Марія Шевченко: Важко звикнути до думки, що додому ти вже не повернешся

Допомога прийшла вчасно

- Весною 2014 року, коли на вулицях рідного міста почались перші незрозумілі мітинги, з’явились самопроголошені лідери, зазвучали неприйнятні гасла, все сприймалось, як щось нереальне. Здавалось, що безталанний режисер знімає дурне кіно. І назавтра все це скінчиться, – згадує Марія. – Наша родина від самого початку займала проукраїнську позицію. Чоловік з іншими однодумцями навіть ходив на мітинги-протести, старався донести до інших свої переконання. Я, правда, лишалась вдома, бо меншій донечці тоді було трохи більше року. Сьогодні образливо чути звинувачення в тому, що ми не боролись за наше місто. Та що можуть протиставити мирні громадяни озброєним людям? Ми не мовчали. Але коли відчули, що за власну позицію можна поплатитись життям, зрозуміли – треба рятуватися. Вперше я гостро відчула небезпеку, коли старшу дочку за жовто-блакитний браслет, почали цькувати в школі. З часом зрозуміла: працювати на своїй роботі теж не можу. Просто не уявляю, як би на заняттях з дітками мусила розповідати не про українські державні символи, а про фейкову республіку та її самопроголошених лідерів…

Повірити в те, що почалась справжня війна, не могли довго. В кінці травня перші вибухи пролунали в районі Донецького аеропорту. Вбило студента неподалік від залізничного вокзалу. І ще – літню жінку. Люди завмерли. Куди діватися? Де шукати порятунку? В той час одна з релігійних громад Житомира організувала літній табір для родин з Донецької та Луганської областей. «Поїдемо?» – спитала Марія чоловіка. Той мовчки почав складати валізу.

- Їхали на відпочинок, зовсім ненадовго, – продовжує жінка. – Речей взяли мінімум, адже навіть уявити не могли, що затримаємось тут більше двох тижнів. Та час минав, а війна все не закінчувалась. Восени стало зрозуміло, що повернутись додому неможливо.

Коштів знімати житло у Шевченків не було, вони й погодились жити в готелі «Житомир».

- Наш номер був у жахливому стані, – розповідає Марія. – Та ми не опустили рук. Зробили косметичний ремонт, полагодили меблі.

Сімейний номер родині Шевченко і досі доводиться ділити ще з однією родиною. Та і за ці «апартаменти» родина змушена платити чималу суму – 2400 гривень на місяць. А нещодавно прийшли нові платіжки – 1700 гривень з людини в опалювальний сезон.

- Не уявляю, як би ми вижили без підтримки церкви, волонтерів та просто небайдужих житомирян, – зізнається дончанка. – Чоловік невдовзі знайшов роботу, а мені все не щастило. Єдина вакансія, яку вдалось знайти – вихователь у дитячому садочку, але в спальному районі міста. З маленькою дитиною це був не варіант. Допомогу від держави, так звані «переселенські», почали оформляти в жовтні, а перші гроші отримали лише в грудні. Однак і це було слушно, з’явились кошти, щоб хоч за проживання в готелі заплатити. Рахунки нам почали виставляти, починаючи з вересня.

Робота для душі

Роботу Марія знайшла випадково. Під час екскурсії в одну з благодійних організацій розговорилась з організаторами. Виявилось, що тут потрібні волонтери. Вирішила спробувати. А згодом допомога діткам з особливими потребами стала її професією.

- Порівнювати колишню роботу і теперішню важко, бо діти тут зовсім інші, їм потрібно більше моєї допомоги, співчуття, розуміння, – ділиться своїми враженнями Марія. – Нині я ніби потрапляю в інший світ, сповнений любові і підтримки. Діти стали моїм натхненням. Їх кожен маленький успіх – переконливий стимул для мене.

Про те, що робота по-справжньому надихає Марію Шевченко, свідчить і повна її самовіддача, і вміння находити спільну мову з маленькими вихованцями. А нещодавно ця жінка виграла грант на облаштування кімнати по роботі з дітьми з особливими потребами (шведська стінка, іграшки, меблі, сенсорні доріжки). Старалась заради своїх.

- Я дуже люблю дітей, спілкування з ними це – щоденний позитив. Рада, що в Житомирі маю змогу з ними займатись, – продовжує дончанка.

Потрібно жити далі

- Найважче зрозуміти і прийняти той факт, що додому ти вже навряд чи повернешся, – говорить Марія. – Сидіти на валізах, в постійному очікуванні – нестерпно. Тому ми вирішили: будемо просто жити. Почали облаштовуватись. Хоча готельний номер важко назвати домом, побачили, що і там можна створити майже домашній затишок. Купили шторки на вікна, я знову почала розводити квіти на підвіконні. Життя триває і потрібно рухатись далі. На щастя, старша донечка швидко адаптувалась в новій школі. Так сталося, що родини чотирьох її однокласників з Донецька, також переїхали сюди і тепер хлопчики і дівчатка знову навчаються в одному класі. А на початку нашого переселення, за час перебування у літньому таборі, діти познайомилась зі своїми майбутніми вчителями.

Минуло півтора року. Це ж ціла епоха в житті людини. Поїхати в Донецьк за цей час Марії так і не вдалося. Кожного разу, коли вона збирається відвідати рідне місто, ситуація в Донбасі знову загострюється. Доводиться відкладати подорож до кращих часів.

- Важко відпустити і забути місто, в якому ти народилася, де познайомилась з майбутнім чоловіком, де з’явились на світ діти, – говорить Марія. – Та я впевнена, що повернусь в український Донецьк. А поки що потрібно починати життя спочатку, на новому місці, без нічого. Як кажуть – з нуля. Це важко, але необхідно. Інакше просто не вижити.

Дар’я Гончарова

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.