Несподівана звістка музейних працівників викликала занепокоєння: Станишівська сільська об`єднана територіальна громада заявила клопотання про зняття з державного обліку і подальше знесення архітектурної пам`ятки національного значення – садибного будинку першої половини ХIХ ст. у с. Ліщин.
Цікавлюсь мотивацією знесення: пам`ятка перебуває в аварійному стані і розташована неподалік нової сільської школи. Звичайно, клопотання про здоров`я і безпеку школярів є пріоритетним, але, на мій погляд, тут відчувається відлуння відомого чехівського персонажа з його відомим висловом: «Кабы чего не вышло».
Діти є діти. Не раз кожному з нас доводиться бачити, які піруети вони викидають на велосипедах, самокатах, скутерах… Але ж ніхто не порушує питання про заборону катання дітей на цих транспортних засобах? Та й водойма, на превеликий жаль, є не такою й безпечною. Тож осушувати її в центрі Ліщина здорового глузду вистачає.
Щоб не було всіляких негараздів з дітьми, їхньою безпекою, звичайно, мають перейматися батьки та педагоги. Щоб унеможливити проникнення сторонніх на згаданий аварійний об`єкт, його обнесено дерев`яним парканом, який, за потреби, можна замінити на більш досконалий з огляду на безпеку.
Якщо враховувати, що будівля маєтку повністю виведена з експлуатації, огороджена, та додати до цього бесіди вчителів зі школярами на тему безпеки, то можливі прикрі випадки зведуться нанівець.
В разі ж знесення садиби багато хто з учнів та дорослих можуть сприйняти це психологічно негативно. Не прикладі руйнації культурної та історичної спадщини виховувати у тих же школярів патріотичні почуття, любов до власної історії буде проблематично. Виривання з коренем відомих і знакових сторінок власної історії, яке, можливо, школярі будуть спостерігати через шибки нової (курсив мій – О. М.) школи, можуть негативно пронести через усе життя.
До речі, будівля має й історичне значення. Селище Ліщин відоме і як один із осередків руху декабристів в Україні. Історики й краєзнавці мають думку, що на свої таємні збори вони збиралися саме у цьому будинку.
Якщо говорити про виховання любові до власної історії, патріотичних почуттів у підростаючого покоління, то це можливо тільки шляхом відродження. Любов до великої Батьківщини, як відомо, починається з любові до малої Батьківщини. І для багатьох юних жителів Ліщина мірилом цієї любові може бути ставлення дорослих до цієї споруди.
Звісно, проблеми в економіці, війна на Сході, пандемія… не сприяють повною мірою збереженню архітектурної спадщини, яке вимагає значних матеріальних витрат.
На мій погляд, Станишівській сільській об`єднаній громаді варто заявити клопотання не про зняття з обліку та подальшу руйнацію архітектурної перлини, а про консервацію і подальшу реставрацію садиби.
Можливо, було б доречно відкрити банківський рахунок з цільовим використанням коштів на консервацію споруди, дати відповідну інформацію у мережі. Повірте, небайдужі люди знайдуться… Як варіант, можна звернутися до керівників будівельних вузів України, щоб студенти – майбутні будівельники та архітектори – провели невідкладні консерваційні роботи.
Стародавня будівля, яка якимсь чином збереглася через лихоліття до ХХI століття, вимагає більш шанобливого ставлення до себе. Треба засвоювати уроки руйнації. Зруйнувати, як кажуть, легше всього. Після цього завжди буде гіркий присмак у багатьох поколінь. «Ось тут, на цьому місці, стояв гарний храм, палац… Так, не зберегли…». Таке, на жаль, висловлювання можна почути у багатьох селах і містах України.
Давати поради щодо збереження – марна справа. Це може стосуватись майбутніх поколінь, бачення яких буде, можливо, іншим. і
Хотілось би закінчити статтю словами відомого польського архітектора Адольфа Циборовського, який відновлював історичний центр Варшави, зруйнований в часи Другої світової війни, і який дуже влучно сказав про необхідність збереження культурної та історичної спадщини минулого: «Знищення документів, які говорять про історію народу, замащування слідів його минулого послаблює народ, знищує почуття традиції і наростаючого із століттями суспільного зв`язку, робить суспільство піддатливим до національного відродження».
Щоб цього не сталося, піклування про кожну пам`ятку історії та культури України – завдання нашого покоління заради поколінь майбутнього.
Олександр Марищенко, мистецтвознавець
Хочете отримувати новини першими – приєднуйтеся до нас у соцмережах
№ 11 від 20 березня 2024
Читати номер