Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Прибуткові будинки Житомира. Продовження
Житомир має власну антологію міфів та казок, але більшу частину цієї спадщини ми майже взагалі не знаємо.
Продовжуємо розповідати про прибуткові будинки. Це друга частина цікавої і драматичної сторінки нашого життя. Першу частину можна почитати ТУТ.
З приходом радянської влади (1919 р.) завершується історія дохідних будинків. Прибуткові будинки увійшли в історію як дзеркальне відображення соціального устрою дореволюційного суспільства. Але водночас багато які з них стали архітектурною окрасою Житомира. Можливо, саме краса врятувала їх від руйнівних бур двадцятого століття, адже велику частину з них було знищено в роки німецько-фашистської окупації Житомира. Незважаючи на всі труднощі, будинки по вулицях Михайлівській, Київській, Вільській і Великій Бердичівській врятували і реставрували.
Житлоплоща революції
За роки громадянської війни в країні обсяги житлової площі катастрофічно скоротилися. Величезна частина житла була зруйнована, інша була зайнята під установи, канцелярії та новостворені організації. У Києві у 1918 р. під час обстрілу міста згорів прибутковий будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського. Сам Грушевський десь у цей час перебував у Житомирі. Та чи було щось подібне у нашому місті? Про це історія мовчить. На нашу думку, що якщо навіть житловий фонд міста і не постраждав, то кількість приїжджих громадян, що постійно проживали у Житомирі наприкінці 1917 р., була дуже великою. Тут були розташовані шпиталь, військові частини, було багато біженців. Всіх десь треба було розміщувати. До того ж відомий історичний факт, що після закінчення громадянської війни (1921 р.) населення, яке втекло з міста в села, стало активно повертатися, а за ним потягнулися селяни-бідняки, що шукали хорошого заробітку або рятувалися від бандитських нальотів. Міста стали відчувати всю тяжкість різкого перенаселення. Ми припускаємо, що і у Житомирі настала житлова криза, жителі міста відчували колосальні труднощі зі зніманням не тільки квартир, але й кімнат.
Як же влада більшовиків вирішувала квартирне питання? Може, вона хотіла залишити все так, як було століттями, або зажадала нововведень? Виявляється, більшовики пішли по ще не баченому шляху – націоналізували весь житловий фонд. Так, дійсно у 1919 р. житловий фонд Житомира був націоналізований. Раніше писали, що робітники, прачки, прислуга, кучери й інші низи суспільства, особливо ті, що прийшли з сіл на заробітки, знімали ліжка і кути. Тепер же ставилося за мету забезпечити всіх житлом незалежно від соціального статусу. Наркоматом охорони здоров'я (аналог нинішнього міністерства) була визначена санітарна норма житлової площі на одну людину – 9 квадратних метрів. Саме на них починають орієнтуватися при підселенні мешканців. Після введення норми з'являються поняття, що визначають її перевищення, – «надлишки» або «зайві метри». З 1919 р. по 1921 р. влада керувалася декретом «Про скасування права приватної власності на нерухомість у містах». У ньому говорилося: «У міських поселеннях з числом жителів понад 10 тис. осіб скасовується право приватної власності на всі будівлі, які разом з розташованою під ними землею мають вартість або дохідність понад межу, встановлену органами місцевої влади». У нашому місті проживало близько 60 тисяч громадян. Звідси випливає, що у Житомирі такий вид дохідної діяльності, як утримання прибуткового будинку, був припинений.
Безкоштовний сир не тільки в мишоловці
Безкоштовне отримання житла і бонусом безкоштовне користування комунальними послугами – чи це можливо? Виявляється, що в роки громадянської війни саме так і було. У країні бушували безробіття і така неймовірна інфляція, що протягом дня ціни могли стрибнути в кілька разів. В обігу були не тільки радянські гроші, але й безліч інших грошових номіналів. На базарі можна було розплачуватися купюрами тимчасового уряду, названими в народі керенками, грошима директорії, Денікіна і т. п. У нашому місті в обігу були навіть житомирські гроші. Герой твору Булгакова «Біла гвардія» Ларіосик в ці роки жив у Житомирі. Був він людиною поетичною і замисленою. Дружина його посилала на ринок купити щось їстівного, наприклад картоплю. Продавець вимагає за неї 3 тисяч керенських. Ларіосик згадав, що забув вдома гроші. А коли повернувся, то картопля вже за 6 тисяч, як гарячі пиріжки, продається. Зараз таке явище називають загадковим словом «гіперінфляція».
Отже, сталася економічна катастрофа, тому з 1919 по 1921 рр. радянська влада скасувала квартирну плату. Замість комунальної плати ввели норми споживання води і електрики. Житомирський комунгосп визначав, скільки і якої потужності можна запалити лампочок в житловій кімнаті, на кухні, а скільки, наприклад, у театрі. Порушників норм споживання штрафували позбавленням права користуватися електрикою на деякий час. При вторинному порушенні електрику відключали взагалі. Але більшість житомирян користувалися свічками. Місто в особі комунгоспу виробляло свічки, які продавалися як приватним особам, так і організаціям, і навіть церквам, костелам і синагогам. У роки громадянської війни влада у Житомирі змінювалася неодноразово, тому, напевно, квартиронаймачі і господарі дохідних будинків усно домовлялися про оплату. Платили вже не тільки грошима, а й натуральними продуктами (сиром, сметаною, дровами та іншими матеріальними цінностями).
Ущільнення, комуналки і будинки на кілька сімей
У 1920 р. вийшов декрет «Про заходи правильного розподілу осель серед трудящого населення». Вся житлова площа понад встановлену норму підлягала вилученню і перерозподілу серед трудящих. Це означало, що якщо на сім'ю, яка жила у великому будинку, панській квартирі дохідних будинків й інших квартирах, приходилося більше, ніж передбачалося, житлової площі (коридор, кухня і санвузол не вираховувались), то в квартиру підселяли мешканця або, якщо вистачало місця, цілу сім'ю. Господарі мали право самі протягом двох тижнів знайти собі сусідів на зайві метри. Після закінченні цього терміну проводилося примусове ущільнення. Привілеї давали тільки окремим особам або категоріям трудящих, яким це необхідно для професійної діяльності, а також психічним хворим і хворим на захворювання, які вимагають ізоляції (наприклад, хворим на туберкульоз). Звичайно ж, господарі дохідних будинків не могли скористатися правом знайти відповідних для себе сусідів. Неможливо було знайти бажаних для себе сусідів у великий багатоповерховий будинок. У приватних невеликих будинках деякі скористалися таким правом і протягом двох тижнів зуміли зібрати всю свою рідню або близьких за культурою і духом людей. Достеменно відомо, що у провулку Метеорологічному був будинок, де жили колишні дворяни, царські чиновники і офіцери. У ньому проживала і знаменита у Житомирі княжна Оржевська. По вулиці Домбровського теж були будинки «колишніх». В одному з таких панських будинків у невеликій квартирці доживав свій вік колишній царський чиновник і знаменитий благодійник Костянтин Роше.
Ярослав Олейниченко у книзі «До себе, в садибу» згадує, як сестри Семенові врятували свій будинок у Житомирі від ущільнення: «Домоволодіння було розписано на всіх сестер і братів, а також ще якихось родичів, які потрапили під руку. Сенс був один – що більше власників, то менше шансів потрапити під ущільнення, примусове підселення і навіть відчуження певної частини. Це дійсно спрацьовувало... Коли ж у 20-ті роки у будинок ввалювалися повноважні представники комітетів бідноти, то перед ними виникала картина зрозуміла і близька: двадцять власників на 10 кімнат, і ще у багатьох сім'ї. Нормально – комуна! І будинок уникав караючої десниці. До речі, багато окремих родичів, волею важкого моменту, що стали формальними співвласниками будинку, згодом жорстко пред'явили на нього свої права, хоч і не жили в ньому, не берегли будинок, не ремонтували, не вклали жодної копійки, щоб його підтримати».
Багато власників будинків не змогли знайти собі сусідів, і тоді певна частина помешкання піддавалася реквізиції. Раїса Сергіївна, дочка графа Дьячковського, який мав будинок у Пивоварному провулку, згадувала, що їхній великий будинок розділили на чотири частини, тобто на чотири окремі квартири по дві кімнати з кухнями і з окремим входом. Родині залишили дві кімнати і сад. Вона з сумом згадувала цю подію, скаржилася, що вселили необізнаних і чужих для них людей. Але нічого, якось прижилися і зжилися.
У прибуткових будинках були утворені спеціальні будинкові комітети, які взяли на облік багаті квартири. Міська рада робітничих і солдатських депутатів склала списки і порядок заняття квартир біднотою. До речі, згодом це послужило початком створення єдиного міського господарства.
У декреті використовувалося слово «ущільнення», тому в народі принцип вселення трудящих в панські будинки назвали ущільненням. Багато хто згадає тут твір Михайла Булгакова «Собаче серце», де будинковий комітет «ущільнював» професора Філіпа Преображенського. У Житомирі донині збереглися матеріальні сліди житлової політики двадцятих років двадцятого століття. Уважний житомирянин не міг не помітити, що в старовинних одноповерхових будинках або будинках з мезоніном розташовується від двох до чотирьох квартир з окремим входом. Коли дізнаються, що цей будинок побудував такий-то генерал чи купець, то мимоволі виникає питання: невже він розбив цілий будинок на декілька окремих квартир? Як правило, місцеві органи влади великий одноповерховий будинок поділяли на кілька квартир. Мешканці змінювалися, змінювалися епохи, а матеріальний слід політики ущільнення дійшов до наших днів.
Ущільнення породило знамениті комуналки. Зазвичай вони утворювалися у двоповерхових приватних будинках (наприклад, у будинку нотаріуса Філіппова) або в дохідних будинках. Зазвичай вселяли кілька сімей або мешканців. Вони користувалися загальною кухнею, туалетом і коридором. У шістдесяті роки їм на зміну прийшли безкоштовні економічні упорядковані квартири на одну сім'ю. Тепер цей дар ми передаємо у спадок своїм дітям і онукам. Однак по вулиці Корольова ще існує давня комуналка. В комунальні квартири вселяли тих, хто жив у вологих і холодних нічліжках, підвалах, на горищах, хто знімав кути або ліжка. Зрозуміло, що вийшовши з самого дна суспільства, люди були в захваті від можливості безкоштовно отримати кімнату. У комунальних квартирах сусідами були люди абсолютно різних культурних світів. Колишні дворяни, крамарі, робітники, колишні офіцери царської армії і колишні червоноармійці.
Був ще один бік комуналок 20-х років. Тут зустрілися люди різних національностей і віросповідань. За царя вони могли перетинатися всюди, але тільки не в побуті, на кухні. Житомирські комуналки зашуміли, заговорили різними мовами. Різні культури, різні цінності часом призводили до сильних баталій на кухні. Згадайте повість Олексія Толстого «Гадюка», де героїня Ольга – колишній боєць Червоної армії, яка «була вже дуже худа» після закінчення громадянської війни, поселяється в комунальній квартирі. Відбувається класичний любовний трикутник. Її сусідка по комуналці і суперниця ніжна Сонечка Варенцова вирішила порозумітися з «гадюкою», але підібрала невдалий момент. Ольга схопила револьвер і вистрілила. Але тут не тільки сварилися, але й народжувалася дружба сім'ями, тут закохувалися, разом вигадували дивовижні страви, допомагали один одному дивитися за дітьми.
«Кожному своє» – нові норми споживання для кожної сім’ї
Сто років тому, у кінці 1921 р., у Житомирі знову ввели плату за комунальні послуги. Оскільки лічильників не було, були залишені норми споживання, яких, звичайно ж, не дотримувалися. Мінімальний термін заборгованості, після якого мешканця могли виселити з житла за рішенням суду, становив два місяці.
У 1923 р. були введені єдині норми квартирної плати, різні для різних громадян. Найвища – для «осіб, що живуть на нетрудові доходи». Робітники і службовці платили близько 1% від своєї заробітної плати. Підвищену плату платили приватні підприємці, особи вільних професій, служителі культу (священики, рабини, ксьондзи), біржові працівники – від 5 до 15%. За зайві метри (тобто які перевищують 9 квадратних метрів на людину) платили у подвійному розмірі. Одинокий мешканець. їдучи в тривале відрядження, зобов'язаний був представити в житлове товариство документи на відрядження. Якщо термін відрядження був понад три місяці, він втрачав право на житло і міг бути примусово виселений за відсутністю. Після повернення його знову вселяли, але в іншу квартиру.
У 1921 р., коли закінчилася громадянська війна, партія більшовиків запровадила нову економічну політику (неп), яка дозволила приватну торгівлю, відкривати їдальні і чайні, ресторани, кінотеатри, приватну лікарську практику. У житловій сфері з’явилася «нова житлова політика». Вона надала квартиронаймачеві, домовласнику деяку самостійність в експлуатації і управлінні житловим будинком. Була відновлена приватна власність і оренда квартири. Можна припустити, що колишні власники дохідних будинків знову могли управляти своєю нерухомістю, але вже на правах непмана. Варто було б дослідити і переконатися, чи було так у Житомирі. У будь-якому разі відомо, що в інших містах проводилася така політика і називалася вона демуніципалізацією (фактично повернення будинку колишнім власникам). Частину житла комунальне господарство здавало в оренду. Держава зобов'язала мешканців нести відповідальність за утримання і ремонт житла.
Житлові товариства
З 1924 р. для збереження житлового фонду та задоволення житлової потреби мешканцям багатоквартирних будинків, комуналок пропонувалося добровільно створювати житлові кооперативні товариства трьох видів: житлово-орендні кооперативні товариства (ЖОКТ), робочі житлово-будівельні кооперативні товариства (робочі ЖБКТ), загальногромадянські житлово-будівельні кооперативні товариства (загальногромадянські ЖБКТ). Тепер правила щодо заселення, ущільнення і утримання квартир встановлювало правління житлового товариства, а не держава. Такі товариства збирали комунальні платежі і займалися ремонтом і утриманням будинку. Правління товариства, яке обирається мешканцями, складалося з трьох членів, ще двоє були запасними. Тоді ж з'являється посада кербуда – постійного службовця, який дотримувався вказівок правління і виконував роботу по дому. Як це схоже на сучасні ОСББ!
З'явилися приватні прибуткові будинки, товариства і… зловживання. Наприклад, могли незаконно вимагати від особи, яка в'їжджає в квартиру, плату за в'їзд або необґрунтований збір коштів для ремонту будинку. Бувало й таке, що закуповувався матеріал на ремонт будинку, але частина його йшла наліво. Та й сама нерухомість стала об'єктом спекуляцій. Центральна газета «Правда» у березні 1924 р. із обуренням писала: «Якщо простежити, кому дістається випадково звільнена площа в будинках житлотовариств, то побачимо, що, якщо у будь-якому будинку звільнилася квартира, місцеві інтереси штовхають житловариства на шлях продажу квартири якомога дорожче, і вселяється в неї непман, бо з нього і за в'їзд здерти можна, і в подальшому можна копієчку вибивати. Впусти в дім робочого – взяти з нього нічого, та й платити-то він гроші буде». Неважко здогадатися, що подібне і у Житомирі коїлося. Житло стає товаром, його правдами і неправдами продавали або здавали в оренду. Щоб покласти край цьому пережитку капіталізму, у 1926 р. продаж або купівля кімнат і квартир стали кримінально караним діянням. А у 1927 р. розгорнулася компанія з виселення нетрудових елементів із займаних приміщень та роздачі житлового фонду, що звільнився, робітникам і службовцям. Житомирському управлінню міського господарства було доручено відмовляти в здачі житлової площі в найм нетрудовим елементам і заселяти її тільки трудящими. Виселення проводилося через судові органи. Однак були введені (1924 р.) категорії громадян, які мають право на житлові привілеї на метри понад санітарну норму. Серед них на першому місці стояли хворі, що потребують ізоляції (для Житомира це були туберкульозні хворі), вчені, «вільно практикуючі лікарі», державні службовці, колишні політичні каторжани і засланці. Тепер зрозуміло, чому герой твору Булгакова «Собаче серце» професор Преображенський обурювався, що будинковий комітет хоче його ущільнити. Адже він, як лікар і вчений, мав подвійне право на додаткове житло.
З 1925 р. почали створювати будівельні організації зі зведення нових житлових будинків. У місті був відкритий комунальний банк, який кредитував забудовників. Для забудовників ввели пільги. За новим законом забудовник був звільнений від податків і зборів та мав можливість користуватися житловою площею понад дозволені норми. Спекулянти, які діяли раніше на ринку нерухомості, одразу перекваліфікувалися в забудовників. Основними забудовниками були місцеві ради робітників і селян і, звичайно, кооперація. Цікаво, які перші житлові будинки були побудовані у Житомирі у 20-і роки? Але про це в наступному номері.
Руслан Мороз, Ігор Гарбуза
Хочете отримувати новини першими – приєднуйтеся до нас у соцмережах
