Кавових справ майстер: втративши кав’ярню в Донецьку, переселенець відкрив нову в Києві

– Ілля, ваш від’їзд з Авдіївки був запланований чи хаотично пакували речі після перших пострілів і вибухів?

– Ще під час підготовки та проведення псевдореферендумів на Донеччині зрозумів: нічого доброго не буде. Хоча насправді не вірив, що на нашу землю прийде війна. Спочатку відправив родину на кілька тижнів відпочивати на море. Сам до останнього працював і навідувався до них лише на вихідні. Дружина, звичайно, хвилювалась за мене, адже Донецький аеропорт зовсім не далеко від Авдіївки. Тоді вже були чутні перші постріли.

В один з моїх приїздів дружина поставила ультиматум: або я залишаюся з ними в Бердянську, або вони повертаються зі мною додому. Вирішили їхати в Авдіївку. Та за кілька днів після повернення вночі почалися інтенсивні обстріли з важкої артилерії. На щастя, сини міцно спали й не чули вибухів. Ми ж з дружиною вирішили перечекати важкі часи на морі.

– Відпустка ваша, як бачимо, затягнулась. Чому згодом обрали для переїзду Житомир?

– Куди поїхати, дійсно вирішували довго. Одні друзі кликали в Київ. Сестра наполягала на переїзді в Америку. Інші друзі пропонували переїхати до них в Іспанію. Можливо, хтось вважатиме мене диваком, але я категорично проти еміграції. В Україні я відчуваю себе вдома, це моя рідна земля, і я знаю, що потрібен тут.

У Київ не поїхав свідомо. Розумієте, це просто не моє місце. Для мене столиця занадто велика, шумна, це місто – енергетичний вампір. У Житомирі в мене є друг, з яким ми колись разом навчались, він і покликав мене сюди. І я вирішив ризикнути, про що тепер зовсім не шкодую.

– Чи важко було адаптуватись у новому місті? Можливо, довелося відчути на собі певну дискримінацію?

На щастя, частіше мені траплялись щирі, добрі люди, які намагались допомогти. Єдине, що було не легко, – це знайти житло. Восени 2014 року вже з’явилась така тенденція: людям з Донецької та Луганської областей квартиру здавати не варто. До того ж, нас було багато: я з дружиною і двома синами та моя сестра з чоловіком. Першу квартиру нам допомогли знайти знайомі. Другу шукали самостійно. Знайти більш комфортне житло змогли, а ось хазяїв довелося вмовляти. Ріелтор дав нам номер подружжя, яке здавало квартиру, ми зустрілись, поговорили та домовились. За два роки ми навіть стали добрими приятелями. Вітаємо один одного з днем народження, зустрічаємось, коли хазяї квартири повертаються з-за кордону.

– Ви виграли іноземний грант в рамках стабілізаційної підтримки внутрішньо переміщених осіб та місцевих громад у розвитку мікропідприємницта на започаткування власної справи. Чому для бізнес-ідеї обрали саме відкриття кав’ярні?

До війни я займався кількома справами: будівництво, магазин оптики та кав’ярня. Останньої в мене не стало у 2014 році. Кав’ярня була розташована поблизу будівлі СБУ в Донецьку, тому бойовики захопили її досить швидко. Там залишилось і дороге обладнання, і ексклюзивні меблі. Тепер там замість запашної кави продають горілку на розлив.

Я сам дуже люблю каву. Мій друг, який часто подорожує по Італії, відкрив для мене надзвичайно якісну каву. Коли ти хоч раз спробуєш по-справжньому смачну каву, то вже не зможеш пити ні розчинну, ні простеньку. До того ж, сума іноземної допомоги була не надто великою для відкриття серйозного бізнесу. Тому вирішив, що захоплення стане моєю бізнес-ідеєю.

– Мені відомо, що ви хотіли відкрити кав’ярню в Житомирі. Чому змінились плани, і вирішили розвивати бізнес у столиці?

Я дійсно не планував відкривати кав’ярню в Києві, але в Житомирі оренда приміщення коштує дорожче, ніж у столиці. Зараз вже закінчив ремонт, до кінця вересня завезу обладнання. Попри серйозну конкуренцію, планую приваблювати відвідувачів високою якістю, щоб вони, скуштувавши нашу каву, не хотіли пити іншої.

– На окупованій території у вас залишились знайомі, рідні? Чи продовжуєте з ними спілкуватись? Які настрої панують там після двох років невизначеності?

– Звичайно, є і рідні, і друзі, які в силу різних обставин не можуть виїхати з Донецька. Інформаційна блокада дає свої невтішні плоди. Українські канали можна дивитись лише в тому випадку, якщо у вас є супутникове телебачення. А місцеві та російські – це суцільна пропаганда. Не маючи альтернативної точки зору, люди починають вірити в те, що чують.

Поки кав’ярня ще не відкрилась, доводиться шукати інші заробітки. Для виконання будівельних замовлень мені потрібні були спеціалісти. Я запропонував колишнім співробітникам підзаробити. Приїхати погодились одиниці. Та після того як вони побачили, що тут немає того жаху, про який їм щодня говорять з екранів телевізорів, додому повертались зовсім по-іншому налаштованими. Вважаю, що за людей, які не по своїй волі лишились на окупованій території, треба боротись. І власним прикладом, і державними програмами, які б дозволяли переїжджати та влаштовуватись у мирній Україні. Знаю, що багато наших громадян, які залишились там, хотіли б цього.

– Війна поділа життя на «до» та «після». За ким або чим найбільше сумуєте?

– Звичайно, це батьки і друзі. До батьків я навідуюсь досить часто. Вони не хочуть залишати дім, хоча лінія фронту проходить зовсім недалеко від Авдіївки. А от друзів війна розкидала не лише по різних містах, але й по країнах. Телефон та Інтернет ніколи не замінять живого спілкування. Друзів мені по-справжньому не вистачає.

– Минуло два роки з того часу як ви залишили свій дім. Чи плануєте повертатись після війни, чи залишитесь жити в Житомирі?

– Назад дороги немає. Потрібно відпустите минуле і не озиратись. Без цього просто неможливо рухатись вперед і розвиватись. Поряд зі мною найдорожче, що є в людини, це – родина. Назад ми навряд чи повернемось. Залишилось вирішити питання з житлом. Мріємо купити власний дім. Раніше дружина була категорично проти приватного будинку. Тепер її погляди змінились. Тож зараз я докладаю всіх зусиль, аби наші сімейні мрії стали реальністю.

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.

Слідкуйте за новинами Житомира у Facebook, Telegram, Instagram та YouTube.