22 червня: вчимося не згадувати, а пам’ятати!

Хоч би скільки парадів за участі всіляких ЛГБТ не проходило у Києві чи інших містах України, якими б важливими подіями не відзначалися у ці дні політики і партії, однак 22 червня щороку згадується як день початку радянсько-німецької війни.

У 2018-му році ця подія не має ювілейно-«круглої» позначки, однак і донині її вважають історично значимою. Раніше червень 1941-го називали вогняним і чорним. Зрозуміло чому, бо війна із обстрілами та бомбардуваннями приносить вогонь, руїни, але найстрашніше – смерті людей. Сьогодні українці більше, ніж десять років тому, розуміють і відчувають страшний подих війни, бо так само, як і 77 років тому, на українській землі ледь не щодня горять будинки і гинуть люди. Від снарядів, розривів мін та від куль снайперів.

Але що б і хто не казав, то була страшна війна. Навала, агресія, руїни і cмерть стали щоденними супутниками Житомира і житомирян упродовж двох із половиною років. Нещодавно серед новин міської хроніки на одному із житомирських інтернет-сайтів промайнула звістка про віднайдений у Центральному державному архіві України уривок кінохроніки від липня 1941 року. Кажуть, що на ньому показані події вторгнення нацистів до Житомира. У центрі невеличкого шматочка кінохроніки – поруйновані і спалені будівлі, понівечена військова техніка, вже постраждалі від бомбардувань люди. Чи то житомиряни, чи, можливо, й жителі якого іншого міста, враженого бомбами авіації агресора, сказати достеменно важко, адже Житомир тих років докорінно відрізнявся від сучасного його вигляду. Проте уривок із хроніки 1941-го року вкотре примушує задуматись і згадати про те, а що власне ми знаємо про радянсько-німецьку війну, яка розпочиналася влітку 1941-го року в Україні, і вже на 18-й день від часу її початку гітлерівці загарбали Житомир. Яке значення мали події у Житомирі, під Житомиром і на Житомирщині загалом у ході радянсько-німецької, а, можливо, і у ході всієї Другої світової війни? Так, до речі, питання мало хто ставить. Хоча якраз Житомирщина влітку 1941-го року і стала стратегічно важливою територією, яка завадила сумнозвісному гітлерівському «бліцкригу» перетворитися у реальність. Знову ж таки питання до істориків, науковців і навіть – до вчителів шкільного курсу історії України. Адже сьогодні варто виокремити, підкреслити особливість ситуації на Житомирщині у перше воєнне літо 1941-го року. Це на території Білорусі, де радянський фронт щодня відступав на 50-60 км, так само, як і у країнах Прибалтики, де відступ був ще швидшим, гітлерівські війська змогли втілити у життя усі завдання своїх генералів. В Україні (і саме на Житомирщині!) у Гітлера сталися грандіозні затримки. Так, під Новоградом-Волинським 6, 7 і 8 липня 1941-го року гітлерівським військам вдалося прорвати оборону 5-ї армії під командуванням генерала Михайла Потапова, а потім швидко рвонути до Житомира і звідти – на Київ. Але ж якраз тут, на Житомирщині, нацисти застрягли більш як на місяць і саме тому не змогли з наскоку взяти столицю України. У Генштабі вермахту вважали проблему 5-ї армії як «прип’ятську проблему», бо своїми флангами (а часто – своїми тилами) вона впиралася у річку Прип`ять, яку важко було форсувати через довколишню заболоченість. Але ж затримка із взяттям Києва від 11 липня до 21 вересня 1941 року (на 2,5 місяці) розпочалася саме тут, на Житомирщині. Якраз у районі автомагістралі між Житомиром та Новоградом-Волинським. Якщо точніше – біля сіл Соколів, Андріївка та Курне у період із 9 по 17 липня 1941 року продовжувались запеклі бої за контроль над дорогою, що йшла на Житомир та Київ. Радянське командування, яке розуміло трагізм прориву своєї оборони біля сіл Гульськ та Новий Миропіль 6-8 липня 1941 року, одразу ж зажадало від командармів 5-ї та 6-ї радянських армій (М. Потапов та І. Музиченко) ліквідувати «дірку», яку ворог успішно розширював, взявши Бердичів та Житомир (8 та 9 липня 1941 року) і вже за два дні опинившись у передмісті Києва – Святошино. Тут, під Соколовим, чотири дні точилися тяжкі бої за право контролю над автодорогою, якою рухалася вся техніка загарбників. Звісно, із 9 до 17 липня 1941-го (а реально – ще два-три дні) війська вермахту просто застрягли і не могли рухатись за авангардом, який вже зайняв Житомир і дістався київських окраїн. Сучасник мало знає про те, що війська 5-ї армії М. Потапова мали зустрітися у районі села Курне (сучасний Пулинський район) із військами 4-го мехкорпусу 6-ї радянської армії під командуванням І. Музиченка. До речі, тим корпусом у липні 1941-го командував пізніше скандально відомий генерал Андрій Власов. Чому війська Власова не змогли допомогти підрозділам 5-ї армії «осідлати» автодорогу Новоград-Волинський – Житомир, досі невідомо. Про бої із 9 до 17 липня 1941 року сьогодні нагадує лише пам’ятник біля придорожнього села Андріївка, який поки що не встигли декомунізувати нинішні борці за правду історії. І загалом події липня – серпня 1941-го року на Житомирщині згадуються дуже поверхово, бо ж важко насправді зрозуміти, як Житомир був окупований вже 9 липня, а останні села Малинщини були залишені підрозділами 5-ї армії аж 17-18 серпня 1941-го року.

Щодо Житомира у перші місяці його окупації. Місто, яке не стало ареною кровопролитних боїв і було захоплене нацистами всього за лічені години, стало місцем облаштування грандіозного концтабору. Про загиблих майже 70 тисяч його в’язнів сьогодні вже забули, бо на місці їх загибелі, так само, як на місці розстрілів десятків тисяч житомирян в урочищі Петровському під Довжиком, сьогодні побудований завод будівельних матеріалів. Як кажуть, просто на кістках людей. У самому Житомирі із липня 1941-го встановлений окупаційний режим, який також мав свою специфіку. Адже в основі окупаційного гарнізону були солдати словацьких полків, які перебували у Житомирі цілий рік. До речі, «словацька сторінка» житомирської історії 1941-42 років також мало досліджена, а у більшості історичних нарисів про війну та окупацію у Житомирі про це взагалі не згадується. Сьогодні не прийнято згадувати і про деякі інші сторони тодішнього житомирського життя. Наприклад, про те, що житомиряни у масі своїй влітку та восени 1941-го року навіть не думали про те, що радянська влада та Червона Армія колись ще повернуться. Школи, театр, лікарні і цілий ряд житомирських підприємств вже у серпні 1941-го зажили своїм новим життям і про діяльність аж 20-ти груп радянського підпілля (так кажуть автори фільму, який донині «гуляє» в Ютубі) у Житомирі ніхто на початку окупації не чув. Лише у 1942-му році у Житомирі стало відомо про партизанів і підпільників, а вже на початку 1943-го окупанти знешкодили головних керівників радянського підпілля. Сьогодні про це знову забули як про недоречність чи то випадковий факт. Зараз більше відомо про те, що сталося у нашому місті 30 серпня 1941-го року, коли були вбиті керівники  ОУНівського (мельниківського) підпілля Микола Сціборський та Омелян Сеник. Але житомиряни у масі своїй не відають про те, якою ж була влада у нашому місті одразу ж після його окупації нацистами.

Ці питання, які мали б виникати хоча б у фахівців, хоча б у колі науковців, а потім вже – і у колі популяризаторів національної історії того трагічного і надзвичайно складного періоду, не стосуються лише 1941-го року. І не лише періоду нацистської окупації Житомира у 1941-43 роках. Вони напряму і дуже безпосередньо впливають на нашого сучасника. Який часто не розуміє, чому у Житомирі встановили пам’ятник одному із керівників мельниківського крила ОУН Олегу Ольжичу, а разом із тим знесли пам’ятник Олексію Бородію – керівникові радянського підпілля у 1942-43 роках. До речі, у радянських кінохроніках про часи гітлерівської окупації є інформація про страчених у Житомирі підпільників із села Альбінівка (нині Тетерівка). Але далі тієї «кіношної» згадки ніхто нічого не знає. Останнім часом частіше, але все ще надто сором’язливо і все ще дуже епізодично згадують про розстріли учасників «другого Базару», які вшанували у листопаді 1941-го року 20-ті роковини розстрілу вояків армії УНР. Проте персонізувати тих, хто загинув від рук окупанта, і досі не хочуть або не можуть. Між тим пам'ять про червень 1941-го, як і про весь період гітлерівської окупації Житомира та Житомирщини, загалом потребує активних дій. У Житомирі, у Новограді-Волинському, у Коростені чи Бердичеві вже давно із цього приводу не проводять ні науково-краєзнавчих конференцій, ні жодних інших заходів пізнавального характеру. У Житомирі завдяки ентузіастам поки ще працює група «Пошук», учасники якої зробили для відновлення пам’яті про події семидесятилітньої давнини більше, ніж усі влади, разом узяті. Але активісти із «Пошуку» не відчувають підтримки не лише від влади, але й від суспільства, яке пам’ятати про своє минуле не звикло, не вміє чи не навчилося. Адже пам’ятати треба не лише генералів Михайла Потапова, Кирила Москаленка, Володимира Тамручі, які керували обороною Житомирщини у червні-серпні 1941-го року, але й про тих житомирян і жителів області, які залишилися на території, окупованій  гітлерівськими військами. І про тих, хто боровся із нацистами, і про тих, хто просто виживав, і про тих, хто загинув. Якраз про це нам говорить дата на червневому календарі, до якої ми звикли, але вже не пам’ятаємо.

Микола Корзун

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.