Разом з людьми (політична позиція)

Іван Литвин

Івана Литвина знають на Житомирщині як керівника благодійного фонду «Майбутнє Полісся», який разом із своєю командою втілив у життя різноманітні соціальні проекти і продовжує роботу над ними. Ми поцікавилися у молодого кандидата в депутати, як він бачить розвиток Житомирщини і що для цього потрібно зробити.

– Іване, коли з’явився інтерес до політики? Що підштовхнуло Вас до більш активної роботи у громадському секторі?

– Я прагну зробити свій внесок у розвиток України. Хочеться, аби у нас панували мир і стабільність, які зараз розхитують ззовні і зсередини. Боляче і нестерпно дивитись на те, як політики шматують країну і, наче пиріг, ділять на ласі земельні шматки. Саме  середовище,  у  якому я знаходився з дитинства, сформувало мій світогляд. Без сумніву, значний вплив мав батько, який народився і виріс у Житомирській області. Коли мені  було  10  років,  батько пішов у велику політику, і з того часу я став більше уваги звертати на новини, був свідком його ділових розмов і вбирав цю інформацію. Тоді мене непокоїла публічність і дещо стримувала від того, щоб я ішов у політику.

– Де Ви відчули командний дух?

– Командний дух я відчув у спорті. Спочатку займався карате, а потім пішов на футбол – у дитячу школу «Динамо». Ми їздили на збори у Крим, Полтаву та інші міста. Я був захисником. Розумів, що грати краще не буду і не планував займатися цим професійно, а тому вирішив полишити футбол. Думаю, що власне командний дух гартувався саме в моїй родині, де ми відчували відповідальність один за одного. Мама – це мій друг, мій тил, вона завжди підтримає. Сестра закінчила навчання, і я пішов її слідами –  на міжнародне право. У студентські роки започаткував юридичну фірму разом із своїми однокурсниками, потім був помічником народних депутатів. Таким чином я здобув цінний досвід роботи у команді.

– Які історії з дитинства вплинули на формування Вашого характеру?

– Дуже добре пам’ятаю, як проводив час після уроків. Я додатково займався українською, французькою, англійською мовами, математикою та правом. Одним із найвибагливіших вихователів був мій дід Костянтин по маминій лінії. Коли я робив помилки у задачах чи диктантах, він ніколи не кричав і не сварився, а скрежетав зубами. Хоч би слово сказав, але ні –  просто скрежет. І яка перемога була для мене, коли я не допускав помилок і він просто всміхався. Самодисципліні і поштовху до самореалізації завдячую насамперед цій реакції діда, через що пробуджувалося відчуття гідності.

– Де Ви змогли застосувати ці якості і що в подальшому допомогло Вам усвідомити своє призначення допомагати людям?

– Громадсько-суспільна діяльність, зокрема по лінії благодійного фонду «Майбутнє Полісся», розставила для мене пріоритети. Разом із фондом ми побували у багатьох селах і поспілкувалися із тисячами людей, а також постійно отримували листи із зверненнями про допомогу. Завдяки цьому я дуже добре відчув Житомирщину і, найголовніше, збагнув основні проблеми, з якими зіштовхуються люди. Проте основна маса питань, які виникали, може бути вирішена лише на державному рівні. У селах бачиш проблеми, які не видно з Києва. Мене шокував один  випадок: коли я приїхав у сільську раду на Житомирщині і попросив ручку, а мені сказали, що її немає, хтось  забрав.  Запитую:  «Добре,  а можна аркуш паперу?» Відірвали аркуш із зошита, бо А4 просто немає. До того я думав, що є державна машина зі своєю структурою, вертикаллю. Але в житті все інакше: орган місцевої влади не має навіть ручки і папірця, не кажучи про комп’ютери. Також вплинуло спілкування з ветеранами. Ми, в рамках роботи благодійного фонду «Майбутнє Полісся», особисто відвідали понад 900 ветеранів. Вражало те, що людям не вистачає елементарної уваги і турботи. Ота самотність аж у повітрі відчувалася.

– Чи траплялося Вам зіштовхуватися із нерозумінням людей громадської роботи? Що вибивало з колії?

– Коли ми їздили по селах, закликали усіх долучатися до нашої команди. Для цього розповсюджували газети, листівки. Переважно до нас ставилися прихильно, але були й винятки: дивувала позиція людей, які підходили і вимагали: «Дай». Ніяких «будь ласка» чи «дякую». Я розумію їх, бо держава фактично поставила людей на коліна, вона забирає, а не дає. Згадую, звичайно, і найприємніший момент, коли підійшла мама і подякувала за ліки, бо змогла народити здорову дитину. І от ця позиція, що без бою нічого не отримаєш, у людей вже на рівні рефлексу: не схопив – не виживеш. Ще я побачив, що громада не згуртована довкола якоїсь ідеї. Пригадую, як ми встановлювали дитячий майданчик, але не встигали, бо невчасно привезли матеріали. Ми самі копали ями, розмішували бетонну суміш, а місцеві чоловіки, які проходили повз, не пропонували допомоги. Життя в селі радше нагадує одноосібне господарство, де відчувають безпеку лише в межах родини. Тому на часі – довготермінова робота щодо визначення єдиної ідеї у межах кожної громади.

–  Цьогоріч українці  об’єдналися  на більш глобальному рівні в контексті підтримки української армії, наших поранених бійців. Як Ваша команда допомагає таким людям?

 – Ми робимо усе можливе для наших захисників. Допомагаємо родинам учасників антитерористичної операції, які або загинули, або були поранені. Ми на постійному зв’язку з ними. Боляче читати новини, коли ледь не щодня дізнаєшся про втрати Житомирської області.

– А як тоді бути з ідеєю, довкола якої на місцевому рівні могли б, на Ваш погляд, згуртуватися люди?

– Мені подобається практика, яку я побачив у Чехії. Там, наприклад, селяни, які є власниками корів, створюють кооперативи і за рахунок них заробляють. Цінність молока полягає у чистоті, жирності, кількості бактерій. А щоб досягти цього, необхідні відповідні догляд, безконтактне доїння, зберігання, корми. І державі простіше підтримувати не окремого селянина, а подібний кооператив. Хочу зауважити, що наша команда почала впроваджувати такий проект на теренах Житомирщини.

– Крім того, болючою проблемою на селі є взаємовідносини між власниками паїв та орендарями. Нерідко орендарі ошукують простих людей. Яка Ваша позиція з цього приводу?

– Переконаний, що орендарі паїв мають укладати соціальну угоду з сільськими радами. Схожий досвід діє на Сумщині: за гектар окремо виділяють 40–80 грн. Таким чином акумулюються кошти на покращення благоустрою та відновлення сільських доріг, якими пересувається важка техніка. На мій погляд, сільська рада має виступати арбітром між орендарями та пайовиками. Адже орендарі приходять до людей від сільради, а де ж відповідальність? Тому я наполягаю на колективному договорі. Разом з командою плануємо розгорнути велику просвітницьку кампанію у селах, аби люди знали, яким чином децентралізація влади вплине на життя громад. Наголошую: історично в Україні склалося так, що влада, яка найбільш наближена до людей, це місцева влада. Люди найдужче довіряють однозначно місцевому самоврядуванню.

– З іншого боку, є села, які розвиваються, а є такі, що без сліз не глянеш.

– Давайте з’ясуємо інше питання: а чи забезпечені сільські ради фахівцями, які мають уявлення про обіг коштів? Люди можуть просто не розуміти фінального результату або бюрократичні перепони стають на заваді роботі. Мовляв, чого його ходити по кабінетах, їздити в область і випрошувати з простягнутою рукою, хай буде, як є. Тому й немає внутрішнього стимулу рухатися вперед. А якби в селі лишався пристойний відсоток прибутку від діяльності місцевих підприємств і господарств, які діють на території певних громад, то все було б інакше. Зверніть увагу на наших сусідів поляків. У 1990 році відбулися перші демократичні вибори до органів місцевого самоврядування Польщі і людям дали самостійність, гроші і відповідальність: країну за 3-4 роки після того не впізнати. Реформа самоврядування сприяла тому, що громада стала фінансово самодостатньою. Навіть зарплати сільських голів складали кілька тисяч доларів, що залежало від бюджетного стану громади.

– Розуміючи вищезгадані проблеми і шляхи їхнього подолання, скажіть відверто, що було останньою краплею для Вашого рішення балотуватися на дострокових виборах до Верховної ради?

–  Спочатку  мене  обурювало,  в  яких злиднях живе поліське село. А коли я пішов на військову службу і потрапив в зону АТО і на власні очі побачив, в яких умовах воює наша армія на сході України, збагнув, що я можу спробувати змінити цю нестерпну ситуацію на державному рівні – з високої парламентської трибуни. Днями я повернувся зі сходу України. Спілкуюся з хлопцями з роти снайперів, які були в полоні. Вони розповідали, як їх вишикували сепаратисти і запитують, як кого звати. І звертаються до наших хлопців: «Вас же “зливають” ваші штабні командири». У них є повні списки українських військових: звання кожного, навіть який військкомат призивав. Мене це обурило і проблеми, що склалися там, не можна владнати тільки військовим шляхом. Треба фільтрувати посадовців і генералів, які зраджують.

Як я вже казав, наша команда у рамках благодійного фонду «Майбутнє Полісся» виросла за ці роки, і ми визначилися, що треба переходити на якісно інший рівень. Діяльність фонду охопила до 40 000 жителів Житомирщини: мова про проекти для всіх вікових категорій. Ідемо на вибори, щоб випробувати себе на спроможність своєчасно реагувати на запити людей, захищати і відстоювати їхні інтереси на всіх рівнях. Тим часом фондом займатиметься мій двоюрідний брат Костянтин.

– У такому разі, що для Вас є показником народної довіри?

– Це готовність до змін. Питання водночас і просте, і складне: готові люди спробувати нові підходи у політиці чи хочуть жити за старими стандартами? Я не ставлю самоціллю прихід до влади, а прагну підтягнути більше молоді до роботи у структурах влади. Краще навчити молоду людину працювати, ніж відучити старого політика красти. Ми йдемо командою на цей фронт і хочемо спільної перемоги з поліською громадою.

розмовляла Олександра Стасюк

Сторінка Івана Литвина у Фейсбуці http://facebook.com/lytvynivan