Віктор та Катерина Дацуни: головне - не ставити рамок і кордонів для дитячої фантазії

Саме так можна охарактеризувати подружжя Віктора та Катерини Дацунів, які вже достатньо відомі в житомирському творчому суспільстві. Ми ведемо розмову про творчість, життя, мистецтво та про багато іншого у приміщенні Житомирського центру творчості дітей та молоді.

Руслан Мороз: Досить традиційне запитання для початку інтерв'ю: як вам взагалі спала на думку ідея працювати з дітьми?

Катерина Дацун: Чесно кажучи, вона мені ніколи не приходила в голову. Мене просто попросили пару разів підмінити викладача, і я втягнулася.

Руслан Мороз: А як ви почали малювати? Адже це досить складний вид творчості.

Катерина Дацун: Я займаюся в основному дизайном. Зараз гурток, в якому я викладаю, називається «Юний дизайнер». Коли займаєшся суто графікою або тільки живописом, завжди є обмеження. Я ніколи не любила обмежень. Дизайн дозволяє поєднувати техніки між собою. Комбінувати різні речі.

«Юний дизайнер» – це гурток, в котрому спочатку всі діти вчаться малювати. Але не просто малювати, а намагатися при цьому розкрити тему і продумати кожну деталь. Поки дитина семирічна, восьмирічна, ми намагаємося зламати кордон мислення, зняти обмеження в творчості. Часто діти малюють і не можуть заповнити аркуш. Є конкретний персонаж, якого дитина уявляє, а оточення, всесвіт навколо персонажа відсутній. Немає світу фантазії. Своїми завданнями ми ламаємо стереотипи в голові дитини. Потім дозволяємо додати в роботу додаткові матеріали. Починаємо з найелементарнішого – блискіток, вати, з елементарного легкого обсягу. Можлива при цьому пластика. Тут же є малюнок з використанням фарб і олівців, при цьому ми можемо додати обсяг з паперу. В той же папір ми можемо додати ще якісь додаткові матеріали. В результаті у дитини в голові з'являється почуття, що вона може працювати не тільки на папері, а й розвиватися в творчості більш сильніше. Таким чином, ми підводимо дітей до думки, що вони можуть набагато більше, ніж просто намалювати. А отже, вже не так складно встати перед стіною і уявити не стіні свій малюнок. Не так складно уявити собі ту комп'ютерну гру, яку дитина хоче створити. Не так складно, виявляється, уявити собі той костюм, котрий дитина захоче в майбутньому пошити. Або картину, в якій є і шкіра, і глина, і дерево... І все це потім складається в якусь неймовірну інсталяцію! Тому найголовніше завдання – зламати кордон фантазії.

Руслан Мороз: Крім того, що ви займаєтеся з дітьми, ви багато самі працюєте. У вас було багато виставок. Розкажіть трохи про свою творчість.

Катерина Дацун: Мої викладачі були живописці-декоративники, які досить багато вклали в плані інформації. Я малюю з п'яти років, і кожен раз я набирала силу-силенну інформації, мої вчителі мене не обмежували, наприклад, зараз ми тільки малюємо або ми створюємо тільки декоративні роботи. Для себе я  вважаю, що я – художниця-графік. Я обожнюю вірші, люблю читати, тому віддаю перевагу створенню ілюстрацій. В моєму понятті ілюстрація зараз може бути не тільки на папері. Вона може бути і на полотні. Вона може бути в габаритних форматах. І та ж сама ілюстрація може плавно перейти в інтер'єр. І цим я теж займаюся. Але спочатку все це малюється.

Руслан Мороз: Колись у вас була група обдарованих дітей, з якими ви займалися окремо. Які результати? Ті зірочки, які були тоді, запалилися?

Катерина Дацун: Запалилися чи зірочки, не можна сказати. Зараз кожен з них працює в тій сфері, яка йому була цікава. Один працює в сфері дизайну, а саме – дизайну комп'ютерної графіки, брав участь у створенні комп'ютерних ігор, інтер'єрів. У мене вчилася дівчинка, яка спочатку вчила японську мову тільки для того, щоб малювати комікси. Зараз вона – філолог японської мови. Я нею дуже пишаюся. Вона сказала, що буде малювати комікси, і зараз скинула мені свій перший проект, який створила для одного канадського письменника.

Руслан Мороз: Вікторе, а як ви потрапили сюди працювати?

Віктор Дацун: Я тут вже років сім або вісім. Я прийшов працювати сюди молодим спеціалістом після коледжу культури і мистецтв, який я тоді закінчив.

Руслан Мороз: Ви разом з Катериною працюєте тут?

Віктор Дацун: Так, Катерина, моя дружина, прийшла сюди працювати разом зі мною.

Руслан Мороз: Ми вже говорили про те, що у вас була група обдарованих дітей, які дещо по-іншому дивилися на світ.

Віктор Дацун: Взагалі будь-яка дитина, якщо її не затюкувати, дивиться на світ по-своєму. Ми звикли встановлювати якісь рамки і гребти всіх під одну загальну гребінку, робити всіх однаковими. А в своїй студії ми намагаємося знайти до кожної дитини індивідуальний підхід, щоб вона розвивалася в своєму напрямку. Наскільки можливо, ми намагаємося дати їм те, що їм потрібно, необхідні для їхнього розвитку знання і навички.

Руслан Мороз: А які взагалі результати? Тобто діти вчаться малювати, навчаються творчості, а які віддалені результати? Ким вони стають в подальшому?

Віктор Дацун: Ми дуже пишаємося тими студентами, які пішли вчитися за фахом до вищих навчальних закладів. Проте у нас всі творчі особистості. Вони можуть працювати і кухарями, і кондитерами, деякі пішли вчитися на факультет іноземних мов. Проте багато хто продовжує ходити до нас на заняття і продовжує займатися творчістю.

Руслан Мороз: Крім того, що ви викладаєте тут, ви ще працюєте в театрі?

Віктор Дацун: Так, в Житомирському обласному академічному театрі ляльок я займаю посаду головного художника.

Руслан Мороз: Ляльки – це частина дитячого сприйняття світу, частина дитячого світогляду.

Віктор Дацун: Робота тут і в театрі пов'язана між собою. Це допомагає мені розуміти краще дітей. Коли спілкуєшся з ними безпосередньо, ти краще розумієш, чого вони хочуть, що вони бачать, що відчувають. Це допомагає мені втілити в життя сценографію, ляльок, які я роблю для вистав. Ми повністю незалежні у виробництві і більшу частину створення ляльок виконуємо силами цехів театру.

Руслан Мороз: Які ваші плани як художника театру?

Віктор Дацун: Є багато типів ляльок. Є театр низової, верхової ляльки. Мені більше подобаються планшетні ляльки. Ось зараз я працюю якраз над створенням вистави разом з молодим режисером Віктором Гущиним. Планшетні ляльки рухаються на живому плані, тобто з акторами, ми одночасно бачимо на сцені і ляльку, і актора. Це складна робота. Актор грає відразу дві ролі – він і лялька, і він – живий персонаж. Тому лялька хоч і менша за розміром, ніж людина, вона своєю яскравістю, своєю харизмою повинна не поступатися акторові – людині. А іноді і перекривати актора, який знаходиться за нею.

Руслан Мороз: Про що ви мріяли в дитинстві?

Віктор Дацун: У мене було дуже активне дитинство. Я займався і танцями, і багатьом іншим. Коли я приходив додому, у мене залишалося сил тільки впасти на подушку і спати. Мрія – це міцна сім'я, забезпечене життя для моїх дітей. В принципі все це є. Тому можу сказати, що у мене з виконанням бажань все добре.

Руслан Мороз