Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Частина чотирнадцята. Прибуткові будинки Житомира. Закінчення
Майже закінчуємо розповідати про прибуткові будинки. Це вже третя частина цікавої і драматичної історії про те, в яких умовах жили наші предки у Житомирі.
Житомиряни і житлові норми на одну людину
У Житомирі, як і у багатьох містах, житла не вистачало, особливо якщо дотримувалися санітарної норми – 9 кв. м на одну людину. Тому зберігалася стара традиція – знімання квартири, кімнати, місця. Те, що така комерція була, свідчить стаття у Кримінальному кодексі, яка криміналізує це явище. За здачу в найм кімнати, квартири покладався штраф. Ярослав Олейниченко у книзі «До себе в садибу» пише, що у 20-ті роки сім'ю Семенових виручала здача кімнат: «У кількох кімнатах – в тому числі і в кабінеті прадіда – довелося розмістити квартирантів. Це допомагало хоч якось підтримувати будинок: дах постійно протікав, штукатурка обсипалася, опалювати не було чим». Здача житла і койко-місця зберігалася до самого падіння радянської влади (1991).
Якщо радянська влада поставила собі за мету забезпечити всіх житлом, то вона повинна була почати будівництво нових житлових будинків. Ми шукали матеріали, присвячені будівництву житлових будинків у 20-ті роки ХХ століття. На жаль, таке враження, що в ці роки ув Житомирі нічого не будували. Може, хтось із наших читачів проллє світло на цю проблему і розповість, де і коли у 20-30-ті роки у Житомирі побудували житло?
Будинки-комуни
У 20-ті роки у Києві, а ще більше у Харкові (тоді столиця України) будували будинки-комуни, нерідко їх відкривали у колишніх буржуйських готелях. Сьогодні важко пояснити, що це було за явище. Але ідея будинку-комуни – усуспільнення побуту, руйнування патріархальної сім'ї. Вони були, по суті, гуртожитками з окремими кімнатами, загальною їдальнею і загальними кухнями для проживання радянських службовців. Одна з цілей таких будинків полягала в тому, щоб звільнити жінку від великого обсягу домашніх робіт. Тоді це називалося модним словом «емансипація». У 1923 р. такі комуни були заборонені, однак їхнє будівництво продовжилося. Тепер їх зводили для молоді, яка люто заперечувала міщанський побут. Подібні будинки зводили у Києві, Харкові або відкривали у колишніх прибуткових будинках в Одесі. У Харкові існував будинок-комуна, зведений архітектором Віктором Троценком. Мешканців розселили в корпусах без кухонь, а по центру розмістили їдальню, бібліотеку, пральню і душові. Такі ж житлові будинки в стилі конструктивізму зводилися і у Києві. В Андрушівці зберігся житловий двоповерховий будинок в стилі конструктивізму. Цілком ймовірно, його побудували саме у 20-ті роки ХХ століття на замовлення цукрового заводу. І він також міг бути будинком-комуною, а значить, першими мешканцями там були члени молодіжної комуни. Гуртожитки-комуни створювалися при різних підприємствах, навчальних закладах, а інколи стихійно. Цілком можливо, що і у Житомирі такі комуни були, але у колишніх прибуткових будинках. Тому і будувати нічого не треба було.
Історики кажуть, що у кожному місті будинки-комуни мали свій статут, свій уклад життя. Часом усуспільнення побуту доходило до того, що всі мешканці повністю весь свій заробіток усуспільнювали. Молодь вважала, що так вони досягають побуту без особистої користі, буржуйського накопичення і міщанського марнославства. Із загальної каси вони отримували гроші на обіди, тютюн, громадський транспорт і т.п. Комуна виписувала газети, оплачувала баню, кіно, виплачувала аліменти. Без дозволу колективу не можна було купувати речі. Це дозволяло уникати накопичення, як сьогодні говорять, шопінгу, та інших дурниць, які позиціонували багаті непмани. У 1934 р. сімнадцятий з'їзд партії більшовиків, яка реально управляла радянською державою, відкинув будинки-комуни, оголосивши їх лівим перегином, «уравніловсько-хлоп'ячіми вправами лівих головотяпів».
У 20-30-ті роки конструктивізм в архітектурі був дуже популярний не тільки у СРСР, а й у Європі. Однак Житомир ця течія якось обійшла стороною, залишивши нам на згадку тільки будівлю головпоштамту. Звідси ми робимо припущення, що, незважаючи на революційні зміни, у Житомирі побут залишався архаїчним. Парадоксальним чином принципи планування комун відбилися у сучасних хостелах, де присутні загальні спальні, кухні, холи.
Наприкінці двадцятих років ХХ століття розгорнулася політика індустріалізації країни. Всі сили були кинуті на зведення заводів і фабрик, а обсяги будівництва житла були невеликі, і значну частку в них становило тимчасове житло.
Перший радянський генеральний план Житомира
У середині 30-х років розробили генеральний план Житомира. Відомо, що планувалося знести Спасо-Преображенський собор і на його місці побудувати Будинок Червоної армії. Потім запланували переобладнати його під музей. Напевно, в цьому плані була графа зведення житлових будинків. Достовірно відомо, що у 30-ті роки у місті будували школи, заводи. Отже, зводилися і житлові будинки. Зі статей краєзнавця Бориса Дубмана відомо, що у 30-ті роки по вулиці Володимирській (колишня Маяковського) з червоної цегли побудували триповерховий житловий будинок для сімей офіцерського складу. Тепер це будинок № 7, і в ньому досі живуть житомиряни. Сьогодні будинок має сумний вигляд, особливо балкони, дерев'яні основи яких прогнили і зруйнувалися. Поруч, по вулиці Трипільській (колишня вулиця 8 Березня) стоїть двоповерховий житловий будинок з червоної цегли. Ми припускаємо, що він теж побудований у 30-ті роки для робітників заводу, який розмістили на місці Покровського кладовища.
У цей час у Житомирі відкривалися нові підприємства, і логіка підказує, що також багато будували житлових будинків для робітників. Особливість радянської системи полягала в тому, що виробництво було нерозривно переплетено з підтриманням найважливіших умов життя працівників, членів їхніх сімей. Це переплетення настільки міцно увійшло в колективну пам'ять і масову свідомість, що здавалося природним. У ті роки 70% квартир заселялися покімнатно і лише близько 30% – посімейно. В одній з інструкцій з будівництва житла говорилося: «Будуватися тепер повинні насамперед житлові будинки з індивідуальними квартирами. Окрема квартира є нагородою за особливі заслуги перед державою». Сьогодні ці слова можуть викликати подив. Але для того часу це був колосальний крок вперед. Ставилося за мету подолати таке ганебне явище, як знімання кутів і ліжок, і щоб кожен громадянин безкоштовно отримував санітарну норму житла. Ми ж зробимо висновок, що у 30-ті роки у Житомирі навіть у нових будинках переважна кількість мешканців жила в окремих кімнатах, а значить, в комуналках або гуртожитках. Основна частина мігруючого в міста населення була змушена розміщуватися в уже існуючому житловому фонді (тобто в будинках, побудованих у ХІХ і на початку ХХ століть) або в стандартних будинках – оселях барачного типу, збудованих за типовими проєктами, де сім'ї селилися в окремих кімнатах без зручностей (принцип «покімнатно-посімейного заселення»). Таке житло вважалося тимчасовим, і розміщені в ньому люди підлягали швидкому переселенню у більш упорядковані умови. Бувало й таке, що люди селилися в самобуді і навіть в землянках. Житомир відчував найсильніше демографічне навантаження і наслідки різкої урбанізації.
Реалізація ідеї масового будівництва житла мала і суто технічну сторону. Тоді ще не були розроблені методи і засоби для її реалізації. Для того часу це була серйозна наукова і технічна проблема, про яку сьогодні знає лише вузьке коло фахівців. Зведення житлового будинку носило кустарний метод проєктування, а будівництво було складною трудомісткою справою. Але незважаючи на всі труднощі, згідно з будівельними правилами 1932 року квартири обладналися вбудованими меблями, санітарними вузлами з ванними або душовими, що покращувало побутові та санітарні умови.
У 1937 р. у користуванні житловим фондом відбулася зміна, яка зберігається досі, – були скасовані житлові товариства, в розпорядженні яких до цього перебувала велика частина житлового фонду Житомира. Нагадаємо, що вони займалися утриманням та обслуговуванням житлових будинків, розподілом житлової площі і заселенням в квартири. Тепер це право перейшло у розпорядження місцевих органів влади. В наші дні частково подібні товариства відроджені у формі ОСББ.
У роки німецько-фашистської окупації Житомира (1941–1943) житловим фондом міста розпоряджалася місцева окупаційна влада. Один корінний житомирянин розповідав, що в роки окупації Житомира його родина була виселена зі свого будинку. Але німецька адміністрація надала їм житло у приватному будинку біля школи № 12. Був виписаний ордер на житло, який мав текст українською та німецькою мовами і фашистську свастику. У 50-ті роки, коли будинок зносили, їх попросили надати ордер. Чиновник навіть не здивувався німецькому документу, спокійно прийняв його і виписав новий ордер на нове житло.
У 1943 р. під час листопадового наступу німецької армії на Житомир була знищена значна частина житлових будинків. Особливо постраждали будинки по вулицях Київській, Великій Бердичівській, Михайлівській, Старовільскій, Перемоги тощо. Багато колишніх прибуткових будинків, які були окрасою міста, лежали в руїнах. На купу цегли і металу були перетворені заводи і фабрики, водне господарство міста. У місті відчувалася гостра потреба в житлі. Житомиряни жили не тільки в уцілілих будинках, але і у напівзруйнованих приміщеннях, у підвалах, на горищах, нашвидку збудованих бараках. В уцілілих цехах підприємств влаштовувалися тимчасові гуртожитки. Треба було заново відбудовувати місто, яке зводилося не одне століття. І його побудували. Відновили гарні старовинні будинки, звели нові промислові підприємства, що принесли славу нашому місту, побудували нові житлові упорядковані квартали.
Після війни у багатьох містах розгорнулося масове будівництво житлових будинків на основі промислового потоку. На заводах робили базові деталі будівлі, а на будівельних майданчиках почали впроваджувати поточно-швидкісні методи організації будівельно-монтажних робіт, в результаті чого вдалося скоротити терміни зведення окремого будинку до 6 місяців.
У 1944 р. Державний комітет оборони СРСР ухвалив передати дислоковану у Житомирі особливу будівельну військову частину № 312 Народному комісаріату з житлового і цивільного будівництва УРСР для відновлення і будівництва цивільних об'єктів у Житомирі і області. На її базі було створено Житомирський обласний монтажний трест з 3 тисячами співробітників, до складу якого входило п'ять будівельно-монтажних управлінь і завод «Буддеталь і напівфабрикатів», які відновлювали Житомир. Також Житомиру дали 18 мільйонів рублів на відновлення зруйнованих будинків і будівництво нових.
У повоєнні роки продовжилося будівництво житла вже за новими типовими проєктами. У нашому місті пішли по шляху відновлення зруйнованих житлових будинків. Частина з них – колишні прибуткові будинки і готелі, побудовані ще у 19 столітті. Було відновлено гарні будинки по вулиці Михайлівській та Великій Бердичівській. Періодично ті чи інші старовинні будинки по-новому штукатурять. Коли з них знімають стару «одежину», то можна побачити поєднання старої, необпаленої, жовтого кольору цегли і обпаленої червоної цегли. Кутовий будинок по вулиці Старовільській і Ольжича (гуртожиток училища № 6) до революції був прибутковим. Якщо уважно дослідити його кладку, то виявиться, що частина його цегли виготовлена після звільнення Житомира і на ній є характерні штампи заводу-виробника. Краєзнавець Борис Дубман згадує: «По вулиці Щастного на тому місці, де тепер багатоквартирний дев'ятиповерховий житловий будинок № 4, був дуже великий Т-подібний в плані триповерховий прибутковий будинок середини XIX століття, який займав по довжині весь квартал від Чуднівської до Любарської вулиці. Імовірно, його побудували з цегли розібраного у 1841 році єзуїтського костелу. Мабуть, тому його і прозвали «будинком єзуїтів», але місцеві чиновники у 1940-х роках щось переплутали і охрестили його «будинком кармелітів». За радянських часів цей будинок перетворили в житловий комунального типу. У свої квартири мешканці піднімалися прибудованими зовнішніми дерев'яними сходами і галереями, які обліпили весь фасад з боку Малої Бердичівської вулиці. Він був в реєстрі пам'яток архітектури державного значення, але це не завадило його знести у 1950-х роках».
Наступним кроком вирішення житлового питання було будівництво двоповерхових будинків, прозваних в народі «сталінками». На вулиці Театральній під номером 15/15 зберігся такий будинок, побудований на початку 1950-х років. Б. Дубман пише, що під час Другої світової війни всі будівлі на початку правого боку Старовільської вулиці (майже до теперішньої Ольжича) були повністю зруйновані: «На початку 1950-х років, не розібравши повністю фундаменти старих будівель, побудували кілька нових житлових двоповерхових будинків. Через кілька років в місцях перетину зі старими фундаментами стіни дали тріщини. Тепер ці будинки перебувають в аварійному стані. Відремонтувати їх практично неможливо. Доцільно будинки знести і побудувати нові». Існують «сталінки» і по вулиці Київській. Незважаючи на свою старовину, вони користуються популярністю. Квартири в них з високими стелями (до 3 метрів), просторі, будинки розміщені в хороших місцях міста. Але для нашого часу і вони мають свій недолік. Якщо треба перекрити водяний стояк, то необхідно потрапити в квартиру на першому поверсі. Якщо господар кудись надовго поїхав, то це буде проблематично.
Відомо, що у 1945 році був розроблений генеральний план відновлення Житомира. Його автором був архітектор Борис Петрович Жежерін. Він же розробив план відновлення Коростеня. Борис Петрович – автор будівлі музично-драматичного театру у Житомирі (1961-1966), який прикрашає Соборну площу. Почесний громадянин Житомира Володимир Нікулін у своїй книзі «Як це було» пише, що Жежерін був автором первісного проєкту гідропарку на Корбутівці.
У кінці 50-х років відбулося остаточне завершення стандартизації і типізації житлового будівництва. Була досягнута наукова і промислова основа для масового будівництва житлових будинків. У 1954 р. новий керівник держави Микита Хрущов заборонив гратися з архітектурними надмірностями, розпустив Академію архітектури і створив Академію будівництва і архітектури СРСР. Після цього наказав негайно приступити до масового будівництва житлових будинків для окремих сімей. Настала епоха модернізму у вітчизняному будівництві, панельного будівництва та індустріалізації зведення осель. Історично склалося так, що саме до епохи Хрущова і Брежнєва належить більшість житлового фонду Житомира.
У місті почали зводити будинки та мікрорайони за принципом рядкової забудови (будинки по 3-5 поверхів) і комплексом необхідних соціальних об'єктів: дитячих садків, шкіл, магазинів. Такі будинки стоять уздовж вулиць Київської, Театральної, Замкової та багатьох інших. Особливість цих будівель – вони повністю позбавлені декоративних елементів, художня виразність створюється за допомогою фактури, пропорцій, декору балконів. Порівняно зі «сталінками» в «хрущовках» знизили висоту стель з 3 до 2,5 м, розмір кухні скоротився з 7 до 4,5 кв. м, були влаштовані суміщені санвузли та прибрані підсобні приміщення. Це дозволило на 40% знизити вартість квартир і збільшити число житлових будинків. У 60-80-ті роки прийшло панельне і монолітне будівництво, яке дало змогу швидко будувати житло у Житомирі. Передбачалося, що з часом «хрущовки» змінять більш просторі і комфортні житлові будинки. На той історичний період було важливо виконати політичне завдання – кожну сім'ю безкоштовно забезпечити окремою квартирою. Однак тимчасове стало історичною вічністю. У 1957 році у місті відкрили Житомирський обласний будівельний трест (у 1963 році його перейменували в Житомиржитлобуд), який побудував переважну більшість житлових будинків, з'явились житлові мікрорайони на Польовій, Крошні, Малікова, Богунії. У 1968 р. по вулиці Пушкінській, 30 побудували перший у місті дев'ятиповерховий житловий будинок баштового типу.
Настала епоха масового вселення десятків тисяч житомирян в окремі квартири. Навіть випускалися листівки, призначені для привітання з новосіллям. Квартири здавалися під ключ. В них вже було все влаштовано для проживання: опалення, газова плита і колонка для нагріву води, ванна, туалет, оштукатурені стіни, дерев'яні вікна та підлога. Новосел отримував ключі і вселявся. Як це не дивно, новоселів, особливо у 60-ті роки, доводилося вчити користуватися газовими приладами. Вони навчалися на курсах з експлуатації газових приладів. Для багатьох було дивиною жити на п'ятому поверсі. Новосели сумували за землею і на балконах розводили квіти, а часом саджали помідори, огірки та іншу городину, заводили курей, кроликів. Незручність «хрущовки» полягала в тому, що не було комор, спеціальних сараїв для домашніх речей. Винахідливі житомиряни у підвалах багатоповерхових будинків влаштовували комори. І хоч заборонялося це робити, влада закривала очі на цей прояв селянського побуту. Чимало проблем було і через неправильне користування водопроводом. Нерідко сусіди верхніх поверхів заливали нижніх. Починалися скандали, лайка. Іноді винуватці щиро не розуміли, в чому їхня вина. Їм здавалося, що вода не повинна протікати вниз. Не завжди якісними були підлоги і штукатурка. І тоді прокидався творчий геній житомирянина. Інколи роками вівся ремонт квартири на свій смак. Перештукатурювалися стіни, перекладали підлогу, клеїли шпалери, на свій смак склили балкони. Коли ремонт завершувався, влаштовувався бенкет на весь світ. Друзі, родичі шумно і весело святкували новосілля. Всім вірилося в прекрасне майбутнє. У кінці 80-х років влада Житомирської області та Житомира запланували до 2000 р. кожного житомирянина забезпечити безкоштовною окремою квартирою. Але у 1991 році історія зробила новий різкий поворот, і житлове будівництво у місті пішло зовсім іншим шляхом. Можливо, історики колись напишуть цілу книгу, як у двадцять першому столітті квартирне питання зіпсувало життя житомирянам. Саме так, як і сто років тому. Історія знову йде по колу.
Руслан Мороз, Ігор Гарбуза
Читайте також:
Житомирські міські легенди та перекази про містичне. Прибуткові будинки Житомира. Продовження.
Хочете отримувати новини першими – приєднуйтеся до нас у соцмережах
