Якщо літом «потопчемось», то на осінь – побіжимо?

Ось у такому «сюрплясі» (стоянні на місці в очікуванні швидкого прискорення) і минув рік. Тепер, у липні 2017-го, до виборів розпочали підготовку набагато інтенсивніше. Хоча при цьому вдало використовується  небачена раніше в Україні тактична хитрість: прогнозувати вибори на певний, визначений офіційним законодавством час. Сьогодні таким хронологічним рубежем, який точно символізуватиме вибори до парламенту і вибори Президента України, називають 2019-й рік. Якщо взяти до уваги невизначеність і недовершеність законодавства щодо розпочатої в Україні децентралізації влади, то цілком можливо, що якраз у 2019-у доведеться проводити вибори ще й у більшості самоврядних громад.

І що ж виходить? В один рік обиратимемо всіх і вся? Спочатку Президента, потім – парламент, а вже під фініш року – ще й мерів та депутатів місцевих рад? Так вочевидь не вийде. Якщо обирати важливість першорядної необхідності виборів, то цілком очевидно, що сьогодні (а точніше – ми повинні були зробити ще вчора) ми маємо оновити Верховну Раду України. Нинішній її склад став символом не стільки посміховиська, скільки невиліковної стагнації, яскравим виявом занепаду влади та державності в Україні. Суспільство досі не усвідомило, що Верховна Рада України стала не лише лакмусовим папірцем державно-законодавчого  «безпліддя», але й перетворилася на цілий «вузол» протиріч, які навряд чи можна вирішити за нинішньої внутріполітичної ситуації. Причому, посилання на «війну», у стані якої Україна фактично перебуває вже три роки, мало б лише покращити, відмобілізувати і кратно поліпшити працездатність та ефективність роботи українських парламентарів. Проте війна так і не стала для української влади каталізатором для покращення  своєї роботи. Більше того, у нинішньому парламенті вже другий рік точно відсутня парламентська коаліція , про що відомо усім. І не лише в Україні, але й за її межами.

У те, що у нинішньому складі Верховної Ради України ще можливі зміни на краще, не вірить ніхто. Те, що парламент не здатний продукувати стратегію реформування країни, також зрозуміло. Так чому ж не провести дочасні вибори, які точно дали б певний шанс для оновлення, а , можливо – й поліпшення якості депутатського корпусу? Те, що в Україні дозріли вже всі фактори так званої «революційної ситуації», коли «низи не хочуть», а «верхи – не можуть», також зрозуміло чому. Посилання на аргумент, що ситуація «під контролем» і, що «завтра може бути ще гірше», вже нікого не переконує. В Україні вже стартувала виборча кампанія і нині, влітку 2017-го, ми бачимо розвиток її підготовчої стадії. У Житомирі та на Житомирщині загалом, інтенсивність передвиборчих приготувань помітно пожвавилась. Передовсім, до Житомира влітку 2017-го року дедалі частіше приїздять із візитами лідери найбільших в Україні партій, народні депутати. У Житомирі, наприклад, у червні 2017-го побували Юлія Тимошенко, Олег Ляшко, Сергій Тарута, Михайло Саакашвілі. Не менш інтенсивно подорожували партійні лідери і регіонами нашої області. Що найбільше впадає в очі під час таких подорожей та зустрічі із людьми? Те, що народ втомився від «політики» і нинішньому «класу» політиків не довіряє. Тому на зустрічах із лідерами партій, які ми вище згадали, людей було дуже мало. Хоча, цілком очевидно, що їх організатори не вельми інтенсивно мобілізовують свого виборця на пожвавлення чи прискорення розвитку сценарію політичного життя в Україні. Адже намети із агітаторами, які роздають газети та листівки, сьогодні вже очевидно не діють і мало впливають на пожвавлення чи мобілізацію потенційного виборця.

Ми знову бачимо певний «сюрпляс», який більше все ж таки нагадує досі небачене в Україні «топтання на місці». Що «натопчуть» влітку 2017-го року українські політики та потенційні кандидати під чергові, а швидше за все – під дочасні вибори, сказати важко. Але вже зараз зрозуміло, що період «топтання» ось-ось завершиться і розпочнеться справжній передвиборчий марафон. Його тривалість також сьогодні важко визначити у найближчій перспективі, але те, що час до очікуваних виборів у Верховну Раду пішов на місяці, сумніватися не доводиться. І заяви Президента, які неодноразово тиражувалися певними політиками та політологами так званого президентського «пулу» про вибори у 2019-у році, мало кого в Україні можуть збити із пантелику. До 2019-го Україна просто не «протягне». Адже відтермінування виборів (а це означає – відтермінування надій на певні зміни в країні) аж на два роки гарантує ще два роки неймовірних страждань, які дедалі посилюватимуться. І це не лише підвищення комунальних тарифів, які вже давно не відповідають і не піддаються жодному обґрунтуванню, окрім єдиного – так звана «еліта» України хоче жити по-старому. У нинішній ситуації відтермінування виборів – це елементарне бажання протриматися ще рік-два, заробивши у вирі економічного хаосу державного життя ще десяток чи сотню мільйонів статків. Про людей, які гинуть на фронті, які масово вимирають від неспроможності пролікуватися чи навіть прохарчуватися, мова в Україні навіть не виникає. Людям дали можливість безвізового подорожування до Європи, і більшість економічно активного населення сьогодні налаштована на трудову еміграцію, як ледь не єдиний засіб порятунку й виживання. Про ілюзорність таких намірів говорити не доводиться, але більшість українців, які вирушають у закордонні трудові «відрядження», традиційно сподіваються на те, що їм таки пощастить.

Але все це не рятує ситуації в Україні, яка вже давно набула загрозливого вигляду не лише для найбіднішого і давно знедоленого населення держави, але й для малого та середнього бізнесу. У Житомирі та області загалом це також відчувається та позначається на передвиборчих приготуваннях. Дедалі більше підприємців, власників колись успішних, а нині «заморожених» бізнесів, прагнуть повернутися у політику. Звісно, кожен шукає свого «табору», або ж намагається згуртувати певне коло однодумців на місцевому рівні. І саме нинішнє літнє «топтання» для багатьох стає своєрідним  політичним стартом, а для декого – періодом відродження свого політичного реноме.

Ми не говоримо про депутатів Житомирської обласної чи, наприклад, Житомирської міської ради, які, в силу публічного характеру своєї депутатської діяльності часто просто опиняються у вирі громадської уваги. Декого з них називають потенційними кандидатами на наступних парламентських виборах, за якими правилами вони не проходили б. У першу чергу йдеться про депутатів Житомирської облради  В.Кропивницького, І. Рибинського, А.Лабунську, І.Костюшко, М.Рудченка, С.Крамаренка, С.Кизіна, які сьогодні є своєрідними «флагманами» певних політичних сил на Житомирщині. Сміливо можемо додавати до їх списку і П.Рудя, Л.Цимбалюк, Н.Леонченко, Н.Чиж із числа депутатського загалу Житомирської міської ради. Але сьогодні відомо й про те, що свої політичні амбіції та колишню політичну «вагу» намагатимуться відновити чимало відомих на Житомирщині людей, які вже були депутатами різних рівнів і чудово розуміють, що час завершувати своє перебування в «тіні» політичного життя нехай навіть на регіональному рівні. Тому житомиряни вже зовсім скоро мають почути про політичні амбіції колишніх депутатів. Їх коло достатньо широке, але для певного розуміння  конкретики «моменту» називаємо прізвища Б.Буряченка, М.Пухтаєвича, Л.Крігера, В.Онопрієнка, М.Савенка, О.Дмитрука, В.Стельмаха, В.Гірука, В.Дебоя і цілого ряду інших відомих у Житомирі людей. Цей список можна буде швидко подвоїти за рахунок екс-депутатів минулих років, які сьогодні успішно працюють у регіонах Житомирщини.

Можна безпомилково зазначити і стверджувати, що для участі у політичних приготуваннях влітку - восени 2017 року на Житомирщину «повернуться» чимало відомих постатей столичного земляцтва. І мова йтиме не лише про «команди» В.Литвина, В.Развадовського, П.Жебрівського чи М.Оніщука. На Житомирщину вже давно «поклали око», а упродовж 2014-2017 років тут значно посилили свою присутність олігархи-аграрії. Навіть меценати на кшталт О.Богомолець можуть (і цілком очевидно, що захочуть) більш потужно впливати на ситуацію у поліському регіоні. Усі вони намагатимуться увійти до числа активних гравців на полі передвиборчих приготувань на Житомирщині. Звісно, ситуації, коли «в бій ідуть одні старики», ми вже не побачимо. Попри економічні негаразди, навіть в умовах стагнації державницького життя, лідери та «отамани» у громадсько-політичному житті України народжуватися та зростати не переставали. На Житомирщині – також. Тож політичний калейдоскоп кінця літа і початку осені 2017 року на Житомирщині кратно зросте, пожвавиться і збагатиться усіма кольорами та відтінками політичного спектру. Що із того вийде і наскільки тривожною для України стане політична осінь 2017-го року, сказати важко. Але тривоги і пристрастей вистачатиме точно на всіх.

Микола Корзун