Реабілітовані історією: Наталія Оржевська – сестра милосердя

Рідкісні перехожі обережно ступали по тротуарах, намагаючись у темряві не спіткнутися і не потрапити в бруд. Це було непросто, але не тільки через відсутність освітлення люди в буквальному сенсі втрачали рівновагу через те, що багато днів нічого не їли. У країні панував голод.

Літня жінка, закутана в пухову хустку, йшла, однією рукою спираючись об стіни будинків, а іншою – міцно притискаючи до себе великий паперовий згорток. На одному з перехресть її гукнув постовий міліціонер:

– Мати, ти чого тут темрявою блукаєш? Додому йди, а то до дільниці відведу!

Жінка сумно посміхнулася. До дільниці! Налякав... Та вона не так давно з табору повернулася! Але ж колись була придворною імператорською фрейліною, знатною дамою...

– Прізвище скажи! – не вгамовувався міліціонер.

Дама підвела на нього свої світлі, зовсім не постарілі очі.

– Оржевська, – тихо промовила вона.

Колишня генерал-губернаторка, княгиня Наталія Іванівна Оржевська поверталася того вечора з торгсину. Так називалися в тридцяті роки минулого століття магазини, які вели торгівлю з іноземцями за валюту. Радянським громадянам було дозволено приносити в торгсини свої коштовності і золото, замість яких їм видавалися продукти. Наталія Іванівна тільки що віддала туди своє золоте колечко, за яке змогла отримати трохи крупи, пляшку олії, бухінець здобного хліба і кілька плиток шоколаду. Це багатство вона несла тепер у Микольську церкву, щоб роздати бідним і голодним…

Наша редакція продовжує розповідати про трагічні сторінки нашої історії, про людей, яки жили та працювали на Житомирщині, створюючи її славу та благополуччя. Але так вийшло, що дуже часто люди, віддавши себе для служіння іншим, потерпали від беззаконня. Цього разу наша розповідь про Наталію Іванівну Оржевську, уроджену княгиню Шаховську, яка прославилася своїм благодійництвом під час лихоліття. До того ж минулого року виповнилося 160 років від дня народження благодійниці. 

Про історію Наталії Оржевської більш докладніше розповідається у третій книзі видання «Реабілітовані історією. Житомирська область». Відповідальним секретарем наукової редакції обласної книги «Реабілітовані історією. Житомирська область» був і є дослідник нашого краю і автор цього матеріалу Євгеній Романович Тіміряєв.

Наталія Іванівна Оржевська народилася у 1859 році у Царському Селі Петербурзької губернії. Але з 1897 року після смерті чоловіка – генерал-губернатора Гродненського – її життя і діяльність пов'язані з Житомиром. Добродійниця, громадський діяч, одна із засновниць Свято-Миколаївського братства у Житомирі. Надавала допомогу потерпілим і репресованим. У 1919 році була заручницею в числі інших іменитих громадян Житомира, у 1934 році піддана арешту органами ДПУ УСРР.

Хоча Наталія Іванівна народилася у Царському Селі під Санкт-Петербургом у сім'ї з багатими традиціями, її юність пройшла у Варшаві, де з 1866 року служив її батько, командир лейб-гвардії уланського полку. У березні 1871 року померла мати, Катерина Святославівна Шаховська, вроджена графиня Бержинська. Залишившись без матері, Наталія у дванадцять років стала на чолі домашнього господарства і частково узяла на себе турботу про виховання чотирьох молодших братів. 

У шістнадцять років була зарахована фрейліною імператорського двору при імператриці Марії Олександрівні, а після її смерті у 1880 році – при Марії Федорівні. 15 травня 1883 року відбулася коронація Марії Федорівни, після якої Наталію Іванівну видали заміж за товариша міністра внутрішніх справ, сенатора Петра Васильовича Оржевського. 31 березня 1897 року він раптово помер.

Влітку 1897 року вдова Оржевська назавжди залишає Санкт-Петербург, виїжджає у Нову Чорторию – садибу, придбану ще у 1870 році. Тут вона спочатку займається приведенням господарства і садиби в порядок, запрошує архітектора Андріана Прахова і художника Михайла Нестерова для спорудження церкви.

Михайло Васильович Нестеров у своїх спогадах пише, що брав участь в оздобленні церкви у Новій Чорториї, побудованій на могилі колишнього Віденського генерал-губернатора Оржевського. У Новій Чорториї вдова Оржевська присвячує себе справам милосердя і добродійності. Одним з перших свідоцтв про її діяльність на цій ниві є повідомлення в газеті «Волинь»: «...затверджена недавно в званні почесної опікунки представила засоби на перетворення Новочорторийського і Новоград-Волинського училищ із однокласних у двокласні, причому училище у Новій Чорториї буде розширено настільки, що дасть можливість учитися всім дітям шкільного віку без обмежень».

Михайло Нестеров пише, що Оржевська щодня вранці виконує обов'язки сестри милосердя, робить обходи в амбулаторії. Очоливши Новоград-Волинський повітовий Червоний Хрест, вона на свої кошти придбала у м. Новгораді-Волинському будинок, в якому влаштувала амбулаторію. Завдяки цьому багато хворих отримували безкоштовну допомогу, але життя показало, що бідне населення, окрім амбулаторного, потребує і лікарняного лікування. 

Архівні документи свідчать, що Н. І. Оржевська ретельно займалася питаннями добору вчительських кадрів для міського училища, їх житловими умовами, допомагала у придбанні підручників та методичних посібників, відвідувала уроки, бувала на екзаменах.

 Архієпископ Євлогій (Георгіївський) у своїй книзі «Шлях мого життя» згадує про Оржевську як про святу жінку, відмічаючи її уміння так поставити свій лазарет в общині Червоного Хреста, що всякий, хто в нього потрапляв, відчував себе, немов у Царстві Небесному.

У роки громадянської війни разом зі своїми однодумцями Оржевська створює Свято-Миколаївське добродійне братство, метою якого було надання допомоги всім, хто в ній мав потребу. Популярність Оржевської у ці роки була надзвичайно високою. І ось під час відступу частин Червоної Армії з Житомира у серпні 1919 року вона зі своєю племінницею й іншими двадцятьма іменитими громадянами міста була узята в заручники і відправлена в концтабір. Завдяки зусиллям родичів, зокрема брата Дмитра Івановича, була здобута довідка зі свідоцтвом того, що Наталія Іванівна Оржевська – внучка декабриста Федора Петровича Шаховського. Цей документ тривалий час служив для Наталії Іванівни охоронною грамотою. У лютому 1920 року, після звільнення з концтабору, вона одержує відрядження від колегії Червоного Хреста до Житомира – для організації її діяльності на Волині.

Повернення на Волинь було пов'язано з труднощами. На залізничній станції Єльси Південно-Західної залізниці вона разом з племінницею потрапляє в полон до поляків. Під виглядом біженців виїжджає в Рівне, де знаходить притулок у знайомих. Тільки через три місяці їй вдалося прибути в Нову Чорторию. 

Влітку 1920 року маєток був націоналізований, хоча старожили села стверджують, що Наталія Іванівна сама все передала. До осені в садибі був організований сільськогосподарський технікум, в якому вона була викладачкою німецької мови.

Весною 1921 року, за ухвалою Волинського губернського виконкому, як колишня поміщиця вона була виселена зі свого маєтку і звільнена від роботи у технікумі. Більше чотирьох місяців разом з племінницею Наталія Іванівна служила сестрою милосердя у Славутському санаторії для туберкульозних хворих. Восени керівництво технікуму знов запрошує Оржевську для ведення занять з німецької мові. Але через два роки вона вимушена назавжди виїхати з Нової Чорториї.

З 1923 до 1925 року проживала у Києві у своєї родички Марії Іванівни Мусіної-Пушкіної. У квітні 1925 року після шестирічної перерви повертається до Житомира, де члени Свято-Миколаївського братства обирають її своїм головою замість арештованого і висланого на Соловки єпископа Аркадія Остальського. У голодні 1932-1933 роки, завдяки її допомозі, були врятовані сотні житомирян. Одержуючи грошові перекази, вона через магазини торгсина купувала потрібні продукти. У день отримання переказів і відвідин торгсина всі ті, кому вона надавала допомогу, вже чекали її на шляху від магазина до її квартири. А додому вона поверталася лише з маленьким пакуночком крупи.

У грудні 1934 року Оржевську разом з її племінницею заарештовують. Оржевську рятує довідка, що вона – онучка декабриста Шаховського, а ось її племінницю, правнучку декабриста, запроторили у концтабір на 5 років. З Житомира в адміністративному порядку Наталія Іванівна була вислана. Місцеві жителі стверджують, що вона померла у 1939 році у Казахстані, у місцях, куди вислали її племінницю.

Дотепер у Житомирі згадують вдову Оржевську як прекрасну людину, що всю себе віддавала людям. Цим вона увійшла в історію нашого краю, подаючи приклад моральної чистоти, доброти і мужності у прагненні допомагати людям, зокрема знедоленим. Вдячні житомиряни встановили пам'ятну дошку на будівлі лікарні у Новограді-Волинському і прийняли рішення щодо встановлення меморіальної дошки на будівлі садиби в Новій Чорториї, де нині розміщується технікум, в якому вона два роки викладала німецьку мову.

Руслан Мороз 

За матеріалами Євгенія Тіміряєва