Війна – це не просто дата у календарі, а символ дивовижної людської долі!

Однак у пам’яті нащадків війна, яку вже встигли перейменувати із Великої Вітчизняної на радянсько-німецьку, свого значення ще не втратила. На жаль чи на щастя, сьогодні сказати важко, адже теперішня Україна вже звикає до реалій іншої війни, яка поки що триває.

Але будь-яка пам’ять, навіть про давно минулі події, завжди має бути персоніфікованою долями людей, які жили, працювали і воювали в умовах законів своєї епохи. Тому й сьогодні, напередодні 76-ї роковини від часу початку найбільшої і найкривавішої в історії нашого народу війни, ми обрали постать житомирянина, який став безпосереднім учасником подій насправді пекельного для Житомирщини літа 1941 року. Втім, для Федора Сидоровича Корха, який зустрів Велику Вітчизняну у складі щойно сформованої і передислокованої до західного кордону 228-ї стрілецької дивізії, що перебувала у складі 5-ї армії командувача генерала Михайла Потапова, усі наступні три літа воєнної пори були позначені небезпекою, боротьбою з ворогом, пораненнями і поверненням «до лав».

1941-й: від політрука 5-ї армії – до керівництва підпіллям

Влітку 1941-го року мобілізований до війська завідуючий відділом пропаганди Житомирського міського комітету ВКП(б) Федір Корх зустрів війну на території Рівненської області. Запеклі бої із військами вермахту тривали тут від ранку 22 червня 1941 року, а вже за п’ять днів у районі міста Дубно відбулася масштабна танкова битва, де із обох сторін взяли участь  більше 3,5 тисячі танків. Радянські танкісти, попри майже подвійну перевагу за кількістю бойової техніки, так і не змогли зупинити танкістів групи гітлерівського генерала Клейста. Далася взнаки слабка технічна грамотність танкістів Червоної Армії, проблеми зі зв’язком і загалом – із управлінням військами.

Уже на початку липня 1941 року 767-й стрілецький полк, у якому служив Ф.С. Корх, займав оборону на західних околицях міста Новограда-Волинського. Якщо конкретніше – однополчани Федора Корха закріпилися вздовж автомагістралі Новоград-Волинський – Коростень на десятикілометровому відрізку в напрямку села Чижівка. Оборона із використанням укріплень «старого» радянського кордону могла бути міцною та ефективною за однієї умови – забезпечення значної кількості боєприпасів. Артилерійські склади та військові арсенали були зосереджені в основному в районі Житомира, але техніки для доставки боєприпасів до підрозділів 5-ї армії не було зовсім.

Оперативні «сводки», які щодня готувалися для командування Південно-Західного фронту, рясніли повідомленнями про погане забезпечення війська боєприпасами та «повну відсутність транспортних засобів». За таких умов політрук Федір Корх разом із бійцями, що мали шоферську підготовку, проводив мобілізацію транспорту прямо на шосе Рівне – Житомир. Водіям, які перевозили майно евакуйованих громадян, часто вручався мобілізаційний припис і автомобіль потрапляв у розпорядження військових. Таким чином, 5 і 6 липня 1941 року колона із десяти автомобілів на чолі із Федором Корхом прибула до Житомира, завантажила боєприпаси і відбула назад на лінію «переднього краю», що проходив біля передмість Новограда-Волинського. Як відомо, ворог 8 липня 1941 року вдерся до міста, яке було центром великого укріпрайону, але західна околиця Новограда-Волинського і вся територія вздовж річки Случ, яка перетинає автомагістраль у селі Чижівка, знаходилася під контролем 228-ї стрілецької дивізії, де якраз і воював Федір Корх. 9 липня 1941 року війська вермахту увійшли до Житомира, а ще за три дні перетнули річку Ірпінь і вступили до передмість Києва. Але у цей же час нацисти не змогли зламати оборону бійців 5-ї радянської армії на території Новоград-Волинського, Ємільчинського та Олевського районів. 228-а дивізія обороняє села Серби, Куліші, Гулянка Ємільчинського та Коростенського районів, де бої тривали із 12 по 23 липня (!) 1941 року. Якраз тоді ворог стрімко рухався південніше Житомира, захопивши Бердичів і міста півдня Київщини, а наприкінці  липня 1941 року у кількох місцях вийшов до берегів Дніпра.

Тільки на Поліссі частини вермахту «забуксували» на величезній ділянці від міста Мозир до Володарська-Волинського та Радомишля. Оборону кожного села і міста, яку вели частини 5-ї армії генерала М.І.Потапова у липні та серпні 1941-го року, можна без жодного перебільшення назвати доблесно-героїчною, оскільки зручний рельєф та густий лісовий покрив місцевості, непогане залізничне сполучення дозволяли частинам Михайла Потапова успішно оборонятися. Але головною запорукою стійкої оборони все ж таки були героїзм та самовідданість багатьох бійців. Знову ж таки штабні донесення рясніли інформацією про слабку підготовленість мобілізованих напередодні війни воїнів-новобранців, які у червні – липні 1941-го були забезпечені гвинтівками ледь на 60%. Але бійці набували досвіду досить швидко, хоча й дуже дорогою ціною. 29 липня у боях біля Малина був тяжко поранений і Федір Корх. Вже за два дні пошматована і поріділа від втрат його 228-а дивізія була виведена із передової на доукомплектування. А Федір Сидорович Корх потрапив до шпиталю Південно-Західного фронту, який знаходився у місті Лохвиці, що на Полтавщині.

Лохвиця для Федора Корха була рідним містом, де пройшло його дитинство і де до 1941-го року жила ледь не вся його рідня. Водночас саме місто Лохвиця восени 1941-го стало символом катастрофи Південно-Західного фронту, війська якого потрапили у ворожий «котел». У вересні 1941-го Ф.С.Корх після півторамісячного лікування намагався прорватися до своїх. На чолі підрозділу із десяти бійців він кілька днів шукав виходу із ворожого оточення, аби не потрапити у полон. Втім, добре знання місцевості, а також військовий досвід, здобутий ще у боях 1919-20-х років, дозволили Федорові Корху одразу мобілізуватися на підпільну боротьбу із окупантами. Підпільники зосередили свою увагу на бійцях-червоноармійцях, які залишилися у Лохвицькому шпиталі. Їх лікували і потім переправляли у спеціально створені виробничі артілі, які виготовляли посуд, а декого – до партизанів. Ось так Федір Корх більше року воював із окупантами на своїй «малій» Батьківщині – Полтавщині. І лише у 1943-у році, коли підпілля опинилося на грані провалу, він вирушив за лінію фронту.

Честь і гідність доводилось виборювати у штурмовому батальйоні

На щастя, спроба прорватися до своїх виявилася вдалою, але тодішні правила та звички радянського СМЕРШу призвели до того, що Федір Корх опинився у Рязані, у спецтаборі НКВС, куди відправляли тих, хто вирвався з німецького полону або ж перебував тривалий час на окупованій ворогом території. Звідси колишній політрук Червоної армії потрапив до складу штурмового батальйону, де статус бійця змінювався лише у двох випадках: смерті або поранення. Отож, чергове і вже друге фронтове поранення Федір Корх отримав у 1944-у році під час штурму ворожих траншей під містом Кривий Ріг.

Після того – знову лікування, а потім – фронт. У 1945-у, вже в Угорщині, під час боїв на озері Балатон, Федір Корх був поранений втретє. До речі, там же, в Угорщині, йому повернули вилучений у спецтаборі НКВС партійний квиток і, таким чином, той період перебування у складі штурмового батальйону залишився начебто лише у спогадах. Але вже по війні, коли Федір Сидорович повернувся до Житомира, на роботу у відділ пропаганди міському партії його не взяли. Ще б пак! Спецтабір НКВС, штурмбат – таке у радянські часи, якщо траплялося, то ніколи і ніким не забувалося. Отож, довелося фронтовику йти працювати на викладацьку роботу у ремісниче училище. Втім, далі Федір Корх працював на багатьох відповідальних посадах в установах та закладах Житомира. Був заступником директора обласного музично-драматичного театру, будував і був першим директором кінотеатру «Україна», працював в УТОСІ, звідкіля й пішов на заслужений відпочинок.

Війну згадував рідко, бойові нагороди носити не любив. Хтозна, чи впізнавали житомиряни у ставному чоловікові, який відзначався легендарною принциповістю, щирістю та чесністю у стосунках із колегами по роботі, бувалого і випробуваного боями та штурмами воїна-ветерана. Який пізнав ціну воєнного лихоліття багатьма випробуваннями, пролитою кров’ю і втратами друзів. Який точно знав справжню ціну отриманої над ворогом перемоги. Але головне, війна не похитнула у ньому жодного життєвого правила, які ґрунтувалися на порядності, честі та щирості у стосунках із людьми. Таким і запам’ятали Федора Корха житомиряни старшого покоління, коли він пішов із життя. Сьогодні, напередодні трагічної в історії нашого народу дати-символу початку важкої війни, Федір Сидорович Корх постає в образі захисника та оборонця рідного краю за найважчих умов. І таких людей ми маємо пам’ятати.

Віктор Герант

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.