Майже 75 років пройшло від початку примусового переселення лемків з місць їх історичного проживання.
Лемки — етнографічна група українців, що мешкає або походить із Лемківщини (Лемковини), розташованої в карпатських Бескидах на території сучасних Польщі та Словаччини. Культурна особливість лемків проявляється передусім у мові, архітектурі, одязі та фольклорі. Релігійно на поч. 20 ст. більшість лемків були греко-католиками, проте у 1930-х відбулися зміни, і частина з них перейшла в православ'я.
Внаслідок обміну населенням між комуністичною Польщею та Радянською Україною, проведеного у 1944-1946 роках, 2/3 лемків (близько 95 тисяч осіб) із ПНР було переселено на територію УРСР, а решту (близько 30–40 тис.) під час операції «Вісла» (1947) – на північно-західні землі Польщі. Відтоді значна частина лемків живе у різних регіонах України, а на історичній Лемковині залишилися здебільшого лемки Словаччини та Закарпаття. Багато лемківських сіл на території Польщі залишилися покинутими.
9 вересня 1944 року була підписана «Угода між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» – так звана «Люблінська угода», з якої переселення і почалося. З боку Польської республіки угоду підписав голова ПКНВ Едвард Осубка-Моравський, з українського – голова Ради Народних Комісарів УРСР Микита Хрущов. Угодою було передбачено переселення на територію УРСР всіх українців, що проживали у Холмському, Грубешівському, Томашевському, Любачівському, Ярославському, Перемишльському, Ліськовському, Замостовському, Красноставському, Білгорайському, Влодавському повітах. Це стосувалося також інших районів Польської республіки, де були українці, які хотіли переселитися з території Польщі до Української РСР, а також евакуації до Польщі всіх поляків і євреїв, які перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 року, проживали в УРСР і виявили бажання переселитися. Термін проведення евакуації встановлювався з 15 жовтня 1944-го по 1 лютого 1945 року. Угода містила також таємну частину – детальну інструкцію виконання, яка була переказана польському уряду 22 вересня 1944 р. представником СРСР при ПНВК – генералом Миколою Булганіним.
Люблінською угодою імітувалося встановлення кордону між двома народами – українським і польським. Москва неначе залишалася осторонь. Українці не хотіли їхати в «радянський рай», поляки не хотіли залишати Українську РСР. У Варшаві, Києві і Москві зрозуміли, що Люблінська угода не отримала масового схвалення ні з боку українського, ні з боку польського населення. І з кінця літа – початку осені 1945-го вирішили перейти до застосування винятково примусових заходів стосовно переселень. За офіційною статистикою до жовтня 1946 року з Української РСР до Польської республіки було переселено 812 688 осіб, а з Польщі в УРСР за станом на березень 1947-го переселили 472 635 осіб.
У 2016 році до Верховної Ради був поданий законопроєкт від 06.10.2016 р. за № 5239 «Про визнання незаконною Угоди між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР від 9 вересня 1944 року, засудження акції виконання її умов як репресії радянського тоталітарного режиму та реабілітацію примусово евакуйованих в УРСР з Республіки Польща громадян як жертв політичної репресії».
У пояснювальній частині законопроєкту зазначалося наступне: «9 вересня 1944 року між урядом УРСР і де-юре неіснуючим і ніким не визнаним на міжнародному рівні Польським Комітетом Національного Визволення була підписана угода про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР (в подальшому Люблінська угода від 9 вересня 1944 р.), яка поклала початок великій трагедії – примусовій евакуації до УРСР, фактично засланню на примусові роботи, польських громадян української, білоруської, російської, русинської та інших національностей, належних до східного обряду, які проживали на землях Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння в теперішніх межах східних воєводств Речі Посполитої Польської, що супроводжувалось цинічним порушенням прав і свобод людини та громадянина, вилученням майна, встановленням в місцях проживання в евакуації фактичного режиму спецпоселень, забороною повернення в місця постійного проживання, обмеженням політичних, соціальних, економічних і культурно-національних прав цих громадян».
Лише за офіційними даними за Люблінською угодою від 9 вересня 1944 р., у 1944-1946 рр. було примусово евакуйовано до УРСР щонайменш 494 тисячі осіб.
До цього часу Україною офіційно не визнано незаконною Люблінську угоду від 9 вересня 1944 року та акцію з виконання її умов як репресію у формі примусової евакуації, що призвело до заслання на примусові роботи в УРСР, з фактичним режимом спецпоселень для польських громадян української, білоруської, російської, русинської та інших національностей.
У пропонованому законопроєкті Люблінська угода від 9 вересня 1944 року визнається незаконною, а її наслідки – політичною репресією, військовим злочином і злочином проти людяності, а також вона денонсується (відповідно до п. 32 ст. 85 Конституції України). Примусова евакуація на підставі цієї угоди визначається як депортація, реабілітуються примусово евакуйовані як жертви цієї політичної репресії радянського тоталітарного режиму.
Законопроєктом передбачалося визнання незаконною Люблінської угоди від 9 вересня 1944 р. та встановлювалося право реабілітації примусово евакуйованим за цією угодою і надання їм статусу репресованих, чого немає у чинному законодавстві.
Також у запропонованому законопроєкті примусова евакуація на підставі Люблінської угоди від 09.09.1944 року засуджується як порушення прав і свобод людини та громадянина і визначається репресією, а постраждалі отримують статус реабілітованих.
Але на той час наданий висновок Головного науково-експертного управління на проєкт закону містив посилання на те, що за своїм змістом та характером положень, які в ньому містяться, він більше схожий на свого роду декларацію. Тому Верховна Рада не розглядала цей законопроєкт взагалі.
Саме тому Всеукраїнське товариство «Лемківщина» ініціює звернення до Президента України та Голови Верховної Ради України з вимогами надати політичну та правову оцінку «Угоді між Урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі від 9 вересня 1944 р.» та визнати цю угоду незаконною і засудити її як порушення прав і свобод людини.
Зокрема у зверненні зазначено:
«До трагедій ХХ століття належить і депортація етнічних українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя в УРСР. Упродовж 1944-1946 років з території Польщі депортовані 483 808 українців і розсіяні вони майже по всіх областях України. Всі ці драми старанно замовчувалися облудною радянською пропагандою.
Депортація майже знищила духовну і матеріальну культуру українців на згаданих територіях, а самих лемків поставила на межу зникнення як етнографічну групу українського народу. Злочини більшовизму проти інших депортованих народів – засуджені. На рідні землі повернулися татари, калмики, чеченці, інгуші, німці. Про депортованих українців із території Польщі забуто.
Через 75 років у Незалежній Україні настав час подолати наслідки примусових депортацій, які офіційно йменувалися як евакуація, переселення, обмін населенням, вирівнювання кордонів».
Також у зверненні говориться про необхідність розробити державну програму збереження культурної спадщини лемків з метою збереження їх як етнографічної групи українського народу.
З метою прискорення розгляду проєкту Закону України про депортацію у Верховній Раді України прихильникам необхідно зібрати 25 тисяч підписів (не тільки депортованих та членів товариства, а й тих пересічних громадян, хто підтримує це прагнення). Саме з цією метою правління Житомирської обласної організації ВУТ «Лемківщина» звертається до лемків та інших етнічних українців підтримати своїми підписами вищевикладене звернення. Здійснити це можна, завітавши в каб. 115 (приміщення громадської ради при Житомирській ОДА), вул. Мала Бердичівська, 25, м. Житомир (вхід під аркою), день прийому – четвер з 16.00 до 18.00, телефон для довідок (067) 944-91-56.
Руслан Мороз
№ 11 від 20 березня 2024
Читати номер