Громадською організацією «ХХІ покоління» в рамках соціального проекту «Школа Української Вишивки» для житомирян організовано виїзну екскурсію до міста Рівне, яку проведено в Рівненському обласному краєзнавчому музеї.
Приємно відмітити і те, що саме в цей день відбувалось ювілейне, двадцять п’яте, фольклорно-етнографічне свято «Музейні гостини», на яке приїхали близько 400 народних умільців з Рівненщини та сусідніх областей. У цей день майдан перед музеєм перетворився на багатобарвний ярмарок, де можна придбати чи просто помилуватися витворами народних умільців України, взяти участь в конкурсах, потанцювати та поспівати разом із фольклорними колективами краю. Щорічно поріг музею переступають десятки тисяч відвідувачів із багатьох куточків світу. Побувавши у цьому храмі історії, культури та природи, гості музею залишають тут частинку своїх сердець, теплота яких допомагає музейним працівникам шукати, зберігати та представляти для широкого загалу унікальні експонати різних епох. Музейна експозиція була відкрита в грудні 1978 року. Сьогодні в Рівненському обласному краєзнавчому музеї експонується та зберігається близько 140 тисяч експонатів. Вони представляють археологічну, етнографічну, нумізматичну, природничу колекції, документи, нагороди, особисті речі відомих діячів краю. Особливе місце в музейній збірці належить творам волинського іконопису, предметам козацької доби, колекції стародруків та роботам уродженця Рівненщини, відомого європейського скульптора Томаша-Оскара Сосновського. Щороку музейні фонди поповнюються новими надходженнями, які є результатом наукових експедицій, праці зі старожилами, колекціонерами, краєзнавцями.
Для учнів Школи Української вишивки було проведено змістовну та дуже цікаву екскурсію науковим співробітником етнографічного відділу музею – Тетяною Пархоменко. Слухаючи її розповідь, яка була наповнена різними прислів’ями, записаними етнографами та дослідниками Рівненщини, приємно здивувало і те, що одна людина може провести екскурсію, «охопивши» усі зали музею. Майже дві години ми з великим захопленням слухали про те, як було засновано місто Рівне, які відомі постаті в ньому проживали. А найдивовижніша розповідь нас чекала в етнографічному відділі музею. Спочатку відвідувачам було представлено знаряддя праці та предмети побуту українців. Вразило і розміщення експозиції, кожен з нас стояв в центрі виставкової зали та обертався по колу, слухаючи, як та в чому в давнину зберігалось зерно (великі діжки, плетені з соснового коріння, в яких вміщувалось до півтони зерна), як оброблялась земля (дерев’яний плуг та борона), як та за якими обрядами проходив процес засівання та збирання зерна, як та в чому замішувалось тісто та випікався хліб.
Вперше були ознайомлені з весільними обрядами, бо в цих обрядах застосовували знаряддя праці. Особливо цікавим виявилось те, як на весіллях застосовувалась діжка, в якій замішувався хліб. Окремий куточок експозиції присвячений рибальству, навіть представлений старовинний човен – однодеревка (душогубка). Хотілось би зазначити, що в експозиції було більш ніж півтори сотні предметів, лаконічно розміщених в маленькому приміщенні, де ледве вмістилось 25 осіб. І коли ти пізнаєш нове, завжди порівнюєш з тим, що ти вже бачив та чув в межах нашої області. Здавалося б, таке схоже в побуті Рівненське та Житомирське Полісся, але в нашому місті ми тільки чули про те, яким був побут наших пращурів, а бачили лише декілька речей, дивлячись на які, дуже важко уявити, як жили прості люди – селяни.
Приємно здивувала і відмінність рушників. Як на території Житомирського, так і Рівненського Полісся рушники (до появи «хрестика») переважно були тканими, але відмінність в тому, що у нас рушники ткались з лляної нитки, яка мала сірий колір та з додаванням червоної та темно - синьої фарбованих ниток з геометричним орнаментом. А на Рівненщині рушники були сірими (з невідбіленої лляної нитки) та вкрапленням білої (відбіленої) нитки, з різними орнаментами – геометричним, рослинним та навіть зооморфним.
Від завідуючої відділом етнографії Рівненського краєзнавчого музею Алли Українець ми дізнались і про те, що незважаючи на недофінансування державної установи, всі працівники музею є активними та спраглими до пізнання прадавніх традицій українців, і саме тому знаходять спонсорів та беруть активну участь у експедиціях по всій території України, з метою дослідження та відтворення прадавніх автентичних строїв одягу.
Саме ця болюча тема є «відкритою раною на серці» тих, хто бореться за рідне. Ми всі маємо зрозуміти, що кожна прадавня вишита сорочка – це неповторний витвір мистецтва, бо раніше не було друкованих схем, якими, на жаль, користуються сьогодні всі. Раніше в межах одного села, міста, а подекуди і району, дівчата не вишивали дві однакові сорочки, я не кажу, що кардинально, але обов’язково щось змінювали та існувало таке повір’я, що якщо дівчина перекопіювала (тобто перешила один в один) сорочку, то в неї буде така ж доля, як і у власниці. Кожна дівчина прагнула мати свою долю, кращу ніж в інших.
В рамках свята «Музейні гостини», яке, нагадаю, відбувалось на подвір’ї музею та в прилеглому Парку Молоді, нам вдалося побачити дуже багато цікавого: вишиті рушники, виконані швами «занизування», «вирізування», «лічильна гладь»; вишиті сорочки (техніками хрестик, мережки, занизування); плетені вироби з коріння сосни та лози; плетені прикраси, зокрема віночки, з природних матеріалів – листя з початків кукурудзи та трави осоки; шкатулки з дерев’яною основою, оброблені тканиною та оздоблені вишивкою зі стрічок; вишиті прикраси (кулони та сережки) нитками та стрічками; ковані вироби з металу; виплетені з ниток прикраси технікою «макраме»; вироби та картини з соломи; ляльки мотанки та травнички, гончарів, лірників та багато іншого. Найбільш порадувало те, що на святі була представлена колекція старовинних рушників Житомирського Полісся, Брокарівського періоду (приблизно 1910-1940 років) Чуднівського району, та відшиті (відтворені) зразки старовинних строїв одягу, серед яких була відтворена весільна сорочка з Барановського району Житомирської області.
В кожного з нас виникало одне питання – чому на Рівненській та Волинській землі є майстри та науковці, які діляться унікальною інформацією, навчають прадавнім технікам вишивання та ткання, які досліджують, збирають, відтворюють та на весь світ показують, яким є справжнє українське автентичне вбрання, а в нас на Житомирщині ми не бачимо відтворених сорочок. Від науковців Житомирського обласного краєзнавчого музею чуємо «ексклюзивну» інформацію накшталт «Вибачте, але поки не видамо наукову працю на тему «Вишивка Житомирського Полісся у доброкарівський період», ми не можемо прочитати лекцію на таку тему»? Вважаємо, що такі праці вже давно мали бути оприлюднені і поширені у суспільстві. А особисто в мене виникає питання: чому майстри народної творчості, а особливо заслужені майстри народної творчості не організовують безкоштовні майстер-класи, не пояснюють людям елементарних речей? Але звинувачувати я не маю права, бо сама знаю, як важко достукатись до кожного серця. На сьогоднішній день мені вдалось переконати майстринь, які упродовж двох років відвідували навчання у «Школі Української Вишивки» в тому, що і Житомирщина має право знати та бачити, якою має бути справжня сорочка нашого регіону, якими мають бути справжні обрядові рушники, і ми маємо разом боротися за популяризацію справжнього українського національного культурного надбання.
Наталія Ніколюк, заступник голови ГО «ХХІ покоління»,
майстер народної творчості, керівник «Школи Української Вишивки»
№ 11 від 20 березня 2024
Читати номер