Такі в нас люди!

На момент нашої зустрічі він працював у відділі кадрів Головного управління МНС України у Житомирській області. Він, як і інші учасники ліквідації Чорнобильської трагедії, ніс свій хрест, а всі разом вони зробили неможливе – врятували людство. Вважаю прийшов час знову про це згадати.

Володимир – тоді ще лейтенант внутрішньої служби, інспектор відділу пожежної охорони УВС Житомирського облвиконкому 29 квітня 1986 року в складі зведеного загону УВС за наказом керівництва був направлений до Чорнобиля. Загін прибув на станцію, що розташована в сімнадцяти кілометрах від Чорнобиля. Житло надали в лісі, неподалік від станції, в піонерському таборі «Ізумрудний». Частина людей, які прибула туди раніше, в терміновому порядку збирала речі та від’їжджала. Їх настрій передався і житомирянам. Тим більше на питання: «що сталося?» Все опускали очі.

…Перші два дні вони жили в таборі, а потім були направлені в Прип'ять на охорону громадського порядку. На той час місто вже виселили, але почалися випадки мародерства. Хлопці патрулювали вулицями протягом чотирьох годин. Але доводилося чергувати на дві-три години більше.

Оскільки радіація мала вихровий характер, начальник місцевої міліції порадив менше перебувати на повітрі, ховатись в під'їздах. Це був четвертий день після евакуації, початок травня, температура повітря піднімалася все вище і вище, сміття на вулицях ніхто не прибирав – від запаху очі наповнювалися сльозами. Врятуватися можна було дійсно тільки в під'їздах.

Враження від побаченого діяло гнітюче. Порожнє місто, розбиті прилавки і скло у магазинах, будинках, повсюди лежать речі, дитячі іграшки. Все це спустошувало душі, давило на свідомість. Загартовані духом пожежні насилу стримували емоції.

Почала змінюватися погода, вітер подув із реактора в сторону табору. Негайно прислали хіміко-біологічну розвідку з дозиметрами заміряти радіацію, після чого хлопцям сказали лише одне: «тікайте». Терміново загін евакуювали за 5-6 км від Чорнобиля, неподалік знаходилися будинки кіностудії імені Довженка, в яких їх і розмістили.

Харчування, за словами Володимира, було жахливе. Ні води попити, ні вмитися. Пожежні просилися до сусідів, але їх не пускали, аргументуючи: «Ви заразні». Справа кілька разів доходило навіть до бійки.

Годували хлопців у ресторані. Але спочатку керівництво. Після них   залишалися лише кожному по булочці й склянці сметани.

Все, що розповідав мені Володимир Олександрович, відгукувалося для нього болем у серці. За його словами, хлопці змушені були мало не жебракувати та просити милостиню, заробляючи тим самим собі на шматок хліба, щоб не померти з голоду. Але ніхто з них і не думав втекти додому, всі міркували як один: якщо не ми, то хто?

2 травня о четвертій годині ранку загін підняли та направили на евакуацію найближчого села. Отримали наказ – вивезти всіх людей і всю живність.

На місці вогнеборці оголосили збір населення на центральній площі. Почалася масова паніка. Люди плакали, не хотіли їхати, кидати нажите роками майно. Хтось закопував речі в землю, в надії повернутися. Багато хто з істерикою рубали сокирами телевізори, магнітофони, меблі. Але до визначеного часу зібралося все село. З усіх присутніх осіб десять-п'ятнадцять виявилися інвалідами. Їх довелося укладати на підлогу. Один із пасажирів – 17-річний відсталий у розвитку хлопець, зістрибнув з підніжки з криком: «не хочу, не поїду!» І побіг. Ледве наздогнали.

Всіх евакуйованих збирали в Іванкові, дорога до нього була забита машинами, доводилося стояти в черзі по півдоби. Атмосфера в автобусах загострювалася до межі, люди виснажені, жінки плакали. Спека, їжа псувалася. Пожежні майже падають з ніг від голоду.

Після того як привезли людей, житомиряни пішли на пункт дезактивації. У наметі стояли діжки з водою, нарешті можна помитися! Після «лазні» їм перший раз за весь час видали новий одяг – робу, кеди, білизну. А 7 травня відправили додому.

По приїзду в Житомир хлопців до 9 травня поклали на обстеження в лікарню. Дали пару днів на відпочинок і знову на роботу.

А Володимир Ляшкевич у цей час пише другий рапорт із проханням направити його знову ж (!) на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи. Такі вже в нас люди! Але начальник відділу пожежної охорони УВС Житомирського облвиконкому Борис Чумак написав таку резолюцію: «Не слід відправляти у зв'язку з тим, що Ляшкевич вже був відряджений до Чорнобиля».

Взимку 1987 року Володимиру за заслуги перед Вітчизною вручили нагрудний знак «кращому працівникові пожежної охорони СРСР», а обком комсомолу –  грамоту.

У вересні 2002 Ляшкевич був звільнений зі служби за віком, але продовжував працювати у відділі кадрів Головного управління МНС. Початок 2013 приніс велике лихо родині Володимира та колективу рятувальників області. У лютому його не стало – зупинилось серце героя. Але пам’ять про нього і досі живе в їхніх серцях.

Ірина Романюк

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.