На Житомирщині розпочалася пора партійного «рекрутінгу». Ну, а що далі?

Однак у 2017-у році ситуація інша. Парламент, хоча й працює, але усім зрозуміло, що це – на «послєднєм іздохє». 7 червня 2017 року, коли під стінами Верховної Ради стояв двадцятитисячний мітинг, який вимагав припинити підготовку до продажу українських  земель, до людей ніхто не вийшов. Львівський парубок Андрій Парубій, якого перед тим хтось знічев’я назвав Каменярем, так і не посмів зустрітися із народом, іменем якого щодня освячує роботу напівживої Верховної Ради. 
Це те літо, коли не до відпочинку?
Парламент – не єдиний приклад глибокої політичної кризи в Україні. Але – найголовніший. Тому партії, які до нього потрапили, а ще більше – ті, що не змогли, сьогодні намагаються увімкнути «друге дихання» у свої партійні проекти, налаштовуючи їх на бойовий і передвиборчий порядок. Хоча помітно, що в Україні почастішали випадки виступів політологів-експертів з приводу того, що вибори до парламенту (так само як і президентські) відбудуться точно за графіком – у 2019 році. Проте, як дожити і яким чином витерпіти хаос і сваволю, що чиняться у державі, ніхто із придворних «експертів» не пояснює. Ніхто не каже, як бути із війною, бо виходить, що, якщо вибори будуть «по графіку», то війна до 2019 року точно не завершиться. А це як мінімум 1000 загиблих воїнів, тисячі поранених і скалічених.  Хтось ладен чекати 2019-го року? Хтось дослухатиметься до прогнозів «експертів»?
Тому й поспішають партійні емісари розбудовувати ряди своїх партійних структур, які відповідатимуть вимогам вже трохи заяложеного гасла «про нові обличчя у політиці». Тому упродовж травня 2017 року на Житомирщині висаджувалися «десанти» декількох команд, що збираються у похід на найближчих парламентських виборах. Найвідомішим зібранням відзначилася поки що маловідома, але (згідно з легендами, що надходять зі столиці) потенційно наймогутніша за матеріальними статками партія Сергія Тарути. Сам Тарута із невеликим «поштом» прибув до Житомира, де провів ряд «хрестоматійно-протокольних» зустрічей-презентацій. Можна цілком точно назвати приїзд олігарха своєрідною «розвідкою боєм», хоча, звісно, до «боїв» партійцям Сергія Тарути ще ранувато ставати – немає ні штабу, ані розвідки, ні «обозу». Немає найголовнішого – партійців, які точно знали б свій «маневр». Якщо ще точніше – Сергій Тарута і його «зіркові» партнери поки що так і не оприлюднили програмні засади майбутнього партійного утворення. Зрозуміле прагнення старожилів української політики – піти навпростець, шляхом рейдів регіонами держави, зібрати партійний «кістяк», який, власне, й розпочне похід до нового парламенту. 
Трохи іншим шляхом йдуть сьогодні інші піонери українського політичного простору –«Рух нових сил» та партія «За життя». В обох випадках лідери та фронтмени розпочали активну медійну «артпідготовку». «Рух нових сил» на чолі із Михеїлом Саакашвілі (той, що був губернатором Одещини) активізувався на майданчику телеканалу «ZIK», а один із співзасновників партії «За життя» Вадим Рабинович не злазить із «112-го каналу». У регіонах ці партійні «товариства» поки що активних дій не розпочинали, однак «нові обличчя», наприклад, від «Руху нових сил» на Житомирщині почали виринати. В основному, на рівні соціальних мереж, поки що використовуючи ту ж таки тактику «розвідки». Щодо прихильників Рабиновича – Мураєва, то Житомирщина поки що їхнього офіційного представництва не оприлюднила, хоча точно відомо, що підбір «команди» активно проводиться. У цьому ж списку «новачків» українського політикуму вже зовсім скоро (залежно від рівня політичної напруги в українському суспільстві) має з’явитися нова «партія влади», оскільки ні «Фронт змін», ні порошенківська «Солідарність» підтримати нинішню українську владу під час чергового (позачергового) походу до парламенту вже не зможуть. Поки що над створенням нової «партії влади» працюють кращі мізки Адміністрації Президента, але у «регіонах» у середовищі значної кількості депутатів вже стала відчутною тенденція до того, щоб дистанціюватися щонайменше від БПП «Солідарність». Швидше за все, до нового провладного партійного утворення  старих, і вже замурзаних політичним брудом «бепепешників» не братимуть, а віддаватимуть перевагу новобранцям із числа моральних авторитетів. Тож моральні авторитети вже невдовзі проходитимуть випробовування. Від «Народного фронту» залишилася лише нафталінова назва, а також партійні офіси та списки активістів, здатних у потрібну «мить» відгукнутися на заклик до мобілізації. Що й казати,у нових провладних партійних новоутворень точно не бракуватиме коштів, адже охочих профінансувати свій порятунок у провладному таборі української політики сьогодні вистачає. 
Чи вдасться у 2017-2019 роках повторити комбінацію 1999-го?
До речі, нинішня ситуація певним чином нагадує 1999-й рік, коли Леонід Данилович вдруге замахнувся на президентство і підопічні тут же створили для цього нову ударну партійну силу – «Демсоюз». Тодішні провладні організації НДП (Народно-демократичної партії) одразу включили «зелене світло» «демсоюзівцям», які, слід віддати належне, спрацювали на повну силу. Чи зможе в Україні майже через два десятки років відбутися «дежавю», яке змушене буде перекреслити надбання двох Майданів і спрацювати в умовах війни? Тим паче, що новий партійний «новачок» від владного табору змушений буде повністю перегравати вже досвідчених гравців від «Батьківщини», «Опозиційного блоку», Радикальної партії Ляшка та «Самопомочі», які разом із «громадянськими позиціями», «укропами», «краями» та «демальянсами» сьогодні знаходяться далеко не у кращому стані. Принаймні ,на Житомирщині – точно. 
Отож, поїздки політиків найближчим часом до Житомира та у найбільші міста області тільки пожвавляться. Хтозна, наскільки серйозно лідери «рухів нових сил» та нових партій оцінюють драматизм ситуації в Україні. Від адекватності такої оцінки залежить не стільки стратегія, скільки тактика партійної роботи «на місцях». Те, що банальний пошук «фігур» та «авторитетів» в областях не дасть бажаного ефекту, доводити не варто, оскільки партія може сподіватися на увагу до себе і своїх намірів лише у випадку активної партійної роботи. Тим паче, що приводів для такої роботи в Україні точно не бракує. Розпочатий Аграрною партією та «Батьківщиною» рух проти поспішного розпродажу сільськогосподарських земель є лише вершиною «айсберга» тих проблем, які  ледь не щодня допікають кожному мешканцю України. За «бортом» суспільної уваги поки що опинилися комунальні тарифи, але восени вони можуть спалахнути потужним вогнем народного невдоволення. Втім, спалахнути в Україні може що завгодно, а тому партійні «вожді» мали б врахувати градус напруги у суспільстві для того, щоб сценарій розвитку подій у державі йшов не за найгіршим сценарієм.
Годі говорити про те, що елементарною вимогою підготовчого періоду напередодні будь-яких виборів є навчання партійців, якщо такі у партій та «рухів» вже є. Причому наголос у навчанні варто робити не лише на підготовку членів виборчих дільниць та спостерігачів, а найпершим чином – на агітаторів-комунікаторів, з чим у партій завжди виникає чимало проблем. Якщо ж вже незабаром у парламенті все ж таки будуть ухвалені зміни до виборчого законодавства, які зведуть політичну рекламу на телебаченні та біг-бордах до певного мінімуму, роль людського фактору під час майбутніх виборів лише зросте. Однак все це зможе «відбутися» лише за умов відчутної активізації організаційно-партійної роботи на рівні «партійних низів». Тож лише наїздами із мобілізаційними завданнями тут обмежуватися не можна. Тим паче, якщо врахувати, що передвиборча готовність може у будь-який час стати головною «вимогою часу».
На завершення такого оглядового матеріалу не зайве було б звернутися до зовсім свіжого досвіду далекої від України Франції, де щойно відбувся доволі феноменальний «вибух» популярності нової політичної партії, яка підтримувала новообраного президента Еммануеля Макрона. Суть французького феномену ще будуть вивчати, але вже сьогодні зрозуміло, що «новий рух» у Франції здобув очевидний успіх не стільки завдяки президентству свого лідера, скільки запровадженню нових, хоча насправді давно відомих форм та методів партійної роботи. До речі, відомих і апробованих неодноразовими виборчими баталіями і в Україні.

Микола Корзун