Ті, хто насправді стоять за жебраками, завжди залишаються в тіні…

Особливо вражає кількість жебраків весною. Коли тепліє, вони заполоняють ринки, місця суспільного користування. У них є своя «спеціалізація». Дехто весь «робочий» день стоїть біля храмів, дехто роз'їжджає по закладах харчування, дехто стоїть на вулиці. Особливо вражає у Житомирі дитина, яка жебракує на перехресті проспекту Незалежності і вулиці Покровської. Прямо поміж транспорту, що рухається, дівчинка підходить до водіїв та просить милостиню.

Біля Житнього ринку також з’явилася жіночка, яка, стоячи на колінах із незрозумілими плакатами, просить гроші. Дуже часто по тому ж ринку ходять нібито монахи зі скриньками та просять гроші на якийсь храм. Про волонтерів ми взагалі мовчимо. Що вони зараз збирають та для чого – повна таємниця. Але ми пам’ятаємо про декілька кримінальних справ з гучними скандалами про привласнення «волонтерами» зібраних нібито для армії коштів.

Декілька років тому біля магазину «Дитячий світ» у Житомирі стояла жіночка з плакатом, на якому повідомлялося, що вона збирає гроші на лікування дитини. Але її дитина чомусь перебувала на лікуванні у неіснуючому «пневмогематологічному» відділенні. Після зауваження, що такого відділення у жодній з лікарень немає, жіночка швидко зникла.

По місту жебраки ходять будь-якої погоди, але з приходом весни їх стає особливо багато. Саме тоді на вулицях Житомира з'являються професійні жебраки. Згорблені, з нещасним виразом обличчя, затягнувши якийсь псалом і простягнувши руку човником, вони стоять у людних місцях. Найчастіше це люди похилого віку, але зустрічаються і зовсім діти. За зовнішнім виглядом іноді дуже важко сказати, що їх на вулиці вигнали злидні. Охайно одягнені і з добре поставленим голосом, вони не просять – вони вимагають свій гонорар.

Професійні жебраки заробляють пристойно, хоча і легкою цю «працю» теж назвати не можна. Щоб «розвести» на пару копійок перехожого, необхідно володіти хорошим акторським талантом і вміти переконувати, що якщо ви зараз не облагоденствуєте їх дрібною монетою, настане, меншою мірою, локальний кінець світу. 

Взимку одна пара працювала на вході у Житній ринок. Співали досить правильно православні псалми, хоча, судячи з обличчя, явно неслов'янської національності. Їм подавали нечасто, але все одно збиралася пристойна сума, бо місце прохідне, людне.

Також минулого року біля Свято-Преображенського собору стояла парочка. На обличчя – копія двох попередніх. Можливо, навіть родичі. Хоча напевно це стверджувати не будемо. Молода жінка з надривним плачем випрошувала нібито на лікування хворої дитини. Дитина на перший погляд здається дійсно важко хворою. Тільки насторожує, що колір обличчя дитини і її зовнішній вигляд значно відрізняються від голосящої «матусі». Тобто родинний зв'язок явно під питанням. Поліція в «курсі», але чомусь «опікунів-наглядачів» з міськвиконкому та облради це не цікавить. Можна побитися об заклад, що у них є пристойний «дах» у відповідних органах.

Ще одна старенька з плакатиком самотньо сидить на вулиці Київській біля колишнього почтамту. Практично всі проходять повз. Місце багатолюдне, але подавати милостиню ніхто не поспішає. На відміну від двох попередніх пар, національність явно аборигенська. За пів години ми не побачили нікого, хто б спробував кинути хоча б пару копійок.

Взагалі-то житомирські жебраки – це в основному професіонали. Іноді до них приєднуються аматори, але таке буває рідко. Конкуренція і тут звіряча. Але справа того варта.

Мій знайомий, який працює продавцем у продуктовому супермаркеті, якось розповів, що одна з бабусь, яка регулярно просить милостиню на ринку, майже через день затарюється у них у магазині продуктами «під зав'язку». Причому продуктами найвищої якості. Видно, може собі це дозволити. Продавці добре вивчили її найвибагливіші смаки і самі допомагають їй зібрати необхідне в авоську. Правда, скаржаться, що від дивної, але постійної клієнтки несе, як з вигрібної ями. Але це вже витрати «виробництва».

Пригадується також інший професійний жебрак, який років двадцять тому грав на баяні на тому ж Житньому ринку. Його знав практично увесь Житомир. Вранці «на роботу» його привозив зять на таксі. Увечері з «виручкою» так само зустрічав. За довгі роки жебрацтва він назбирав дітям на власну квартиру і постійно добре допомагав матеріально.

Взагалі жебрацтво завжди було досить прибутковим бізнесом. І в нього йдуть свідомо і з міцним здоров'ям. Хоча зустрічаються і дійсно хворі люди. Для них це стиль і спосіб життя. По-іншому вони просто не можуть. Так, спливає в пам'яті історія майже двадцятип'ятирічної давності, що відбулася в одному з міст колишнього Радянського Союзу. Там кілька малолітніх відібрали у жебрачки затертий мішок з пожитками. Відморозків зловили, що називається, «на гарячому» і повернули вкрадену власність господині. Але яким же було здивування міліціонерів, коли вони заглянули у нещасний мішок. Він був туго набитий великими купюрами. Перерахувавши гроші, отримали суму для тих часів просто запаморочливу. Причому на дні мішка купюри вже зовсім перетерлися в пил і стали непридатними. Бабуся регулярно міняла зібрану дрібницю на великі купюри у найближчому магазині. На питання, навіщо вона просить милостиню, якщо у неї стільки грошей, жебрачка змогла тільки відповісти, що займалася цим завжди і по-іншому жити не вміє. А що збирається з такими великими грішми робити, не знає. За її словами, вона просто про це не думала.

Зараз інші часи. І на зміну радянським напівпрофесіоналам-напіваматорам прийшли справжні профі своєї справи. Для них «розвести» потенційного «клієнта» – справа нехитра. Головне  – натиснути на альтруїстичні почуття і вчасно пустити сльозу. Так, пару років тому, проїжджаючи у тролейбусі, я побачив, що на зупинці зайшла, тримаючи в руках табличку, незграбно одягнена дівчинка-переросток явно романської зовнішності. Зі сльозами і молитвами добре поставленим голосом, якому позаздрили б і професійні актори, дівчинка почала на весь тролейбус голосити, що вони погорільці і «допоможіть хто чим може». Пасажири щось давали, не стільки з жалості, скільки щоб просто відв'язатися від настирливої ​​«погорілиці». Одна жінка у віці, не витримавши, спробувала присоромити жебрачку: «Ти ж вже місяців з два тому жебракувала по тролейбусах! З тих пір я тебе майже кожен день тут бачу!!!» Відповідь була негайною, зі злісною гримасою: «А якого біса ти, стара карга, кожен день у тролейбусі їздиш?» І моментально взявши себе в руки і знову начепивши скорботну маску, «погорілиця» пішла далі по салону. Добре налагоджений бізнес не повинен простоювати...

Що говорять у поліції

Ми звернулися до поліції з проханням прокоментувати ситуацію, коли на вулицях жебрацтвом займаються діти. Керівник відділу комунікації поліції Житомирської області Алла Ващенко поінформувала: «Відповідальність за втягнення дітей у жебрацтво є. Якщо встановлюється такий факт, то винна особа притягується до відповідальності. Але якщо ви просто даєте гроші жебракові, то це ваше добровільне рішення. Ніякої відповідальності жебраки за це не несуть. Саме це стосується тих, хто ходить з будь-якими скриньками і просить.  Це ваша особиста справа – подавати чи ні. Відносно того, чи ідуть ті кошті на ту справу, яка зазначена на скриньках або про що розповідають, то це вже називається ошуканство. Але в такому випадку має бути потерпіла сторона. Тобто той, хто надав ці гроші, а вони не пішли туди, куди він думав. Але заяву про це до поліції пишуть вкрай рідко». 

– А якщо діти втікають з родин? Потім вони мігрують по країні…

– За минулий тиждень 18 дітей залишили місця проживання. Вже 17 з них ми повернули батькам. Одна дівчинка ще в розшуку, але ми знаємо, що вона втекла з дому «через велике кохання». Стосовно того, чи займаються ці діти жебрацтвом. Ні! Сучасні діти, якщо втікають з дому, завчасно планують свої дії та зазвичай готують якісь припаси, одежу та гроші. Найчастіше гроші беруть у батьків, адже в сім’ї всі знають, де вони зберігаються. Тобто жебрацтвом вони майже не займаються. Причиною втечі з родин діти називають байдужість батьків та родичів, які вважають обов’язком забезпечити дитину матеріально, але повністю ігнорують її потребу в увазі та любові. Причому більшість дітей останнім часом зникає не тільки з кризових родин, а й і з досить заможних або забезпечених родин. До цього, повторюю, призводить батьківська байдужість до власних дітей».

Руслан Мороз

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.