Іноді роль лиходія більш багатогранна, ніж роль святого...

Тому ми ходимо до театру, тому дивимося фільми та читаємо книжки. В цьому бажання відчути кожну мить більш гостро, більш цікавіше. Ми пропонуємо нашим читачам інтерв'ю з відомим актором Житомирського академічного українського музично-драматичного театру імені Івана Кочерги Максимом Петрівським.

- Максиме, ви відомий актор нашого Житомирського драмтеатру. Скільки років ви вже працюєте на нашій сцені?

– Я зараз офіційно знаходжусь на посаді актора драми вищої категорії. Працюю в театрі восьмий сезон.

– За цей час скільки ви вже зіграли ролей?

– Важко підрахувати, тому що багато було епізодичних ролей.

– А головних ролей?

– Важлива будь-яка роль у театрі. Це колективне мистецтво. А найважливіші ролі, які мені сподобались за характером образа, це роль Карпа в «Кайдашевій сім'ї» – досить грубий чоловічій образ. Також роль німця Ганса у виставі «Ода радості». Там образ, який абсолютно йде всупереч моїй природі, та хоча це малий епізод, він дуже важливий, і, як на мене, там вдалий персонаж, хоч і негативний. Роль Бенволіо у виставі «Любов та ненависть у Вероні» режисера Петра Авраменка мені також дуже сподобалась. Остання робота – у виставі «Show Must Go On». У мене головна роль – Роберт ЛіПруіт. Мені подобається характер персонажу – людина прямолінійна, не любить шукати якісь підводні течі. Це людина совісті, людина слова. Такий характер було досить складно показати на сцені, але я вважаю, що роль вдалась, і сподіваюсь, що також і глядачу це сподобається.

– Чому тоді ви не згадуєте роль у виставі «Вій», яка практично дала вам можливість отримати визнання по всій країні? Ви стали відомим всій Україні!

– Ні, я не забуваю про це! Не можу сказати про визнання. Я ще мало зробив в плані акторської кар'єри, в мене не так багато акторських робіт. Ось коли людина подивилася виставу, їй щось сподобалося, запам'яталося, ось тоді так, можливо говорити про визнання. А поки що я так послідовно йшов до цієї ролі. На цю роль витрачено найбільше крові та поту акторського, вона дуже важка була для мене в плані фізичного, емоційного стану. Майже дві години ти знаходишся на сцені, навіть не маючи можливості попити води, ну це такі акторські професійні складності. Але загалом роль Хоми Брута у виставі «Вій» є для мене знаковою як для актора. Складно було створювати цей образ. Також складно кожного разу знову переживати цей образ на сцені під час вистави, тому що є свої емоційні навантаження, які будь-який актор кожного разу переживає на сцені. Незважаючи на це, дуже хотілося би ще попрацювати в подібних образах. Сподіваюсь, що у режисерів знайдеться для мене матеріал, в якому я би зміг показати себе, проявити так само, як проявив у цьому образі у виставі «Вій».

– Скажіть, будь ласка, яке ставлення вашої родини до того, що ви працюєте в театрі. Вони взагалі з розумінням ставляться до того, чим ви займаєтесь?

– Хочу зауважити, що я сам з села. Я навіть не пам'ятаю, коли потрапив вперше в театр, це було орієнтовно років у 18-20. Скажемо так, що я взагалі досить довго не розумів, що таке драматичний театр, що таке сцена. Аматорські виступи в мене були, такі ж самі, як у багатьох у школі. Гумор Павла Глазового я читав на концертах в свята з сільської сцени. В мене у планах навіть не було ставати артистом. Це випадковість, коли я вперше зайшов в інститут Леоніда Івановича Данчука – Інститут культури та мистецтв, де він був директором. Та частинка випадковості й привела мене до того, що я вирішив здобувати вищу освіту саме там.

– Я знаю, що там тоді працювали дуже досвідчені та професійні викладачі.

– Безумовно! Я дуже багато по відношенню до професії актора отримав від Володимира Осляка, який виховував у мене, у моїх одногрупників розуміння того, що ти робиш, що повинен донести до глядача. Саме Володимир Осляк, Олександр Чирков дуже багато дали мені в плані саме розуміння театрального мистецтва.

– Добре, це більш теоретична частина досвіду та навчання. Але ви досить довго опановували практичну частину професії актора під керівництвом Петра Авраменка в його театрі-студії «Бурсаки». Можна трішки про цю частину вашого життя?

– Я міг би назвати це не лише досвідом, це швидше була пригода. Безумовно, робота з Петром Михайловичем щоразу – це щось особливе, епатажне! Він завжди намагається розкрити в людині максимум її можливостей, і я зі свого боку дуже вдячний йому за його працю, за його старання. Я поважаю його як професіонала і як друга. Ми працюємо в колективі, наш театр – це одна велика сім'я. Я дуже гордий, що можу називати його своїм другом.

Що можна сказати про «Бурсаків»? Це було вже після закінчення інституту, Петро Михайлович запропонував мені спробувати себе на одну з ролей у виставі «Ніч напроти Івана Купали», це за ранніми повістями Миколи Гоголя. Наш театр-студію «Бурсаки» запрошували на закордонні виїзди. Ми, здається, шість країн Європи об'їздили з цією виставою. Всім дуже сподобалось. Громада українська за кордоном, діаспора українська, була дуже приємно вражена нашими виступами. Було багато побажань частіше бачити подібні колективи за кордоном, щоб у світі всі бачили, що українці мають таку міцну культуру. Для нас це була пригода, тому що можливість побачити світ для хлопця з села – це було щось неймовірне!

– Часто говорять, що мрією кожного актора є можливість зіграти Гамлета. Але я не так давно брав інтерв'ю в одного дуже відомого народного актора, то він сказав, що ніколи, взагалі ніколи про це не мріяв, навпаки, його найбільшою мрією було зіграти найбільшого злодія.

– Я зрозумів питання. Напевно, для кожного актора негативний персонаж є найбільш цікавим, тому що в ньому, мабуть, більше нюансів. Над негативним персонажем цікавіше працювати, шукати в ньому моменти, які глядач сприймає найяскравіше. Мені здається, що полюбити легше, ніж зненавидіти, а виправдати – це для глядача досить складно і в той же час досить цікаво. Повернусь до ролі Хоми Брута. Якщо не чіпатти його внутрішній світ, в ньому також є частинка якогось злодія і бешкетника. Таких ще в народі називають людина-вітер. Що стосується питання, кого би я хотів зіграти, то, напевно, я над цим ще не так сильно замислювався, але для мене зразком яскравого образу є Іван Миколайчук, який зіграв Василя у фільмі «Пропала грамота». Мені дуже подобається цей образ, який геніально створений! Він веселий, я навіть не знаю, як сказати, він просто крутий!

– Не секрет, що актори підробляють часто на різних кіно- та телепроектах. Я знаю, одного разу був дуже кумедний випадок.

– Так, мій перший досвід був, коли мене запросили в Київ на зйомки програми «Судові справи» – так, здається, тоді це називалось. У мене роль була досить скромна, але я грав підсудного. І коли я приїхав до себе в село на батьківщину через деякий час, то вже цей сюжет вийшов на екрани, його показали по телебаченню, і я спочатку не зрозумів, що відбувається. Як кажуть, на мене спустили всіх собак: «То це Петрівського синок таке вчудив! Хто міг подумати, а така гарна та добра дитина була в школі!» Як виявилося, дуже багато людей вірять у все, що показують по телебаченню, і мало хто замислювався над тим, що це – театральна постановка. Але тоді мені було не до сміху – неможливо кожному пояснити та розказати, як це відбувається насправді. Ось такі бувають казуси. В цілому я мало брав участь у кінозйомках, але я хочу відмітити роботи Петра Авраменка, які також дали мені чималий поштовх до своєрідного визнання. Це була робота над образом барона Івана Максиміліановича де Шодуара. Спочатку це був жартівливий ролик на День міста, де були задіяні таки постаті, як Ріхтер, Корольов, Короленко та мій персонаж – барон де Шодуар. І потім, коли ми зняли короткометражний документальний фільм про життя барона Івана Максиміліановича де Шодуара, де мені випала головна роль, було дуже цікаво працювати. Знову це ж досвід, і маю мрію, що випаде шанс взяти участь у зйомках повнометражного фільму.

- Трошки про побутові питання. Останнім часом дуже багато акторів та артистів балету виїжджають за кордон на заробітки тому зарплата дуже й дуже мала, як говориться «быт определяет сознание» та побут частіше перемагає мистецтво. Як ви вирішуєте це питання?

-  Справді мені важко про це говорити тому що це завжди було проблемою...

- Будемо говорити прямо - більшість акторів нашого театру не має свого житла та має дуже маленьку зарплату.

- Мені здається, це проблема не тільки акторів, це й проблема вчителів, лікарів і взагалі всіх. Тому що це безпосередньо проблема самої вже держави. Тут не варто кудись копати, все це на поверхні та всі це бачать. Не хотілося би прив'язувати це інтерв'ю до квартирного питання, але що стосується матеріального забезпечення, то хотілось би краще, тому що не мати можливості жити та забезпечувати свою сім'ю, терпіти, обмежувати себе в чомусь, це дуже важко. Хотілось би, щоб держава трошки більше піклувалася про нас. Сподіваюсь, що на майбутнє буде краще.

– Дуже багато дітей у дитинстві мріють стати акторами, митцями, видатними особистостями. Але потім все це зникає. Чому?

– Я вважаю, що неважливо, хто ти: електрик, слюсар, сантехник, водій тролейбуса чи актор на сцені, в тебе є свій талант ті не варто його закопувати. Дітям потрібно не зупинятися ні на чому! Подобаються танці – танцюй, набридли танці, захотів на футбол – займайся футболом, набрид футбол – захотів малювати... Поки ти ще дитина, ти розвиваєшся, шукаєш свій напрямок у майбутньому житті. Тому я наполягаю на цьому – не потрібно зупинятись! Завжди потрібно йти вперед, шукати себе й свій майбутній шлях! Ти в змозі бути творцем у будь-якій галузі, в будь-якій професії! Тоді тебе будуть цінувати саме за твої професійні здібності.

Руслан Мороз