Житомирська вежа – родичка Пізанської башти

Водонапірна башта побудована в стилі модернізованої готики – один із символів старого Житомира. Ця вежа, побудована разом із закладкою першого в Житомирі водопроводу, досі вишукано височить над нашим містом, нагадуючи, що саме водопровід Житомира формував його обличчя, його вектор і темпи розвитку, – його прикраса та неповторність.

Роботами по будівництву башти керували Житомирські інженери-архітектори Мечислав Адамович Лібровіч (1895-1898) – він же став першим керівником міського водопроводу, й Арнольд Карлович Енш (1866-1920), який був міським архітектором. На жаль, не встановлено, хто ж був автором проекту башти: Лібровіч, Енш або вони обидва.

Проте, в архітектурних елементах башти чітко простежується стиль як одного, так і іншого. Примітно, що підрядчики, що спорудили башту і міський водопровід – інженери Држевецький та Ежіоранський, – дали гарантію Міській Управі на міцність башти на 5 років. З тих пір уже минуло більше 100 років.

Башта була зведена на одній з найвищих точок міста на Петровській горі (на той час так називалася місцевість, на якій розташована башта) і довгий час була висотною домінантою центру міста. Зараз, правда, її оточили сучасні дев’ятиповерхівки.

Побудована і прийнята в експлуатацію башта в листопаді 1898 р. в комплексі першого централізованого водопроводу міста. Водозабір здійснювався з річки Тетерів. Для цього в передмісті Корбутівка на лівому березі річки були влаштовані парова насосна станція і верхній запасний резервуар місткістю 60 тис. відер з відстійною частиною. Насосна станція подавала воду у водонапірну башту і далі в міську розгалужувальну мережу загальною довжиною всього 2,3 км. За більш ніж віковий період довжина водопровідної мережі Житомира зросла до 520 км, а водоподача – більше 100 тис. кубометрів за добу.

У плані башта є витягнутим восьмикутником. Це цегляна споруда заввишки 22 м. На вершині башти на висоті близько 20 м у надбудові, посиленій характерними кутовими контрфорсами, були встановлені два водяні баки, кожний місткістю близько 100 кубометрів. Вінчає башту купольний дах, на вершині якого передбачено приміщення для пожежного спостерігача. Загальна висота башти – 31 м.

У верхній частині вежі, чотирма кутовими потужними і шістьма проміжними контрфорсами, на висоті 20 м були встановлені два металевих накопичувальних баки, кожен ємністю по 100 кубометрів води.

На даху вежі перебувала невелика надбудова у вигляді будки з майданчиком навколо неї. Тут цілодобово перебував черговий. Помітивши пожежу, він включав потужний прожектор з дуговою лампою, що харчувався від електростанції, яка діяла на насосній станції.

Прожектор попереджав жителів міста про те, що в місті пожежа і тимчасово користуватися водопроводом не можна, щоб зберегти в ньому максимально необхідний тиск.

Оскільки вежа була побудована на одній з найвищих точок міста, що домінувала над навколишньою місцевістю на 8-10 м, вона фактично височіла над 2-4-поверховим Житомиром, як справжній 12-поверховий «хмарочос». Функцію пожежного маяка вона виконувала справно.

Вимірювання спеціалістів показали, що вежа нахилилася в південному напрямку на 7 см від вертикалі. Контрольні вимірювання показали, що нахил не збільшується, отже, вежа не падає. Виявляється, житомирська вежа – родичка знаменитої італійської Пізанської башти.

Якщо придивитися до неї, то можна помітити оригінальні прикраси у вигляді кованих металевих розеток, розміщених на фасадах у два яруси. В архітектурі вежі дуже вдало поєднується її функціональність і виробничий характер з можливостями «цегляної архітектури», оточуючим середовищем – об’ємом споруди.

За радянських часів тут функціонували всі три поверхи. На перших двох розміщувалася адміністрація водоканалу, на третьому стояв величезний бак, у який закачували воду і подавали її у квартири городян. Колись із тильної сторони башти знаходилася міська пожежна частина. Зараз на її місці знаходиться кафе, яке було відкрите там ще з 1984 р., але спершу кафетерій не виправдав себе і був тимчасово закритий. З часом кафе на цьому місці знову почало функціонувати.

Після введення в експлуатацію нового комплексу «Водоканалу», необхідність у використовуванні окремих водонапірних башт відпала.

У 1996 р. вона отримала статус пам’ятки архітектури місцевого значення. Її фотознімок уміщено до тритомної монографії, присвяченої історії архітектури України.

Сьогодні житомирська вежа втратила своє утилітарне значення – служити невід’ємною ланкою в водозабезпеченні міста, але придбала інше. Тепер ця водонапірна башта, у стилі модернізованої готики, стала символом старого Житомира. Тепер це пам’ятка архітектури місцевого значення.

Вежа виконувала одразу три важливі для нашого міста функції: акумулятора води, регулятора тиску води і... пожежної каланчі.

Історія вулиці Пушкінська

Сформувалася  вона у другій пол. ХVІІІ ст. За 250 років існування вулиця зазнала істотних топографічних і топонімічних змін. Починається від вул. Петровського і закінчується на вул. Шевченка. Довжина – 2,0 км. На плані 1781 р. вказана під назвою Зелена вулиця. Починалася там же (на Петровській горі) і закінчувалася кутком перед садибою адвоката Словацького – дядька видатного польського і українського поета Юліуша Словацького (в районі нинішнього Нового бульвару). Назва пояснювалася тим, що вулиця межувала з великим зеленим гаєм, що тягнувся від Петровської гори на південний схід суцільним масивом і виходив до берегів річки Тетерів. Пролягала на пагорбі вздовж південного берега безіменної річки, що починалася від ставка в районі нинішньої вул. Івана Кочерги і впадала у Кам’янку. З містом Зелена вулиця була зв’язана дорогою, що вела у так зване Передмістя (так називалася місцевість в районі нинішнього Майдану Корольова). З цієї дороги і виникла нинішня вулиця Театральна, а тоді вона називалася Глиняною.

У першій пол. ХІХ ст. Зелена вулиця продовжилася до Великої Бердичівської вулиці

і лише за новим Генеральним планом Житомира 1847 р. вона прийняла ту конфігурацію, яка збереглася дотепер. У другій пол. ХІХ ст. були прокладеніМолчанівська вулиця (нині Новий бульвар) та Старий бульвар, і Зелена від Молчанівської зробила поворот на південь, закінчуючись на Старому бульварі.

Тоді ж вона змінила і назву на Жандармську вулицю (тут знаходилася губернська жандармерія). Згодом почало формуватися продовження Жандармської від Старого бульвару до Монастирської (тепер Шевченка) вулиці.

До кінця ХІХ ст. це продовження мало самостійну назву – Новожандармськавулиця, а стара частина вулиці у другій пол. ХІХ ст. носила назвуСтарожандармська вулиця. У 1899 р. обидві вулиці були об’єднані під новою назвою – Пушкінська вулиця – яка існує й дотепер. Характерно, що Пушкінська вулиця - одна з небагатьох великих історичних вулиць, яка має лише один дотичний до неї провулок. Це говорить про великий ступінь урбанізованості, високу щільність забудови вулиці на кшталт західноєвропейських міст, а також великі прибудинкові садиби, що засвідчує елітність помешкань вулиці у дореволюційні часи.

Впродовж 111 років вулиця має назву Пушкінська. А у 1899 р. обидві вулиці були об’єднані новою назвою, яка існує й дотепер – Пушкінська.