Наталія Зайковська: Навіть за кордоном ми намагаємося служити в театрі

Так сталося, що після початку військової агресії з України до інших держав евакуювалося багато представників творчої сфери. Ми пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з колишньою актрисою Житомирського академічного українського музично-драматичного театру імені Івана Кочерги, а зараз - гримером-пастижером Словацького театру імені Йонаша Заборського у місті Пряшів (Prešov, Slovenská Republika -  Словаччина) Наталією Зайковською.

У квітні цього року телебачення Словаччини зняло про нашу актрису новинний сюжет: «Молода українська актриса тимчасово змінила сцену на лаштунки Пряшівського театру» (Джерело: https://tvnoviny.sk/domace/clanok/163001-mlada-ukrajinska-herecka-docasne-vymenila-javisko-za-zakulisie?fbclid=IwAR2DLf37tJ7EmO7ujSDgz1IQ8zNP-xff3uuipt_PW ). 

Сама актриса в соціальних мережах розповідає, що «актори пов'язані невидимою червоною ниткою» і дякує всім за допомогу:

«Я дуже вдячна абсолютно всім за безпосередність. Я так мріяла жити в горах, мої друзі допомагають здійсненню мрій. Спочатку я переїхала в Дрогобич, де гори зовсім поряд. Тепер я перебуваю в місті, яке так і кличуть - «під горами». Мрії здійснюються , треба лише дуже того прагнути. Я хочу , щоб Україна розквітнула у квітні, як ніколи раніше, щоб я могла запросити своїх нових друзів додому, щоб мене переповнювала гордість за побачене їх очима».

Руслан Мороз: Наталіє, чому ви поїхали саме до Словаччини?

Наталія Зайковська: По-перше, мені треба було захистити дітей. У них була сильна істерика, вони дуже злякалися, коли почали вити сирени. Вони вже просто не могли це витримати. У них починалася сильна депресія, і потрібно було швидко приймати рішення. З Житомира я перейшла працювати в театр Дрогобича. Їхати до Львова не було сенсу. Там були дуже величезні черги. Моя хрещена розповіла, що коли вони їхали до Польщі, то вона не могла сходити до туалету майже 24 години. Просто не було де. Тому Польща відпала одразу. В мене був знайомий, який ще в 2014 році, коли був напад в Донецьку, переїхав до Словаччини. Він допомагав багатьом людям емігрувати і вчити словацьку мову. Коли я йому зателефонувала, то він відповів, що на кордоні все спокійно, вони там знайдуть сім’ю, яка нас прийме, житло, забезпечать їжею. Ми доїхали до Ужгорода, потім нас довезли до кордону, і ми стали в першу чергу. Це вже було недовго. Там працювали волонтери, які нас безкоштовно годували, також можна було безкоштовно попити чаю. Цілодобово працювали туалети. Тобто там були всі умови щоб дочекатися моменту перетнути кордон. Після того ми це дві години їхали через кордон, і вже у Словаччині нас зустріли словацькі волонтери, які також нас безкоштовно годували, надали безкоштовно сім-карти, щоб ми могли зателефонувати рідним. 

Руслан Мороз: Ви оформляли статус біженців?

Наталія Зайковська: Ні. Але там можна було одразу це зробити. І все ж ми обрали статус «тимчасовий прихисток». Він дає змогу отримувати офіційну допомогу, працевлаштування, медичну допомогу на час війни. Але після цього людина повинна виїхати на Батьківщину. Статус біженця передбачає неможливість виїзду на певний час з території Словаччини, тому нам він не підійшов.

Руслан Мороз: З ким ви зараз там перебуваєте?

Наталія Зайковська: Я поїхала туди з двома сестрами і братом.

Руслан Мороз: Зараз ви працюєте в театрі. Як це відбулося і чому саме в театрі?

Наталія Зайковська: Після приїзду ми перебували в такому стресовому стані, що за нас зробили всі документи, все оформили, надали допомогу. Спочатку по-словацьки було не все зрозуміло, але вже за тиждень ми майже все розуміли і почали повноцінно спілкуватися. Через чотири дні після того, як ми приїхали, я почала шукати роботу. Потім мені сказали, що в Пряшеві є два театри: один - русинсько-український, другий - словацький. Ми спочатку поїхали до директора русинсько-українського театру (театр імені Олександра Духновича ставить п'єси як на місцевому русинському діалекті, так і українських авторів, старовинних та сучасних. – авт.), який сказав, що вільних ставок в театрі немає, театр сам шукає спонсорів. Я вийшла в такому розпачі, що не змогла влаштуватися в український театр на роботу. Я почала шукати роботу по різним кафе, але її не було. І ось я побачила величезну будівлю театру імені Йонаша Заборського і запитала сама в себе, а чому я не можу запитати про роботу в цьому театрі, чому ми зверталися тільки в один театр. Ми разом зі словаком, який нас прихистив, зайшли до словацького театру. Там нам дали електронну адресу режисера. Ввечері я йому написала, надіслала біографію, фото вистав, в яких я брала участь. Але він відповів, що є мовні перепони. Тоді я написала, що можу не тільки актрисою, я можу працювати ким завгодно. В Україні у нас я робила зачіски, перуки, допомагала накладати грим. Театр - завжди колективна справа. Тоді режисер відповів, що приходь, ми порозмовляємо і тоді приймемо рішення. Так вже вийшло, що після розмови ми вирішили, що я буду працювати в гримерно-пастижерному цеху (Постижери - це майстри з виготовлення перук, вусів, бакенбард, шиньйонів з натурального та штучного волосся. Люди такої професії за всіх часів вважалися рідкісними фахівцями. – авт.).

Руслан Мороз: Тобто фактично ви робите теж саме, що в усіх театрах України роблять гримери-пастижери. Це ж для вас звичайна справа?

Наталія Зайковська: Абсолютно! Коли я працювала в Житомирському театрі, я робила теж саме. В словацькому театрі імені Йонаша Заборського чотири гримери, і коли у виставі зайнято багато акторів, то робота є всім в гримерно-пастижерному цеху.

Руслан Мороз: Але з іншого боку це фантастика. Пряшів – місто з населенням біля 100 тисяч. І там два повноцінних театри. У Житомирі було майже 300 тисяч населення і працює тільки один драматичний театр. Театр ляльок – це окремий жанр, тому ми про нього не говоримо.

Наталія Зайковська: У Словаччині частина витрат на театри лягає на спонсорів. Держава також не виділяє багато коштів на театри. Майже всі актори працюють на двох роботах. Але на той же час в русинсько-українському театрі невеличкий зал десь на 200 місць. Також є ще одна сцена майже такого ж розміру. В словацькому театрі основна історична сцена розміром, як наша філармонія. У новій будівлі театру ще дві сцени. Одна десь майже 600 місць, але там дуже великий планшет сцени, майже вдвічі більша за житомирську сцену, і мала зала, в якій біля 100 глядацьких місць. Крім того, мала сцена створена, як сцена-трансформер. Там можна зробити будь-яку конфігурацію самої сцени і глядацької зали.

Руслан Мороз: А що з репертуаром театрів?

Наталія Зайковська: Театри тут також репертуарні. Дуже багато різноманітних вистав, дитячі вистави також займають своє місце в репертуарі.

Руслан Мороз: Які враження взагалі від перебування в Словаччині?

Наталія Зайковська: Дуже дороге життя. Потрібно мати якісну освіту, щоб заробляти нормальні гроші. Я також працюю ще в українському культурному центрі, де займаюся з дітьми. Ми разом читаємо українськи книжки. Як ви зрозуміли, в мене також тут дві роботи.