Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Частина тринадцята. Глава третя. Історія про життя та сміття
Житомир має власну антологію міфів та казок, але більшу частину цієї спадщини ми майже взагалі не знаємо.
Закінчуємо розповідь про історію збирання сміття у Житомирі. Першу та другу частину ви можете прочитати в минулих номерах нашого видання. Ми ведемо розповідь про цікаві факти історії нашого краю, багато цікавого ще попереду.
Медицина та прибирання сміття у Житомирі у ХІХ столітті
У дев'ятнадцятому столітті історія розвитку прибирання сміття тісно пов'язана з розвитком лікарсько-санітарної справи у Російській імперії. Завдяки широкій безкоштовній просвітницькій діяльності лікарів, особливо міських і повітових, приходило розуміння, що колишній порядок справ дуже небезпечний для здоров'я населення. Місцеві органи влади поступово стали усвідомлювати взаємозв'язок між прибиранням сміття, брудом на вулицях, якістю води та здоров'ям населення. За чистотою і порядком у містах спостерігали поліцейські, городові й інші чиновники Міністерства поліції.
У ХІХ столітті у Житомирі вакцинуванням населення займалися перукарі
Ми поцікавилися, як було з епідеміями у Волинській губернії, а значить, і у Житомирі. Саме вони тісно пов'язані з прибиранням і чистотою у місті. Більшість населення губернії було сільським (93%), вело селянський спосіб життя. У губернії буквально панували епідемії туберкульозу, тифу, холери, натуральної віспи, дифтерії. Вони були породжені поганою якістю води, низьким санітарно-гігієнічним рівнем побуту як селян, так і міських жителів. Нікому було щеплювати дітей від віспи. Тож у всіх містах і містечках цим займалися сотні перукарів, які, до речі, часто надавали медичні послуги.
У дев'ятнадцятому столітті життя не було медом, людям доводилося не жити, а виживати. Одна з умов виживання – дотримання чистоти у містах і селах. Але ця благородна місія була покладена на місцевих чиновників, які геть і уяви не мали про гігієну. Якщо на початку дев'ятнадцятого століття Волинський губернатор Камбурлей був стурбований поповненням своїх особистих доходів і влаштуванням різних розваг для себе коханого, то вже наприкінці століття губернатори почали розуміти, що треба суспільству служити і піклуватися про народне здоров'я. У 1898 році на Першому з'їзді сільських лікарів Волинської губернії губернатор І. Я. Дунін-Борковський закликав звернути увагу на погану якість води як у містах, так і в селах. (Тут не можна утриматися, щоб не нагадати, що за майже два століття нічого не змінилося. «Житомирводоканал» і сьогодні частенько влаштовує екологічні катастрофи, навіть такі, що у ХІХ столітті й у страшному сні не снилися!).
Тоді у Житомирі за чистотою вулиць і якістю продуктів спостерігав міський лікар. Їхня кількість залежала від числа поліцейських дільниць міста. У кінці дев’ятнадцятого століття їх було чотири, отже, у місті працювало чотири міських лікарі, які спостерігали за чистотою вулиць, дворів та якістю продуктів, що продаються в магазинах, лавках, на ринках. Треба сказати, що підтримка поліції мала велике значення для наведення елементарного порядку як у торгівлі, так і в прибиранні вулиць, вивезенні відходів з міста. М'ясистий кулак поліцейського або городового перед обличчям двірника, торгівця або бідного господаря невеликого будинку швидко наводив порядок і чистоту на вулицях і дворах. (Тут також нічого не змінилося, тільки корупції за цей час стало набагато більше.) Більш поважна публіка теж отримувала зауваження, але у ввічливій і чемній формі. Було незмінним одне – повинен бути порядок! Ми вже писали про те, що якось у перші роки ХХ століття якийсь чоловік кинув на Київській вулиці вбиту трамваєм свиню. Поліція негайно викликала людей, щоб прибрати свиню з бруківки. Для сучасників щойно вбита свиня на вулиці була б подарунком долі – викликати прибиральників точно б не довелося.
У 1870 році міське самоврядування отримало більше прав і можливостей для благоустрою міста. У середовище лікарів також прийшло розуміння, що необхідно організувати незалежну від медичного департаменту МВС лікарсько-санітарну організацію. У 1881 році (140 років тому) у Житомирі була створена міська санітарна організація, яка стала важливою ланкою у розвитку земської та міської медицини. Вона організувала медико-статистичні дослідження і стала діяльним радником Житомирської міської думи у боротьбі з епідеміями. Зрозуміло, вона давала рекомендації з прибирання та утилізації міського сміття. У «Військово-історичному огляді Волинської губернії» за 1884 р. писалося про якість води у Житомирі: «У кількісному відношенні місто водою забезпечено, але якість її, навіть у річках, бажає бути набагато кращою. Відбувається це внаслідок того, що колодязі розміщені біля туалетів та відсутня каналізація». Отже, серед освіченого населення склалося чітке уявлення про взаємозв'язок між чистотою і здоров'ям населення.
«На холеру нам був потрібен» у Житомирі такий водогін?
Однією з причин забруднення води у Житомирі були відходи (які, по суті, були сміттям), що скидалися в річки у Житомирі. Губернська газета «Волынские губернские ведомости» за 1874 рік писала, що у Житомирі було мало колодязів з придатною для пиття водою. Воду в основному брали з річки Тетерів. Дизельна водокачка наповнювала спеціальні резервуари, звідки водовози заповнювали свої діжки водою. Коли вона ламалася, то водовози возами заїжджали у річку і таку каламутну воду заливали в діжки. 1 вересня 1895 року газета «Волынь» з обуренням писала: «Набирається вода в таких місцях брудна і, цілком ймовірно, містить в собі чимало гнилих органічних залишків».
Однак вище Житомира за течією тетерівська вода мала відмінні якості. Про це писали у 1880 році інженери Володимир Антонович Черепов, Федір Іванович Донат і Іван Матвійович Сирокомській, які запропонували Житомирській міській думі влаштувати водопровід. У місті уздовж річок і маленьких річечок стояли шкіряні заводи, лазні, пральні, що скидали усі свої відходи в ріки. Всі ці стоки і нечистоти перетворювали житомирські водойми у смердючі і небезпечні клоаки, що породжували хвороби і несли небезпеку житомирянам. Містяни масово гинули від епідемії холери. На вулиці Старочуднівській був розташований холерний цвинтар, який у ХIХ столітті розміщувався далеко за містом. На старому кладовищі ХVIII століття у районі музикалки (там, де поворот на бердичівський міст) стояла каплиця, зведена в пам'ять про загиблих в епідемії холери. На Смолянці також тоді далеко за містом розташовувались холерні бараки, де житомиряни гинули від страшної хвороби. Ця хвороба яскраво відбилася в народній культурі, і досі існують такі вислови: «Холера тебе візьми!», «Ах ти холера!», «А на холеру він мені потрібен?!»
Протягом усього дев'ятнадцятого століття місто стрімко росло і розширювалось. Якщо на початку цього романтичного століття у місті проживало трохи більше п'яти тисяч чоловік у межах сучасної Замкової гори, Соборної площі та Подолу, то у 1883 році жителів було понад п’ятдесят дві тисячі. На початку двадцятого століття тут мешкало дев'яносто тисяч осіб. З другої половини дев'ятнадцятого століття у місті відкриваються різні склади, торгові фірми, магазини, друкарні і банки. У 1910 році працювало сорок шість маленьких заводів. З них славилися завод гнутих меблів і з виготовлення лайкових рукавичок. Історики про це охоче пишуть, але жодного разу не договорюють, що всі ці підприємства дружно скидали у воду власні відходи. Тоді ці нечистоти не вважалися відходами, сміттям, яке забруднює навколишнє середовище, роблячи його непридатним для життя. До засмічення житомирських водойм додавалася проблема з прибирання сміття у дво- і чотириповерхових будинках міста, які з’являлися, як гриби після дощу. На центральних вулицях міста: Великій Бердичівській, Михайлівській, Київській, Вільській, Кафедральній, Чуднівській – «багатоповерхівки» щільно стояли одна до одної. В основному це були прибуткові будинки, в яких господарі здавали в найм квартири. У 1902 році в одному з таких будинків жив всесвітньовідомий філософ Микола Бердяєв. Мабуть, саме висотна забудова Житомира, яка народжувала перші урбаністичні проблеми, і послужила підґрунтям його цікавої філософії, яку б сучасники назвали трохи соціофобною.
Одна зі згаданих проблем – утилізація сміття. Господарі будинків зобов'язані були прибирати проїжджу і пішохідну частини вулиць, що припадала на їхній будинок або садибу. У дворянській садибі вулицю від сміття прибирав найнятий двірник, бідний господар хати своїми силами наводив порядок, у дохідних будинках і установах – також найнятий двірник. Вранці по всьому місту бородаті двірники в фартухах з березовою мітлою і великим металевим совком виходили прибирати двори і вулиці. Влітку вони поливали водою бруківку, прибирали кінський гній, взимку – сніг, кололи лід. Прибране сміття спалювалося або вивозився за межі міста. Здавалося, так буде вічно. Але у 1917 році грянула лютнева буржуазна, за нею – пролетарська жовтнева революція, і вони назавжди змінили звичний порядок.
Не по горобцях з гармати, але по воронах з дробовика…
У роки громадянської війни (1917-1921) політична влада у провінційному містечку Житомирі змінювалася приблизно сімнадцять разів, і все навколо прийшло в повний занепад. Війна війною, але сміття і відходи повинні були вивозити з міста, прибирати вулиці, двори. Про це академічна історія мовчить. Отже, першу стежку у темряві історичного минулого нашого міста прокладемо ми, з газетних повідомлень, звісно. Коли вчергове з міста вигнали більшовиків, то нова влада виявила, що пристойна публіка не може гуляти по бульвару і парку. Поки на землі люди билися не на життя, а на смерть, у розкішних гілках дерев ворони звили безліч гнізд і розплодилися так, що коли пані та панове виходили погуляти по бульвару, чорні птахи нещадно гадили їм на голови, мундири, сукні та капелюхи. Тож комендант видав указ, щоб щоранку городові з дробовика стріляли у ворон і тим розганяли бридких птахів. Дробовик почав використовуватися у Першу світову війну (1914-1918), він стріляв дробом на невеликій дистанції. Постріл від дробовика гучний. При обстрілі воронячих гнізд до шуму від пострілів додавався дружний галас ворон, і саме під таку «музику» щоранку прокидалися житомиряни. Зате по бульвару можна було гуляти.
Нетрудовий елемент на стражі чистоти
За більшовиків весь нетрудовий елемент зобов'язали прибирати вулиці. Нетрудовим елементом вважалися дармоїди, алкаші та інші асоціальні типи, а також дворяни, служителі культу, колишні царські чиновники і офіцери. З них склали трудову армію, якій видавали за списком інвентар для прибирання вулиць. Щоранку можна було спостерігати, як якийсь колишній (так називали дворян і царських чиновників) березовим віником підмітав бруківку або бородатий священик разом із рабином прибирав сніг. Так було до 1921 року, а далі пішла низка реформ. Загалом все було так, як і сьогодні. До речі, прибирання дворів зобов'язали проводити будинкові комуни. Але потім від них відмовилися. Повернулися до них у кінці п'ятдесятих років (1959). Кожен будинок брав участь у конкурсі за право носити звання «Будинок зразкового утримання». До участі у конкурсі подавалися будинки, які відповідали низці вимог: відсутність серед мешканців дармоїдів і алкоголіків, у під'їздах проводиться регулярне прибирання, мешканці ввічливі один до одного, доглянута територія навколо будинку. Будинкам-переможцям присвоювалося звання зразкового і на стіну вивішувалася спеціальна табличка. Сьогодні за порядком у дворі стежать або найняті компанії, або об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ). ОСББ за структурою нагадує домову комуну двадцятих років двадцятого століття. У кінці двадцятих років комуністична влада поклала край політиці НЕПу і перейшла до будівництва соціалістичної держави. У прибиранні вулиць, дворів, у боротьбі зі скидами відходів у річки і просто в яри було вирішено об'єднати роботу гігієністів, санітарних лікарів, інженерів і влади. Було створено міське господарство. Це стало свідченням того, що життя міста – це не просто місце, де проживають громадяни, але серйозна господарська діяльність. Її невід'ємною частиною стала система утилізації відходів і сміття.
Чому краще жити означає більше сміття і розкрадань…
У шістдесяті роки Житомир став жити краще, і, треба сказати, життя і побут реально поліпшувалися. Трудящі масово отримували безкоштовні квартири, ціни на продуктові товари не зростали. Люди могли купити більше продуктів. Але вони також стали більше викидати харчових відходів. Сьогодні ООН повідомляє, що на планеті третина з вироблених продуктів харчування йде на сміття. Це мільярди витрачених коштів і фінансів. На звалищі, де гниють продукти, утворюється парниковий газ, який провокує потепління клімату.
У шістдесяті роки минулого століття у Житомирі спробували вирішити проблему з харчовими відходами, поставитися до них раціонально. З одного боку, людей закликали дбайливо ставитися до харчових продуктів і не викидати їх у смітник. Багато хто пам'ятає, як житомиряни похилого віку обурювалися тим, що молодь викидає черствий хліб на смітник. З іншого боку, вирішили збирати харчові відходи і ними відгодовувати худобу. Ідея чудова. Біля багатьох під'їздів встановили великі баки з нержавіючої сталі. Кожен мешканець повинен був відокремити харчові відходи і викинути в бак. Однак їх стали красти, нерідко туди кидали скло, металеві та пластмасові предмети. Незабаром від ідеї роздільного збору сміття довелося відмовитися. Протягом останніх десятиліть радянської влади (1970-1991) щоранку у двір приїжджали машини-сміттєвози (сміттєві машини, так їх називали) із саморозвантажними кузовами. Водій стукав у металевий предмет, і мешканці у відрах виносили сміття, кидаючи в приймальний бункер. Похилий падаючий транспортер з ланцюговим приводом ущільнював сміття, проштовхуючи до передньої стінки кузова. Кузов не був герметичним, і від нього несло міцним душком і постійно щось протікало на асфальт. Були автомашини, які вивозили металеві контейнери кубічної форми.
У шістдесяті і вісімдесяті роки Житомир стає промисловим містом, тому була створена система з утилізації промислових відходів. Працювали пункти з прийому вторсировини, де приймали папір, скло і метал. Ще живі житомиряни, які в дитинстві у піонерських галстуках бігали по будинках і квартирах, випрошуючи у мешканців непотрібну макулатуру, яку приносили в школу, звідки її вивозили. Переможців нагороджували книгами і почесними грамотами. До речі, макулатура надходила на Житомирську паперову фабрику, яка із вторсировини робила картон та пакувальний папір для харчових продуктів. Це була справжня зелена система з утилізації сміття.
У житлово-комунальних господарствах працювали двірники, які щоранку березовими віниками підмітали вулиці. Спекотного літа поливні машини зрошували вулиці, а взимку їх чистили снігоприбиральні машини. Центральні вулиці міста стали отримувати гарний і упорядкований вигляд. Акуратні з красивими клумбами вулиці, продумане озеленення зробили Житомир відомим як місто зелені, а житомиряни запам'ятовувалися як усміхнені і добродушні люди. У 1976 році Житомир був визнаний найбільш впорядкованим містом у Радянському Союзі.
І тут не посперечаєшся, що у розвитку міста, його благоустрої, прибиранні сміття та чистоті велике значення мають зусилля керівників міста і області. Сама історія про це говорить. У дев'ятнадцятому столітті наше місто упорядкував губернатор Синельников і тим здобув собі славу. Однак народна приказка говорить: «Чисто там, де не смітять!». Ще за радянських часів річка Кам'янка була загиджена металевим ломом: колеса і осі автомашин лежали у річці роками. Тільки у дев'яності роки збирачі металобрухту повністю очистили річку. Особиста культура кожного житомирянина обертається для міста серйозним витрачанням коштів. Щодня можна побачити, як на вулицях викидають сміття, п'ють пиво і одразу під ноги кидають пляшки і банки, папір, пластикову упаковку. Щовечора у сквері за Будинком правосуддя молодь і різновікові компанії викидають собі під ноги стільки сміття, що щоранку ціла бригада двірників упорядковує його. Свята, чи то Новий рік, чи якийсь концерт на площах, закінчуються горами сміття, кинутого під ноги. Комунальні служби змушені щоразу докладати колосальних зусиль для прибирання місця, де вночі бенкетували житомиряни. Зусилля влади увінчаються успіхом тільки тоді, коли для кожного житомирянина чистота стане ознакою вихованості.
ФОТО з відкритих джерел в інтернеті:
Руслан Мороз, Ігор Гарбуза
Хочете отримувати новини першими – приєднуйтеся до нас у соцмережах
