Хто ми є: українці очима українців
За кілька тижнів Україна відзначатиме 30-літній ювілей від часу відновлення своєї державної незалежності.
На жаль, ледь не увесь цей період Українська держава жила в умовах кризових ситуацій, в умовах постійної соціальної стресовості, і, мабуть, тому нинішнє українське суспільство має дуже невтішні, здебільшого песимістичні настрої та налаштування. Український інститут майбутнього як громадська установа науково-дослідницького спрямування провів опитування у всіх регіонах України з метою вивчення стану громадської думки стосовно знакового державного ювілею. Нижче ми пропонуємо висновки за матеріалами такого дослідження. Сподіваємося, вони стануть цікавим пізнавальним матеріалом для кожного громадянина нашої держави, яка переживає дуже непростий період свого становлення.
1. Варто зазначити, що загальна картина соціології свідчить про існування протиставлення позитивних рис населення та негативних характеристик держави або влади. Ці тенденції яскраво простежуються під час формування респондентами картини «української мрії». Люди схильні малювати безхмарний ідеал, а у його відсутності звинувачують виключно владу, а не себе. Це означає, що українці здатні аналізувати лише наслідки і не думають про передумови тих негараздів, які є в Україні. Зокрема українці схильні перекладати відповідальність на лідерів, не говорячи про власну роль у формуванні успішної країни. Жоден з респондентів, до яких звертались представники Інституту майбутнього, не висловив своє бачення вирішення ситуації, яке включало б відповідальність з боку народу. На думку більшості, єдине, що треба зробити, – обрати правильного лідера, який має усе зробити за них.
2. Теперішню ситуацію у країні можна назвати «кінцем епохи романтизму», яка сформувалась у кінці 80-х – на початку 90-х років, коли ідеєю державності була сама державність, а громадяни безумовно любили свою державу. Проте любов до держави, яка не підкріплена гордістю за її здобутки, розвиненою економікою, поступово згасає. Тому дані соціології свідчать про те, що нині у країні є криза ідеологій державотворення. Українцям все складніше відповідати на питання, чому вони люблять свою державу.
3. Українцям також притаманне протиставлення позитивних рис населення та негативних характеристик держави або влади.
Також, з одного боку, залишаються максимально сильними патерналістські настрої: держава винна громадянам, повинна гарантувати і забезпечити. З іншого – є повна недовіра до того, що держава і політики здатні це зробити. Відповідно зростає запит на прихід ефективного управління, насамперед в особі Євросоюзу, та на теоретично можливу появу внутрішнього «героя», який наведе порядок та задовольнить запит на патерналізм.
4. Українцям властива традиційність мислення щодо розуміння національної культури та символів національної гордості. Це свідчить про те, що українці самоідентифіковуються минулим. Водночас це призводить до небажання щось змінювати. Політики, розуміючи такі пріоритети українців, також не пропонують жодних кардинальних змін, які б могли піти у дисонанс з очікуваннями суспільства.
5. Українці чітко усвідомлюють відмінності між ними та росіянами, зокрема у відсутності сакралізації влади в Україні. Проте ця відмінність має і негативний бік: проводити реформи в Україні (на які залишається запит) може лише популярна влада, тобто обрана більшістю виборців, і лише у перші пів року після обрання. Після того будь-які її рішення, особливо непопулярні, будуть критикуватися і саботуватися громадянами.
6. Також важливим поняттям для українців виявились «європейські цінності». Проте переважна більшість окреслює їх категоріями свободи та верховенства права, але також не зважає на важливість власної відповідальності у цьому контексті. Зокрема, можна зробити висновок, що європейська цивілізація постає для українців виключно у позитивному контексті, оскільки у респондентів Європа асоціюється лише з абстрактними поняттями законності, рівноправності тощо. Це свідчить про відсутність розуміння цілісної картини європейської дійсності, а отже – кричного мислення щодо неї. В українців відсутнє розуміння того, що інтеграція до європейського простору передбачає цілісне сприйняття усіх домінуючих стандартів та парадигм.
7. Також простежується повна впевненість у тому, що успішна людина – це матеріально реалізована особистість з високою посадою, що свідчить про недалекоглядність українців, примітивно сформовані ідеали. Можна сказати, що це, зокрема, є результатом неповаги держави до своїх громадян у вигляді низької плати та відсутності можливостей для розвитку освічених громадян, а також про наявність тих самих радянських відголосків. Таким чином, у суспільстві сформувалось переконання, що знання не є головним та цінним ресурсом у країні – головне вміти заробляти гроші. Такі цінності породжують відсутність критичного мислення, що зокрема призводить до того, що з року в рік люди обирають президента, яким згодом незадоволені.
8. Перемоги країни за 30 років люди вбачають лише у ціннісній площині – підняття патріотизму, українського духу, тяга до європейських цінностей. Отже, українці не мають чим пишатися поза культурною площиною, яка включає популярних у світі спортсменів та співаків. Це характеризує нашу націю як таку, що здатна продукувати конкурентноспроможні продукти лише у культурній сфері, тій, яка зосереджена на творчій діяльності.
Ба більше, українці сприймають лише те, що має міжнародний імідж, а бажання бути похваленими кимось свідчить про відсутність самостійності у питанні самовизначення українців.
Ті об’єкти національної гордості, які існують нині, сприйняті масовою свідомістю як національно визначні в основному за допомогою засобів масової інформації та «попсових» піар-кампаній. Тож ми стали жертвами масової культури, яка дісталась до нашої національної самоідентифікації. Проте головне, що держава підтримує цю політику і не займається пропагандою тих подій, речей і досягнень, які могли б стати основою для національної гордості.
9. Щодо чинного президента Володимира Зеленського, то відповіді респондентів демонструють, що він не зміг вирішити головну проблему усіх керівників в Україні – стати уособленням держави, повноцінним її втіленням для громадян.
Загалом в українців відсутній ідеал президента – лідера, чий стиль та вагомість ухвалених рішень хотілося б повторити та віднайти у новому очільнику держави. Іншими словами, в Україні немає свого умовного Вацлава Гавела – лідера-еталону. Наслідком цього є постійна невизначеність українців щодо чітких вимог, яким має відповідати президент, а отже, кожен новий вибір лідера країни приречений на поразку. Натомість в уявленні українців домінує переконання, що той президент, який «наповнить» пустий холодильник, кращий за будь-який інший варіант.
Крім того, після обрання президентом Володимира Зеленського українці опинились у становищі безвиході та відчувають страх, адже навіть він, обраний більшістю громадян, також не зміг задовольнити запити суспільства.
Що ж до сучасного образу України в очах її громадян, то українці не сприймають, що наша держава є невдалою, що свідчить про їхню оптимістичність навіть за умов складної економічної та політичної ситуації. Проте позитивні риси на цьому закінчуються, адже громадяни переконані, що їхні цінності, зокрема патріотичність та віра у світле майбутнє, здатні подолати усі негаразди. Такі переконання свідчать про певну міфічність та нереалістичність поглядів громадян. Популярна у народі формула «добро завжди перемагає зло», по суті, заважає українцям збагнути, що оптимістичних настанов не вистачить для подолання зовнішніх загроз в обличчі того ж таки Путіна чи внутрішніх викликів на зразок корупції чи злиднів.
Підсумки дослідження свідчать, що українцям притаманне дещо нездорове почуття власної величі, наслідком чого є приказка «Де два українці – там три гетьмани». Проте це ще раз підтверджує притаманну українцям лінь, бажання перекласти власну відповідальність на інших.
10. Також українці визнають, що схильні обходити закони та нехтувати правилами, якщо є можливість «домовитися», вирішити питання за допомогою родичів чи знайомих. Проте, на жаль, визнання цього недоліку не зумовлює розуміння українцями причин такого явища та бажання боротися з ним. Жоден з респондентів не вказав на необхідність подолання кумівства та відмови від нівелювання законів. Зокрема, це можна пояснити тим, що і сама держава не бореться з цими явищами, не створює умов для громадян для дотримання законів, а політики на власному прикладі демонструють, що особисті зв’язки вирішують все.
Щодо майбутнього українці висловлюються позитивно, що свідчить про їхню оптимістичність. Але це майбутнє уявляється абстрактно та невизначено, що свідчить про те, що держава не дає громадянам чіткої візії майбутнього України. Для українців стало нормою життя у невідомості, а тому навіть саме суспільство не має запиту на візію майбутнього. Це пояснюється впевненістю у тому, що покращення мають з’явитися самі собою, а тому відповідальність щодо майбутнього українці перекладають на долю чи щасливий випадок, а не на власні сили. Наше суспільство ще не зрозуміло, що китайську народну мудрість «Якщо дуже довго сидіти на березі, то рано чи пізно повз тебе пропливе труп твого ворога», не можна застосовувати до українських реалій.
Віктор Першко
Хочете отримувати новини першими – приєднуйтеся до нас у соцмережах
