих батальйонів. Вже проведена тактична військова експертиза, в якій чітко написано, хто винен.

Напад російських військ на Україну та битва за Іловайськ – події, які потребують якнайретельнішого розслідування. Не все можна сказати сьогодні. Але якщо винних не притягнуть до відповідальності – не буде зроблено висновків. Якщо ж не зробити висновків, Україна не зможе ефективно протистояти дальшому просуванню російської агресії. Необхідно провести серйозні кадрові реформи та глибокі структурні зміни в комплектуванні й керівництві збройних сил. Приголомшливі героїзм та самопожертва українських воїнів, які зупинили російський наступ і здобули в бою докази російського вторгнення та полонених російських солдатів, не повинні залишитися забутими й не мають повторитися знову. 
 

Юлія Довбня

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.