Зла земля

Цей текст був написаний моїм колегою Олександром Ігоніним років десять тому. Тоді ми ще пам'ятали, що була аварія на Чорнобильській атомній електростанції, і багато хто з наших рідних, близьких, друзів, ризикуючи своїми життями, відстояли наші життя. Потім прийшло інше горе, але атом, який вийшов з-під контролю людини, продовжує вбивати. Просто ми звикли до цього і схильні звинувачувати екологію, війну, політику... Це теж нас вбиває. Але, як і раніше, тихо вбиває маленька доза радіації від випадково привезеної частки на колесах машини. Ніхто вже не пов'язує божевільне зростання онкології і захворювань щитовидної залози з аварією на ЧАЕС. Ми почали забувати. Але біда про нас не забула. Тому ми беремо на себе сміливість нагадати те, про що писали десять років тому і що до цих пір актуально. Бо це – не лише наші життя, а й життя і здоров'я наших дітей.

Руслан Мороз

Зла земля. Зона

Для того, щоб хоч якось зрозуміти Зону з усіма її самоселами, ментами, митниками, мародерами, втікачами-зеками і неляканими тваринами потрібно бути хоча б трішки «зеленим». Відсутність «зеленого» мислення – це не тільки мільйони забутих і по суті кинутих усіма політичними лідерами чорнобильців. Це ще й дуже смішні пасажі про направлення в Зону акушерів, чорнобильський туризм і взагалі остаточну перемогу над Зоною відразу ж після якихось чергових виборів. Втім, і пасажі-то ці будуть звучати тепер від цих «лідерів» в кращому випадку раз на десятиліття. Вони бояться Зону.

Візитна картка чорнобильських «лісорубів». Зараз на цьому місці красується зворушливе і малозрозуміле спостерігачеві – «Чорнобильська пуща». Постачальники отруєного лісу бояться залишитися без роботи.

Вони харчуються чутками середини 90-х років минулого століття і антуражем комп'ютерної гри «Сталкер». Від цього страх стає все сильніше, а незграбні виступи «з нагоди річниці» все рідше і рідше... Зону потрібно любити. По-перше, тому що перемогти її повністю не вдасться ніколи. По-друге, це хоч і дуже зла, але це – наша земля.

Менти Зони

Напівсонні менти під козирком стаціонарного блокпоста «Поліське» ліниво махають. Очевидно, ми не викликаємо ніяких підозр. Рідкісний потік машин з боку Києва рухається в основному у Білорусь, і ментам явно не хочеться напружуватися в таку спеку. Фотографувати відкрито я проте не наважуюся. Відразу зажадають дозвіл на відвідування Зони, якого у мене ніколи не бувало. «Чужих» і журналістів тут не люблять! Відразу за блокпостом – казкове перехрестя. Направо – заблокована дорога на Прип'ять. По прямій через кілька кілометрів митний перехід «Вільча» на українсько-білоруському кордоні. Саме на цій ділянці, серед напіврозібраних мародерами будинків, знаходяться як мінімум два повороти в Зону, не прикриті ніякими блокпостами. Стовпова дорога в Зону для всіх, хто плювати хотів на грізні таблички, вивішені перед ментівським блокпостом.

Блокпост «Поліське». Дід Будулай

При першій же зустрічі з Будулаєм я зрозумів, що буду повертатися до нього ще не раз. І не тому, що будучи легендою Зони, Будулай до мене ніколи не бачив журналістів. Із задоволенням випивши запропоновану склянку смердючої донецької горілки і акуратно занюхавши її привезеним нами хлібом, він раптом повідомив назву населеного пункту, в якому має честь проживати, – Новий Світ... Прийшовши до тями, я видавив: «А ви один у Новому Світі, дідусю?». Будулай закурив і, поглядаючи на залишки горілки, підтвердив: «Один я в Новому Світі! Зовсім один!».

Дід Будулай (Фото «RZECZPOSPOLITA»)

Залишившись відразу після катастрофи у рідному селі, дід не раз сварився з ментами з батальйону охорони Зони, але їхати не хотів, ні за які пряники. Пенсію за весь цей час отримав лише одного разу, та й то з вирахуванням за витрату бензину на автомобіль радбезу. Прихистив двох приблудних коней і свиню, яку чомусь ніяк не хотів різати. Частенько в гості до коней приходив замислений лось, поки його не застрелили чергові навіжені «мисливці».

В один з візитів до діда, крім свині і коней, я побачив у дворі дивакуватого хлопця, який, підійшовши до нас, несподівано вклонився. Племінник, – знехотя пояснив дід, – приїхав допомагати збирати металобрухт. Побачивши об'єктив, «племінник» з повадками біглого зека миттєво зник у прибудові, в яку Будулай стягнув столярний інструмент з усіх навколишніх сіл. Пізніше я дізнався, що менти забрали у нього весь зібраний металобрухт і пригрозили «дати копняка». Причина проста – фонило від металобрухту за версту. «Племінник» безслідно зник. Я чесно співчував дідові і думав про розкрадені вщент автомобілі і вертольоти, які стоять у «могильниках». Для того, щоб вивезти таку кількість запчастин, у Зону, безумовно, заходила важка техніка, яку борці з одиноким старим чомусь не помітили.

Якось ми привезли до Будулая журналістів відомої польської газети. Будулай дістав із заначки свій радянський паспорт, і все отетеріли. У графі національність було виведено «поляк». Слухаючи, як він розповідає варшавським гостям про своє життя в Новому Світі без електрики, за десятки кілометрів від найближчої цивілізації, я був упевнений, що поляки витягнуть його із Зони. Трохи пізніше я привіз дідові статтю з його портретом на всю першу шпальту і фотографії, надіслані з Варшави. Помер Будулай навесні 2005 року в повній самоті. Не дожив дід до переможних реляцій нової влади «на честь 20-ї річниці»... Осиротілих коней хтось пристрелив. Новий Світ спорожнів остаточно...

Наташа – дружина вовкодава

Наташа – дружина вовкодава

Окраїна Вільчі – місце цікаве. Коли я розповів митникам, що у них під боком, в Зоні, є малолітні діти – мені не повірили... Максим народився в Зоні. Перехворів всіма можливими дитячими хворобами, кілька разів вмирав, але дивом залишався живий. Найближчий дитячий лікар за 50 кілометрів на Крисятічах. Це мама Максима знає точно. Якщо біда повториться, за допомогою може і не встигнути. Але їхати із Зони Наталі не хотілося. Сильно заїкаючись, вона переконувала мене щоразу: «М-ми тут з-звикли!» Максим, як звіря, весело бігав пограбованими вільчанськими дворами і, схоже, не знав ніякого іншого життя. Його батько – вовкодав, йшов у Зону і на радість Максима щоразу повертався з убитими звірюками. Коли менти забрали рушницю, вовкодав навчився ставити дротяні петлі і забивав хижаків насмерть кількома точними ударами в голову. В один із сезонів вовкодав випатрав близько двох десятків вовків і рисей. Про рекорд знала вся Зона, а Наташа з гордістю розповідала, що шкури із задоволенням купують на базарі у Білій Церкві. Одну зі шкір довелося залишити на блокпості. Одного разу сталося те, чого всі боялися, – вовкодав пропав у Зоні. Залишившись без захисту і засобів до існування, Наташа відвезла хворого Максима до далеких родичів у Білу Церкву.

Митарі

Вони – єдині, у кого вислуга в зоні йде «місяць за місяць». Ментів, прикордонників і пожежних із Зони не виженеш – подвійна вислуга і суттєві надбавки до зарплати. У митників ж, що в Зоні, що в київському кабінеті – різниці ніякої! Але митники про це говорити не люблять. Проблеми забутого Богом митного посту київське начальство практично не цікавлять. Іноді, правда, «дбайливо» перевіряють виплату 12 гривень «гробових». І все! Слабкі спроби маленького колективу відстояти свої права наштовхуються на холодну байдужість Києва. Заткніться, мовляв, корупціонери прокляті! Київ ніби не знає, що через зону їдуть тільки повні «екстремали». Машин на посаді настільки мало, що звинувачення в корупції викликають мимовільне бажання порівняти Вільчу з Одесою або Ужгородом. Існування невеликого митного посту в Зоні обумовлено лише міжурядовою угодою з білорусами. Як не дивно, це – пряма дорога на Київ. Основний потік білоруських машин – влітку. Сусіди їдуть через Зону на чорноморське узбережжя оздоровлюватися. Взимку тут порожньо, нудно і досить моторошно. Особливо, коли відключають електрику. На Вільчі чи не щороку в колективі з 11 чоловік хтось помирає від цілком «чорнобильських» захворювань: кісткова система, серцева недостатність... У серпні 2006 провідний інспектор Андрій Кисляк помер прямо під час робочої зміни. Андрію не було і сорока. Зараз його вдова з трирічною дитиною намагається в суді довести зв'язок смерті свого годувальника з виконанням службових обов'язків. Поки марно.

Смерть у Зоні

Всупереч думці про незвичайне здоров'я «самоселів», у Зоні вмирають часто. Смерть ця різноманітна і найчастіше не залишає своїм жертвам жодних шансів. Якось митники виявили невідомий труп без ознак насильницької смерті прямо на дорозі. Відтягнувши його на узбіччя, митарі прикрили тіло іржавими листами заліза, щоб небіжчика нічого не зжерло, і поїхали до себе на пост. Викликані по рації менти приїхали не відразу, а через те покійника на місці не застали...

У 2003 році в селі Буда-Варовичі ми натрапили на будинок з іншого світу. Червоний черепичний дах – на місці, за абсолютно цілими стеклами проглядалося звичайне сільське начиння. Будинок здавався живим, і я вийшов з машини пошукати господарів. Вони дійсно виявилися тут... Перед хвірткою я уперся в зарослий кущами хрест. На хресті напис: «Тетяна і Віталій Крикун». Рік смерті – 1997. Люди повернулися в Зону, щоб померти... Місцеві вірять, що могила перед будинком зберігає мертве житло від мародерів. Мовляв, той, хто влізе в такий будинок, довго не проживе. І точно – включений перед хрестом дозиметр ледь не захлинувся, показавши рівень, що в добру сотню разів перевищує допустимі норми.

Місця тут тепер суворі і дрімучі. Місцеві намагаються без особливої потреби сюди не заходити. Під ногами сновигають змії (їх чомусь особливо багато), нахабні лисиці з цікавістю розглядають прибульців. Звірина заповнює місце, що звільнилося від людини. Тут добре відчуваєш, що в Зоні можна потрапити в прірву без сліду. Особливо, якщо в кишені немає горезвісного, але взагалі-то абсолютно непотрібного «дозволу».

Взагалі в Буда-Варовичах у деяких місцях і досі фонить так, що від показників дозиметра мороз по шкірі йде. Скільки ж тут було відразу після катастрофи? Відповідь на запитання, чи живі виселені звідси люди, напрошується сама собою...

«Дятли»

Перед в'їздом у Вільчу ще не так давно стояв знак, що викликав легкий острах: «Поліська лісова база «Чорнобильліс». Колишній начальник залізничної станції, який не побажав залишити рідні місця розповідав нам про те, як із зони суцільним, все наростаючим потоком вивозять заражений ліс. Іноді його підпалюють спеціально, і вогонь, облизавши верхівки сосен, перекидається на покинуті села. «Підгорілий» ліс рубають вже на «законних» підставах. Села ж гасити зовсім не обов'язково, а ось палива під цю справу списати можна чимало.

Іноді пожежі в Зоні виходять з-під контролю. Тоді радіоактивний смог відчувається навіть у Києві. Скільки радіонуклідів, витягнутих деревами з ґрунту, вилітає в атмосферу при цих пожежах, не знає ніхто. У самому диму фонити може не сильно. Але досить зловити одну-єдину «гарячу частку», і рак легенів гарантовано! Проміряти дим у такій ситуації неможливо. У країні немає необхідного обладнання.

Пам'ятається, як схожий на «гекачепістів» міністр з надзвичайних ситуацій, заїкаючись, переконував киян, що дим, мовляв, не з нашої, а з білоруської Зони. Начебто є якась різниця! Про різкий спалах онкозахворювань через 8 – 10 місяців після «безпечної» пожежі міністр повідомити, звичайно, посоромився.

Слухаючи, як колишній начальник станції розповідає про відвантаження з Вільчі радіоактивного лісу, я помітив, як навколо нас метушиться міцненький «москвічьонок». У кабіні – схвильовані обличчя професійних стукачів.

• Лісники! – пояснив Микола Тарасович і продовжив розповідь про те, як приїжджі екологи хвацько заповняють всі необхідні документи. Під час чергової поїздки замість будинку старого залізничника я виявив обгорілі руїни...

Чорнобильські яблучка

Минулого року їх було особливо багато. По всій Зоні можна побачити велосипеди, вози з мішками і кошиками, мотоцикли – це місцеві намагаються заробити на гарному врожаї. Машини скупників чекають їх чи не відразу за блокпостами.

– Тепер Київ не тільки наших лисичок наїсться досхочу! – радіють місцеві. Вони не люблять столицю. Як вона до них, так і вони до неї. За зібрані яблука перекупники платять непогано. Яблук же того року було дійсно багато. Зона «годує»...

Чорнобильські яблучка

...В Овручі – придорожній базарчик. Гриби, ягоди – все з лісу. «Звідки товарчик?» – «Із Зони!» – весело відповідає жвава молодиця. Я роблю страшне обличчя: «А якщо поміряти?!». Дозиметр не знадобився. «Я тільки скуповую! – жінка явно налякана. – Мужики збирають і привозять! – Куди ще везуть? –У Житомир, Київ»…

Більше лякати нікого не хочеться. Повне дежавю. Все вже було. І буде ще багато років. Я йду до машини і згадую знайомого п'ятирічного хлопчика. Малюк захворів, будучи в Овручі, у бабусі в гостях. А потім помер від раку...

Яблучка, грибочки, вільчанський ліс і вовчі шкури на базарах. Зона годує.

Водій курить і мружиться на сонці. З приймача лунає: «Це все, що залишиться після мене!»...

Олександр Ігонін

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.