Про клуб, клубну культуру і… передвиборчі обіцянки?

Ну і хто ж не знав про футбольні клуби «Динамо», «Спартак», «Торпедо» чи «Полісся», якщо мова йде про Житомир? Слід обов’язково зауважити чи підкреслити, що ті клуби радянської пори мало відповідали первісному значенню слова «клуб» як добровільному об’єднанню людей за інтересами, вподобаннями і т.д. По суті, за радянських часів клуби були органами, структурами, утвореними державою, нею ж фінансовані, і без державної підтримки ніхто утримувати їх не міг. На території Західної України у часи Австро-Угорщини чи Другої Речі Посполитої (Польщі у 1921–1939 рр.) українці створювали спілки, клуби, хати-читальні, бібліотеки як осередки консолідації та єднання у протистоянні із чужою державою, яка, по суті, окупувала їх територію. Якраз тут клуби були добровільними (часто їх називали народними) об`єднаннями, які відіграли дуже важливу функцію у процесі збереження спільної національно-етнічної ідентичності українців.

Клуби державними бути не можуть! А муніципальними?

Сьогодні в Україні клуби як об’єднання за інтересами, вподобаннями і захопленнями людей знову відроджують свою діяльність у тому первісному значенні слова і поняття «клуб». Держава вже не має змоги (коштів), а, якщо точніше – не бачить потреби у тому, аби скеровувати, консолідувати інтереси, вподобання чи захоплення людей. Хочуть громадяни єднатися, хочуть консолідовано вирішувати певні питання, чимось захоплюватися – будь ласка, мають на це право, а кошти і можливості нехай шукають для задоволення своїх потреб самотужки. В принципі так – в усьому світі. Клубна культура є частиною національної культури, це вираз та показник цивілізованості, громадянської зрілості та культури нації. В Україні вже тридцять років, як держава відходить від опіки клубних закладів. Якщо хтось пам’ятає сільський клуб як вогнище культурного життя на селі, то сьогодні держава не вважає за потрібне таке «вогнище» підтримувати. На цьому рівні доля клубів – у руках місцевих громад. Може сільська рада (сьогодні об’єднана територіальна громада) утримувати клуб, вона це робить. Якщо точніше, то все залежить від того, чи хоче громада утримувати такий заклад. Якщо ще точніше –чи є у цьому сенс? Адже важко говорити про клуб як про осередок молодіжної культури та дозвілля, коли у селі з-поміж сотні жителів троє дітей шкільного віку, які відвідують найближчу школу за десяток кілометрів.

Ну а тепер про клубну культуру міста. Тут сьогодні куди ширші  можливості для створення клубів, спілок, громадських об’єднань тощо. Хоча б тому, що основна частина населення  України проживає нині у містах. У Житомирі, наприклад, проживає майже чверть населення усієї Житомирської області. Ще одна чверть проживає у чотирьох – п’яти найбільших містах Житомирщини: Бердичеві, Коростені, Новограді-Волинському, Малині та Коростишеві. Тому клубну культуру як форму добровільної організації, гуртування та об’єднання людей за інтересами слід плекати саме у середовищі городян. Хтось скаже, що, оскільки клуб є добровільною справою, то немає чого державі чи владі на місцях влазити, регулювати чи направляти розвиток клубної культури, клубної організації у середовищі городян. Ні, якраз держава і влада покликані, згідно зі своєю суттю і за своїм призначенням, допомагати людям об’єднуватися, гуртуватися за інтересами, вподобаннями  і т.д. Знову ж таки тут важливо розуміти ту межу, ту грань, за яку влада і держава у своєму ставленні до клубів, спілок, організацій та громадських об’єднань не має права переходити. У ситуації, коли влада окремого міста чи регіону (області) бере на себе функцію організатора клубу як добровільного об’єднання громадян – це має бути обгрунтоване надважливою потребою чи метою. Така надмірна і чітко окреслена опіка чи турбота муніципальної влади щодо окремих клубів та громадських об’єднань не може бути на користь лише невеличкої частини суспільства. Наприклад, якщо Житомирська міська влада взялась за організацію муніципального футбольного клубу «Полісся», то вона зобов’язана була спитати про це у громади усього міста. Зрозуміло чому: бо муніципальний клуб створюється і фінансується за гроші УСІХ житомирян, які платять податки, а не лише тих людей, які понад усе люблять футбол. Те ж саме стосується і влади Житомирської області, яка створила і фінансує волейбольні спортивні клуби «Житичі» та «Полісянка». Хтось із керманичів області запитував у полісян, чи бажають вони створювати за власні кошти громади одразу два волейбольні клуби? Якщо чесно, то – ніхто! Але ж у Житомирі і у Житомирській області загалом є прихильники інших популярних видів спорту. Того ж великого тенісу чи, зрештою, хокею, більярду і т.д. Але певні особи, які займають керівні посади і впливають на розподіл фінансових коштів міського чи обласного бюджетів, вирішують на власний розсуд, куди і для чого витрачати гроші на спорт. Ситуація не є нормальною, бо керівна посада (особливо, якщо вона виборна) – річ виключно тимчасова, а тому підтримка того чи іншого клубу (об’єднання чи спілки) з боку певних впливових владних чиновників також виглядає як тимчасове явище. І таке часто бувало, що керівник міста чи голова обласної ради, які симпатизували окремому виду спорту і допомагали завдяки бюджету тим же муніципальним клубам, опинялися у відставці, втрачали посаду, а з нею – і вплив на розподіл коштів. І клуб, який тримався на увазі та симпатіях певного керівника, опинявся без уваги і (що найголовніше) – без фінансування. Ось така вона доля бюджетних чи то муніципальних клубів!

«Фенікс», «Легіон» або ж »Бульвар» – у нас є на кого рівнятися

Інша справа – добровільне об’єднання людей, згуртованих спільним захопленням або ж певним видом діяльності. Йдеться про справжні, так звані «народні» клуби, які мають право на життя хоча б тому, що залежать виключно від організаторських здібностей, вміння та бажання своїх засновників. У Житомирі таких прикладів вже чимало. Наприклад, спортивний клуб «Легіон», який cвого часу прославився вихованцями свого боксерського та футбольного  відділення, орієнтується на організаторські здібності своїх засновників, серед яких найбільш відомим є Олександр Коцюбко. Футбольний клуб «Фенікс», який давно має гарне реноме у середовищі житомирян тим, що дає чудову футбольну освіту для житомирської дітвори, пов’язують здебільшого із постаттю підприємця Анатолія Волинця, який сьогодні вже чотири роки як працює заступником голови Тетерівської ОТГ. У Житомирі сьогодні можна згадати про ще один цікавий приклад виключно народного футбольного клубу, який утворився, активно розвивається і міцніє, як то кажуть, на очах. Йдеться про футзальний клуб «Бульвар», який виник серед любителів футболу мікрорайону Малікова. Це – справді  феноменальний випадок створення та становлення спортивного клубу як самодіяльного, добровільного об’єднання громадян за певними інтересами і вподобаннями. Слід наголосити, що якраз ФК «Бульвар» від самого початку свого створення демонструє усі ознаки  класичного клубного об’єднання, яке пройшло етап виникнення, становлення, а сьогодні переживає період активного розвитку. Звісно, можна і треба сказати, що на певному щаблі самоорганізації «Бульвар» отримав підмогу в особі депутата Житомирської міської ради, але ж треба підкреслити, що це не підтримка із міського бюджету. «Бульвар», як то кажуть, став на ноги і міцніє самостійно і виключно завдяки єдності, гуртуванню та консолідації любителів футболу кількох поколінь. Яскравим та переконливим свідченням  розвитку футзального клубу стала поява у ньому двох дитячих команд із хлопчиків від 9 до 16-ти років. А віднедавна у складі ФК «Бульвар» з`явилася і група дівчаток, яким від 6-ти до 8-ми років. Клуб вже має професійного тренера із досвідом виступів у великому футболі. І все це – абсолютно на засадах солідарної співучасті, завдяки власним коштам і зусиллям. Ось він класичний клубний спорт, на основі якого зростають і вдосконалюються суто спортивні показники і результати. Безумовно, певні спортивні клуби на певному етапі свого розвитку розпочинають орієнтуватися на результати, на спортивні вершини, чемпіонати та олімпіади. Все це насправді притаманне спорту як специфічному явищу суспільного життя. Тоді клуби розпочинають пошук спонсорів, пропонуючи їм  умови для співпраці. Але суть і справжній зміст клубного спорту при цьому ніколи і нікуди не зникає. 

У нашому місті Житомирі клубний спорт у класичному розумінні і значенні цього явища має невеликий досвід. Йдеться лише про два-три десятиліття, які, як відомо, позначені у житті України не найкращими умовами для життя. Але в цілому хочеться вірити, що ми стали на правильний шлях розвитку спорту та клубно-спортивного життя. Щодо влади, то вона зобов’язана сприяти становленню клубного спорту. Як ОСББ приходять на зміну «жекам», так само клубна організація спорту має стати достойною і найзручнішою формою його розвитку. Це, до речі, гарна настанова для партій, для кандидатів, для політиків, які вже зовсім незабаром будуть пропонувати себе і свої програми для своїх виборців.

Микола Корзун