До Дня перемоги – якою ціною вона дісталася нашому народові...

«З метою вшанування подвигу Українського народу в боротьбі за свободу, увічнення пам'яті загиблих у Другій світовій війні, на виконання Закону України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років», Указу Президента України від 03.04.2019 № 99/2019 «Про відзначення у 2019 році Дня пам'яті і примирення, Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні і 75-ї річниці вигнання нацистів з України», рішення міської ради від 07.02.2019 № 1348 «Про внесення змін та доповнень до Комплексної цільової програми розвитку культури міста «Нова основа культурного розвитку в місті Житомирі на 2018-2020 роки», відповідно до статті 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», виконавчий комітет міської ради вирішив: організувати та провести 7, 8 та 9 травня 2019 року відзначення на території Житомирської міської об’єднаної територіальної громади Дня пам’яті та примирення, Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні і 75-ї річниці вигнання нацистів з України та затвердити план проведення заходів згідно з додатком», – йшлось у проекті рішення. Потім додатково було вирішено провести пішу ходу від майдану Перемоги до монументу Слави.

Ми вшановуємо пам'ять загиблих, відзначаємо День пам’яті та примирення, святкуємо Перемогу над нацизмом у Другій світовій війні. Але мало вже хто пам'ятає, як давалась нам Перемога, яку страшенну ціну заплатило людство за те, щоб ми могли сьогодні жити.

День перемоги для Житомира. У мирне життя Житомира Друга світова війна увірвалася в перші ж години нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз.

На світанку 22 червня 1941 року фашисти вже бомбили військовий аеродром в Скоморохах і селище Гуйва. На Гуйві одна з бомб влучила в гарнізонний Будинок Червоної Армії, де проходив шкільний випускний бал. Перший сигнал повітряної тривоги в Житомирі пролунав на початку десятої ранку, але жителі міста ще не зрозуміли, що почалася війна. Житомиряни вирішили, що це просто чергова навчальна тривога ППО, які часто влаштовувалися перед війною. Але виявилися, що це не навчання, а наліт німецьких бомбардувальників. Перша ж бомба, що впала на місто, потрапила в новий магазин «Люкс», заповнений покупцями. Загинуло більше сотні людей. О 12 годині 15 хвилин по радіо виступив заступник голови Раднаркому, нарком закордонних справ СРСР В.М. Молотов і повідомив, що почалася війна з Німеччиною. Бомбардування міста стали щоденними. Квартали центральних вулиць перетворилися на суцільне згарище. Бомбосховищ у місті не було. Під час нальотів люди ховалися в підвалах будівель і в льохах. Під руїнами будинків загинуло багато мирних жителів. Нечисленні рятувальні загони не встигали надавати допомогу постраждалим і прибирати з вулиць трупи. 25 червня бомби потрапили в ешелон окремої залізничної бригади, який стояв на станції Житомир. Більшість особового складу бригади живцем згоріла у вагонах. Крім бомб, з літаків скидали на місто листівки і російськомовних парашутистів, які намагалися посіяти серед жителів панічні чутки. У місті створили винищувальні батальйони для боротьби з диверсантами. Понад три тисячі житомирян вже в перші дні війни пішли на фронт захищати Вітчизну. Мобілізовані вливалися до складу тих військових частин, які напередодні війни стояли у Житомирі. 28 червня відбувся загальноміський мітинг, в якому взяли участь письменники Микола Бажан і Олександр Корнійчук.

На початку липня почалася евакуація, яка тривала до 6 липня. З тих щасливчиків, яким вдалося евакуюватися, не всі повернулися після війни у Житомир. Багато хто загинув на дорогах евакуації від бомбардувань, голоду і хвороб.

9 липня в першій половині дня Житомир був окупований. З самого початку у місті фашисти встановили жорстокий режим. З метою залякування населення на центральній площі міста (нині Соборна) німці періодично проводили публічні страти місцевих жителів в присутності городян. Біля того місця, де знаходилася шибениця, на площі тепер встановлено пам'ятний знак. Згідно з указом від 18 грудня 1941 року, за кожен випадок вбивства або поранення німця передбачався розстріл 100 місцевих жителів. Указом командира жандармерії Житомира поліцаям давалося право розстрілювати підозрілих людей прямо на вулицях. У місті проводили облави для відправки молоді на примусові роботи до Німеччини. Збірний пункт містився в школі № 17 на Київській вулиці (під час окупації – Reichenaustrasse). Всього за період окупації з Житомира вивезли на німецьку каторгу більше десяти тисяч громадян.

Особливо жорстоким було ставлення до житомирян єврейської національності. Їх убивали тільки за те, що вони – євреї. Відразу після окупації Житомира в районі Замкової гори було створено гетто, куди за лічені дні зігнали все єврейське населення, що не встигло евакуюватися, де багато хто з них помер від голоду, холоду і хвороб. З гетто їх партіями вивозили на вантажних машинах в район хутора Довжик. На 10-му кілометрі від центру міста на відстані 300 метрів від шосе в лісі викопали шість великих котлованів розміром 26х25х3 метри. Чоловіків розстрілювали, а дітей і жінок закопували живими. Тут, за офіційними даними, вбили 9 тисяч 623 мирних жителя Житомира. На згадку про загиблих у квітні 1995 року тут було встановлено пам'ятний знак. Єврейська громада Житомира у 2011 році почала проект з увічнення імен євреїв, знищених поблизу хутора Довжик, шляхом створення меморіалу, де були б у камені викарбувані їх імена.

Ще одна братська могила жертв Голокосту знаходиться у північно-західній частині Житомира в районі вулиці Максютова (зараз вул. Вільський Шлях) біля Житомирського інституту радіоелектроніки. Тут у вересні – жовтні 1941 року німецькі окупанти спільно з поліцаями вбили близько 1600 жінок, дітей і людей похилого віку єврейської національності – мирних жителів Житомира та найближчих сіл. Перед стратою їх змушували роздягтися догола, потім підводили до викопаних ям і розстрілювали. Дітей кидали живими, поранених засипали землею разом з убитими. За розповідями місцевих жителів, верхній шар землі ще довго ворушився від руху закопаних живими людей. Цю криваву трагедію описав колишній командир 528-го німецького піхотного полку майор Реслер: «... коли ми, нарешті, піднялися на насип, нашим очам представилася огидна за своєю жорстокістю картина, приголомшлива і жахаюча для непідготовленої людини. Там була вирита яма близько 7 – 8 м завдовжки і приблизно 4 м завширшки, на одному краю якої лежала купа вийнятої з неї землі. Цей пагорб і прилегла до нього стінка ями були абсолютно залиті потоками крові. Сама яма була заповнена безліччю трупів чоловіків і жінок різного віку, загальне число яких важко визначити, як і глибину ями. За насипаним валом знаходилася команда поліції на чолі з поліцейським офіцером. На формі поліцейських були сліди крові. Віддалік стояло безліч солдатів розквартированих там частин; деякі з них були присутні як глядачі... Підійшовши впритул до ями, я побачив картину, яку до сих пір не можу забути. Серед інших у цій могилі лежав старий із сивою густою бородою, стискаючи в лівій руці тростину. Оскільки він ще був живий, я велів одному з поліцейських добити його, на що той відповів з посмішкою: «Я йому вже увігнав 7 куль в живіт, він тепер сам повинен здохнути». Розстріляних в могилі не складали, і вони лежали покотом, так, як падали зверху в яму. Всі ці люди були вбиті пострілом в потилицю, а поранені добивалися в ямі з пістолетів». У 2002 році на цій братській могилі встановлено пам'ятник: на гранітному п'єдесталі у вигляді шестикутної зірки Давида лежить гранітна брила. На ній меморіальний напис українською, івритом та ідиш.

На Богунії на території військового містечка (з правого боку шосе) видніється стара водонапірна вежа. Тут особливі частини СС влаштували стаціонарний табір для радянських військовополонених, замаскований під лазарет. Табір був дуже великим. У ньому було зібрано у 1941 році близько 100 тисяч радянських військовополонених. Це приблизно нинішня територія полку зв'язку, колишній хутір Довжик і, мабуть, частина території військового училища (за спогадами одного з військовополонених, табір розміщувався і у триповерхових казармах). Тільки незначна частина військовополонених розмістилася в будівлях. Більшість перебувала під відкритим небом. Восени 1941 року у таборі виникла епідемія дизентерії та висипного тифу. Хворих і поранених не лікували, їх просто знищували. Розстріли хворих відбувалися щодня. Їжу військовополонені отримували один раз на добу – 100 грамів проса і півлітра води. Смертність від голоду і виснаження була дуже висока – щодня до 40 осіб. Табір охрестили «табором смерті».

Свої спогади про нього залишив у своїй автобіографічній книзі «Стежка з Мамонтовського провулка» нині покійний житомирянин Віктор Федорович Фіногеєв: «Війна почалася, коли мені було п'ять років. ...Настала весна сорок другого року. ...За колючим дротом перебували сотні полонених червоноармійців. Вони мали жахливий вигляд. Напіводягнені, в лахмітті, худі і виснажені. Побачивши нас, вони починали просити чогось поїсти. Ми стали ходити по городу в пошуках буряків або картоплі, що залишилися з осені. Знаходячи мерзлий буряк, ми кидали його через вузьку дорогу за колючий дріт. Полонені накидалися на кинуте, виривали один у одного, влаштовуючи бійку. Німці-вартові не перешкоджали цьому і тільки реготали, від задоволення спостерігаючи за нещасними, що втратили людську подобу. Одного разу, після чергової порції чогось їстівного, була дуже велика бійка за кинуте нами. Часовий з вишки дав автоматну чергу по полонених, а по нас, для остраху, вистрілив поверх голів. Ми розбіглися».

Взимку 1941 – 1942 років близько першого корпусу лежали штабелями сотні трупів. Більше двох місяців мерців не ховали, а просто складали, як поліна. Навесні їх зарили тільки тому, що фашисти боялися інфекційних захворювань.

Масові розстріли військовополонених і мирного населення фашисти здійснювали на хуторі Довжик (тепер житловий масив Житомира). З весни 1942 року в таборі почала діяти підпільна антифашистська організація, яку очолив колишній військовий лікар І.Г. Алексєєв. Неодноразово робилися спроби втечі з табору, але більшість з них закінчилася трагічно. Одним із в'язнів-утікачів табору був і майбутній академік архітектури Олександр Володимирович Жук (1917 – 2008). На фронті він був з перших днів. Був поранений, потрапив у полон, після втечі зумів перебратися на бік наших військ. З грудня 1942 до квітня 1943 року підпільникам вдалося прокопати 70-метровий тунель для втечі з табору. Але табірна охорона дізналася про це. Бігти вдалося лише чотирьом ув'язненим. Відступаючи, фашисти знищили всіх полонених.

У тому місці, де був табір, встановлений обеліск у вигляді скульптурної композиції з рожевого граніту, в центрі якої фігура замученого військовополоненого з бронзи. На плиті напис: «Ця багатостраждальна земля свідок жорстокої страти німецькими фашистами десятків тисяч військовополонених та мирних громадян Житомира у 1941 – 1943 рр. Вічна пам'ять загиблим». Адреса пам'ятного знаку закатованим арештантам фашистського концтабору – вулиця Нескорених, 14. Він був зведений замість обеліска з сірого граніту, встановленого на цьому самому місці у 1968 році. У 2002 році поряд закопали капсулу з прахом житомирян, закатованих у концтаборі Майданек. Це написано на плиті з правого боку композиції. У братських могилах тут поховано 65 тисяч військовослужбовців і 45 тисяч мирних жителів.

Уже з перших днів окупації у місті діяв підпільний обком на чолі з Григорієм Івановичем Шелушковим. У 1942 році створили два паралельно діючих міськкоми партії на чолі з Г. Буржинським і О. Бородієм. Диверсійною роботою займалася група співробітників держбезпеки під керівництвом Євгена Мирковського, спеціально надіслана в Житомир у 1942 році. На її рахунку вибухи нафтобази, електростанції, друкарні фашистської газети «Голос Волині», телеграфу, складів з військовою технікою. Багаторазово ушкоджувався кабель зв'язку Берлін – Київ. У червні 1943 року був влаштований вибух у приміщенні гебітскомісаріату (будівля на розі Михайлівської і Великої Бердичівської, де тепер на першому поверсі магазин «Квартал»). Гебітскомісар був важко поранений, а його заступник убитий. Майже два роки підпілля діяло успішно, але у травні 1943 року гестапівцям вдалося напасти на слід організації. Більшість її учасників були арештовані і страчені в лісі поблизу села Довжик. Посмертно Григорію Шелушкову і Олексію Бородію присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Організовану відсіч окупантам у Житомирі проводило не тільки радянське підпілля, а й Організація українських націоналістів (ОУН), одним з керівників якої був відомий поет, вчений, політичний діяч, житомирянин Олег Ольжич (Олег Олександрович Кандиба). На початку окупації члени ОУН були на легальному положенні і навіть входили до органів місцевого самоврядування, сподіваючись, що німці їм дадуть можливість проголосити незалежну Україну. Але у фашистської Німеччини були інші плани. Вже восени 1941 року у Житомирі почалися арешти членів ОУН. Було заарештовано понад 200 українців, а всього у Житомирській області – понад 700 осіб. 120 з них розстріляли в Житомирі на Мальованці. Спогади очевидця: «...вулицями Житомира з великим поспіхом їхали автівки. З них лунало могутнє «Ще не вмерла». Вони приїздили на місце розстрілу...». Назвавши цю подію Другою Базарською трагедією, Олег Ольжич писав: «Я думаю, що Другий Базар відкрив наступний етап української революційної боротьби, яка повинна завершитися створенням самостійної Української держави». Решта оунівців перейшли на нелегальне становище для боротьби з окупантами. Штаб підпільної групи ОУН перебував у будинку № 13 на Лермонтовській вулиці, де жив тоді Олег Ольжич. У травні 1944 року у Львові він був заарештований гестапо, поміщений у концтабір Заксенхаузен. Загинув на допиті під тортурами. Його ім'ям названа одна з вулиць Житомира.

Два з половиною роки Житомир перебував під фашистською окупацією. Звільняли Житомир двічі. Перша спроба у листопаді 1943 року закінчилася невдачею, за що тоді мало не поплатився життям командувач 1-го Українського фронту генерал-полковник М.Ф. Ватутін. Його врятувало тільки втручання маршала Г.К. Жукова. Окупація закінчилася, нарешті, в ніч з 31 грудня 1943 на 1 січня 1944 року. Сімнадцять з'єднань і частин 1-го Українського фронту, які визволили Житомир, стали «Житомирськими». Їх найменування золотом написані на мармурових плитах, встановлених на фасаді будівлі міської ради.

Всього у Житомирі було знищено від бомбардувань і артилерійського вогню 533 будинки, 31 підприємство, 16 шкіл, 3 технікуми, 2 інститути, лікарня, поліклініка, залізничний вузол. Серед них – численні пам'ятки історії, архітектури, культури. Населення міста після війни зменшилося вдвічі: у 1945 році у місті нараховувалося всього 53 тисячі жителів. Більше 15 років піднімали Житомир з руїн. Таку ціну довелося заплатити Житомиру для перемоги над ворогом. Для тих, хто пережив цю страшну трагедію, День Перемоги – не просто свято позбавлення від страшного, смертельного ворога, від небезпеки, якої не знала Батьківщина за всю історію. Це День скорботи і вшанування пам'яті героїв і жертв війни.

При підготовці статті використані роботи Бориса Дубмана, Ігоря Александрова та інших житомирських краєзнавців. Фото з мережі Інтернет.

Руслан Мороз

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.